|
|
|
14.11.2010р. -
Новини для
Земляків | |
9 листопада — День української
писемності та мови
Як парость
виноградної лози,
Плекайте мову.
Пильно й
ненастанно
Політь бур’ян.
Чистіша від сльози
Вона хай
буде.
Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить
вам,
Хоч і живе своїм живим життям.
Максим
Рильський
|
| відкрити всі
повідомлення |
 Із життя хижаків -
14.11.10 «Зважати тільки
на свій настрій — це привілей великих звірів». Вислів одного з
героїв Альбера Камю якнайкраще характеризує те, що
відбувається нині в українській політиці. Чинна влада охоче
демонструє ікла й пазурі. І з неабиякою легкістю ігнорує думку
опонентів.
 Зайве підтвердження цього — дебютне засідання
робочої групи з питань удосконалення законодавства 10
листопада, освячене особисто Януковичем. Новий орган створено
вісім днів тому з особистої ж ініціативи Віктора Федоровича.
Коментуючи відповідний указ Банкової, депутати-опозиціонери
сумно констатували: вперше в новітній історії України доля
законодавства вирішується, по суті, без представників вищого
законодавчого органу. А доля парламенту — без участі самих
парламентаріїв.
Перелік осіб, включених до складу
свіжоспеченої структури, каже сам за себе. У списку ви,
зокрема, виявите чотирьох заступників глави адміністрації
президента (Лукаш, Гончарука, Портнова і Скубашевського),
радника глави держави Демидка, заступника міністра закордонних
справ Демченка і директора Інституту стратегічних досліджень
Єрмолаєва. Очолює групу міністр юстиції Олександр Лавринович,
на допомогу якому відрядили його першого заступника Інну
Ємельянову. Трудитися над удосконаленням законодавчої бази
доручено також чотирьом представникам ЦВК і п’ятьом
професорам-юристам. Депутатський корпус представлено тільки
Володимиром Пилипенком, таким собі Лепорелло Андрія
Портнова.
Набір, будемо відверті, не вельми
плюралістичний. Але така дрібниця організаторів процесу,
схоже, не дуже турбує. Великий хижак може собі дозволити таку
слабкість. Цікаво, що в групі не виявилося не тільки, скажімо,
Ключковського, Князевича або Підгорного, а й регіонала
Мірошниченка. Хоча останній, за логікою, мав усі підстави там
з’явитися як представник президента в парламенті, дипломований
юрист і законотворець-практик. Але його відсутність видається
цілком обгрунтованою. Перше завдання, яке має виконати група,
— модернізація закону про вибори народних депутатів.
Мірошниченко — активний прихильник пропорційної моделі з
відкритими списками і автор відповідного законопроекту. А
фактичний творець нового органу, його ідеолог і керівник
Олександр Лавринович недвозначно дав зрозуміти: в основу
оновлених правил виборів у Раду буде покладено скасовану в
2004-му змішану виборчу модель. Тоді систему змінювали, щоб
підвищити відповідальність політичних партій, тепер — щоб
зберегти роль політичних організацій і підвищити
відповідальність депутатів. Виникне потреба повернутися до
«чистої мажоритарки» — знайдуть нове обгрунтування, так само
переконливе.
За словами людей обізнаних, персональний
склад робочої групи формував особисто Лавринович. Кадри
відбиралися так, щоб уникнути особливих ускладнень у роботі.
Кажуть, утім, що окремі персонажі з оточення Януковича
переконують патрона в необхідності додати групі первинних
ознак демократичності, ввівши в її склад, скажімо,
Ключковського і Ставнійчук. Чи прислухався вождь до порад
конфідентів, невідомо.
У всякому разі, поки що цілком
певна запрограмованість об’єднання «творців нової правової
реальності» очевидна. Ті, кому пощастило побувати на
стартовому засіданні групи, вважають, що право на власну думку
обстоюватимуть тільки троє — глава ЦВК Шаповал, його заступник
Магера і директор Інституту держави і права Шемшученко.
Боїмося помилитися, але всі інші, найімовірніше,
підтримуватимуть один погляд. Правильний.
Про особливу
роль, відведену в цьому процесі керівникові Мін’юсту, свідчить
і така деталь. За словами очевидців, Янукович, виступаючи
перед членами комісії, говорив про важливість створення
Виборчого кодексу, який регулюватиме проведення всіх виборів у
державі. (До речі, саме такий підхід рекомендували
використовувати ОБСЄ і Венеціанська комісія.) Проте стерновий
групи Лавринович (як стверджують свідки) рекомендував поки що
зосередитися на підготовці окремих законів, а питання
ухвалення ВК запропонував відкласти на
перспективу.
Якими будуть нові правила виборів у Раду?
Коли вони з’являться? Чи є зв’язок між роботою над
модернізацією виборчого закону і суперечками про дату
проведення нового парламентського забігу?
Перш ніж дати
свої версії відповідей на ці запитання, проаналізуємо події
недавнього минулого.
Отже, 30 вересня Конституційний
суд виніс рішення, на підставі якого Основний Закон у редакції
2004 року було піддано анафемі. Країна повернулася в лоно
Конституції-96. І відразу виникли
розбіжності.
Відкинута версія Конституції передбачає
чотирирічну каденцію Ради, канонічна — п’ятирічну. Коли
переобиратися нинішньому депутатському корпусу? Кого з юристів
не запитаєш, усі починають відповідь сакраментальною фразою:
«Так це ж просто!». Але «простота» в усіх різна. Наведемо два
найпоширеніші варіанти відповіді. Перший: чергові вибори мають
відбутися в 2012-му, оскільки ВР шостого скликання обиралася в
2007-му, і Конституція, яка діяла на той момент, передбачала
п’ятирічний строк повноважень. (Таку думку поділяє, з цілком
зрозумілих причин, переважна більшість чинних депутатів. Або,
як зауважив спікер Литвин, 99,9%.) Другий: день голосування за
новий склад парламенту — 31 березня 2011-го. Цей термін
прописано в чинній Конституції, а будь-яка її норма має пряму
дію — це раз. У своєму рішенні КС визнав юридичну нікчемність
конституційних норм, ухвалених наприкінці 2004-го.
А це
означає, що посилання на них як на правовий аргумент є
безпідставним. Байдуже, який строк повноважень Ради було
визначено в статті 76 у 2004-му. Тому що в 2010-му
Конституційний суд встановив юридичну нікчемність цієї
редакції статті. Це два. І, нарешті, три. Аргументи на кшталт
«закон зворотної сили не має — обрали на п’ять, будемо
працювати п’ять», заперечуються нашою ж історією. ВР другого
скликання було обрано в 1994-му на п’ять років. Але в 1996-му
Конституція «обрізала» строк на один рік. І парламент у
1998-му слухняно пішов на чергові вибори.
Термінами
проведення нових виборів насамперед затурбувалися ті, кому й
слід було, — ВР і ЦВК. Але до вирішення проблеми два
авторитетні органи підійшли по-різному. 19 жовтня Центральна
виборча комісія звернулася до Конституційного суду з проханням
офіційно розтлумачити «частину першу статті 76 Конституції
України в редакції від 28 червня 1996 року, зокрема щодо
терміну повноважень Верховної Ради України VI скликання,
обраної 30 вересня 2007 року». Заступник голови ЦВК Андрій
Магера через пресу пояснив причини такого кроку. Він заявив,
що, у разі відсутності роз’яснення КС щодо дати проведення
парламентських виборів, кампанія, відповідно до чинного
Основного Закону, має розпочатися вже 22 листопада. При цьому
Магера відмовився прогнозувати, скільки колег у Центральній
виборчій комісії поділяють його думку. Заступник голови ЦВК
вважає, що скасувати виборчий процес постфактум неможливо,
оскільки рішення КС не мають зворотної дії, а правових
механізмів припинення кампанії теж немає. Центрвиборчком
попросив Конституційний суд розглянути його подання негайно,
проте на його прохання КС не відреагував. Відповідно до
офіційної інформації, послання ЦВК досі перебуває «на вивченні
колегії суддів».
Характерно, що того ж дня, 19 жовтня,
до КС звернувся і парламент. Але з проханням іншого роду. 260
депутатів Ради схвалили попередній текст законопроекту про
внесення змін до Конституції. У ньому законодавці (не чекаючи
жодних тлумачень) самочинно прописали дату проведення
наступних виборів — остання неділя жовтня 2012-го. Цю норму
запропоновано вписати у перехідні положення Конституції і
таким чином узаконити. Проте перед цим законопроект має пройти
процедуру превентивного конституційного контролю, тобто
отримати висновок КС. До прохання парламенту Конституційний
суд поставився уважніше. Відповідне провадження відкрито 9
листопада, а рішення очікується наступного тижня, орієнтовно у
четвер-п’ятницю. За попередньою інформацією, судді жодних
порушень у проекті не знайдуть, дадуть добро і відправлять
текст назад у Раду.
Чи означає це, що вже наступного
тижня буде дано чітку відповідь про дату наступних
парламентських виборів?
Скоріше ні, ніж
так.
Перше: позитивний висновок суду, з юридичного
погляду, не означає тлумачення КС про термін проведення
виборів. А подання ЦВК буде розглянуто невідомо
коли.
Друге: щоб жовтень 2012-го став юридично законною
датою проведення виборів у Раду, парламент повинен на цій
сесії підтримати законопроект про внесення змін до Конституції
не менше ніж 226 голосами. І на наступній сесії ухвалити його
не менше ніж трьомастами. Наступна сесія відкриється на
початку майбутнього року. А кампанія, на думку представників
ЦВК, має стартувати наприкінці цього.
І ще одне. Під
час обговорення проекту закону про внесення змін до
Конституції депутат Князевич нагадав колегам, що самостійно і
безпричинно встановлювати дату виборів парламенту і президента
Рада не має права, оскільки строк їхніх повноважень визначено
Основним Законом. До речі, визначивши (у тому ж таки
законопроекті) датою проведення нових президентських виборів
березень 2015-го, парламент цілком очевидно порушив
Конституцію, фактично самочинно продовживши каденцію глави
держави. Як заявив Князевич, «Конституційний суд уже сказав,
що це не конституційно, оскільки перехідними положеннями не
можна регулювати тіло самої Конституції, яка чітко визначає ці
речі».
Втім, прецедент уже був. Ми нагадували, що
Верховна Рада другого скликання добровільно відмовилася від
зайвого року повноважень. Улітку 1996 року, ухвалюючи
Конституцію, депутати вписали в її перехідні положення дату
проведення нових парламентських виборів — березень 1998-го.
Але, на думку багатьох фахівців, порівнювати ці два випадки не
можна. По-перше, до 1996 року країна жила за старою,
радянською (хоча й підігнаною під тодішні реалії)
Конституцією. У той час, в умовах конституційної
трансформації, перехідні положення справді мали сенс. Норми,
які уточнюють строки виконання повноважень, несли цілком
конкретне правове і логічне навантаження. Нині йдеться лише
про політичне навантаження.
По-друге, в 1996 році
депутати приводили терміни проведення парламентських виборів у
відповідність до чинної Конституції, а в 2010-му намагаються
збільшити строк повноважень усупереч чинній Конституції.
Відчуйте різницю.
Та це тонкощі. А великі хижаки не
люблять колупатися в юридичних дрібницях.
Хай як сумно,
але й рішення КС, і дата проведення виборів залежать не від
букви закону, духу Конституції, а від думки однієї-єдиної
персони. Сьогодні ця персона вважає, що вибори-2012 для неї
бажаніші, ніж вибори-2011. Може, звичайно, й передумати, але
поки що вагомих підстав для цього немає.
По-перше,
місцева кампанія, попри формальний вагомий успіх ПР,
продемонструвала реальне падіння авторитету влади. Питома вага
її симпатиків, порівняно з останніми президентськими виборами,
не зросла, а впала. Низька явка і високий відсоток тих, хто
голосував проти всіх, зокрема в регіонах, де рейтинг Януковича
та його команди традиційно високий, налякали. До березня
2011-го ситуація, за ідеєю, тільки погіршиться. Ризик високий,
адмінресурс може не виручити. Режим хоче отримати перепочинок,
сподіваючись за два роки вирівняти ситуацію і з допомогою
комплексу популярних заходів повернути собі симпатії значної
частини зневіреного електорату.
По-друге, нинішня Рада
напрочуд чуйна. Заради продовження повноважень більшість
депкорпусу згодна демонструвати дива поступливості. За нашою
інформацією, деякі політсили готові обговорювати добровільну
відмову від частини своїх квот у владних структурах заради
продовження каденції до 2012-го. Швидкі вибори означають
додаткові фінансові витрати, зайве нервування, нові політичні
торги, втрату часу. Теоретично в новій Раді може опинитися
набагато менше конформістів, і це ускладнить такі теплі
стосунки між урядом і парламентом.
По-третє, Янукович
не бажає бачити в парламенті Тимошенко. Її неминуче обрання в
Раду додасть опозиції нового імпульсу. Якщо виборів не буде,
то «Батьківщина» до кінця 2012-го «здується». В усякому разі
на Банковій вважають саме так.
По-четверте, для
підготовки гарантованого приходу «своєї» більшості потрібен
новий закон. А за нього ще не бралися. Був легкий рецепт:
списати правила проведення парламентського забігу з закону про
місцеві вибори. Але остання кампанія переконала, що цей закон
недосконалий. Як влучно зауважив Юрій Ключковський, «влада
хоче контролювати процес, але вона виявилася не спроможною
контролювати хаос, який сама породила». Робота над помилками
тільки розпочалася, а близькі вибори загрожують повторенням
старих помилок і появою нових.
До речі, розслабленість,
з якою група Лавриновича розпочала роботу над коригуванням
закону про вибори народних депутатів, опосередковано
підтверджує, що влада орієнтована на жовтень 2012-го, а не на
березень 2011-го. Згідно з попередніми планами законопроект,
написаний «шліфувальниками законодавства», повинен з’явитися
тільки в травні майбутнього року. А навіщо проект у травні,
якщо вибори в березні? Ця влада «писати в стіл» не звикла. Був
би потрібен закон терміново — він би з’явився наступного
тижня.
Яким виявиться документ, на підставі якого в
жовтні 2012-го (що, на сьогодні, найімовірніше) буде обрано
нову Раду, поки що казати зарано. Але обриси видно. Майже
напевно половину депкорпусу буде обрано у мажоритарних
округах, половину — за партійними списками. Причому не
виключено, що від практики закритих списків можуть і
відмовитися: дехто на Банковій вважає, що така схема зменшує
шанси опозиції на успіх. Скоріше за все, буде введено заборону
на участь у кампанії блоків політичних партій. Висока
ймовірність того, що залишиться незмінним виборчий бар’єр.
Обговорюється питання закріплення виборчої моделі в
Конституції, але це — питання віддаленої перспективи. Поки що
не визначено принципу формування виборчкомів. Неясно, за якою
схемою нарізатимуть округи — за чисельністю виборців чи за
кількістю дільниць.
Неясно й те, чи скоро і наскільки
легко майбутній проект проб’є собі дорогу через парламент. Річ
у тому, що в Раді зареєстровано десяток проектів виборчих
законів і два проекти виборчих кодексів. Один із них,
добросовісно підготовлений групою під керівництвом
Ключковського, на думку експертів, мав усі шанси дістати
високу оцінку Венеціанської комісії. Проте влада ці
напрацювання вперто ігнорує. А щоб умовний «проект
Лавриновича» став законом, усі попередні законотворення на ту
ж саму тему мають бути або відхилені, або
відкликані.
Але цю проблему влада якось вирішить.
Потім. Тепер вона вирішує проблему виборів-2011. І, судячи з
усього, вирішить. Навіть якщо КС промовчить до 22-го, ЦВК
навряд чи дасть старт виборчому процесу — за нашою
інформацією, їй на це забракне голосів. Але навіть якщо
Центрвиборчком піде проти лінії Банкової, виборів однаково не
буде. Тому що на них не буде грошей. Країна недавно таке вже
проходила...
Ну, хіба що Янукович раптом передумає.
Прислухавшись до свого настрою.
* *
*Автор: Сергій РАХМАНІН
“Дзеркало
тижня”
www.dt.ua/
 На вершині
книжкової піраміди: перше і друге пришестя... -
13.11.10 На вересневій
книжковій виставці-ярмарці у Львові вдалося відпочити душею,
поспілкувавшись із видавцями та письменниками, набратися
снаги, творчих сил. А книжок!.. Може родити українська земля
не тільки хліб і метал. Навчилися видавати, не соромно перед
іншими країнами.
 Минуло трохи часу. Читаю в
«Дзеркалі тижня» (число від 16 жовтня) в матеріалі професора
Миколи Тимошика про участь українських книголюбів в
Ашґабатській книжковій виставці: «...Йдеться про те, що на
початок третього тисячоліття у нас склався добрий гурт
професійно підготовлених і рішуче налаштованих на
результативну працю видавців і друкарів, які вміло продовжують
кращі традиції своїх попередників на видавничому полі, не лише
продукуючи немало гарних, конкурентоспроможних книг, а й
результативно стверджують українську книгу у світовому
книговидавничому морі». Ось! Підтвердження висновків, не
тільки я так думаю… Але ж далі в матеріалі професора більше
негативу про стан книговидання в Україні, аніж позитиву,
особливо порівняно з ситуацією на книжкових обріях
Туркменистану («...виведення галузі з перманентної кризи... ;
...повернення втрачених набутків... ; ...ствердження ЇЇ
Величності Книги... ; ...більшість тих, хто сходить сьогодні в
Україні на владний олімп, не читає і не шанує української
книги...»).
Отже, не все так добре на книжкових
просторах України. І вже важко мені було зупинитися, хотілося
дійти до тих вершин у державі, звідки керують процесами
книговидання та книгорозповсюдження.
Тим, хто не знає,
повідомлю відразу: Держкомвидаву (органу, який би займався
книжкою від видавництва до бібліотеки або прилавка книжкового
магазину) в Україні немає. Є департамент видавничої справи та
преси у структурі Державного комітету телебачення і
радіомовлення України. Отже, хто керує Держкомтелерадіо, той
керує й усіма процесами у книжковій сфері. Голова
Держкомтелерадіо — Плаксюк Юрій Олександрович.
Тут я
згадав...
Перше пришестя Плаксюка
…Сюжет
на телевізійному каналі СТБ. Із всесвітньо відомої книжкової
виставки у Франкфурті. Невеличким виставковим майданчиком,
поправляючи книжки і буклети, нервово походжає невисокий
чоловік. «Мал золотник, да дорог», — промовляє він собі під
ніс (про себе чи про експозицію української книжки?), а потім
зривається на крик і звинувачує тележурналістів у тому, що
виставковий майданчик України менший, ніж у інших країн, що
немає книжок відомих українських авторів та їх самих, і ще в
чомусь... Це і є Юрій Олександрович Плаксюк, який прийшов до
керівництва Держкомтелерадіо у квітні нинішнього року. Доти
Юрій Олександрович обіймав керівну посаду в Національній раді
з питань телебачення і радіомовлення України. Тож роботу
телевізійників та радійників, може, знає, а може — й не знає,
судячи з того, з якими порушеннями видавалися телевізійним
каналам ліцензії на мовлення, що засвідчує порушена
прокуратурою Шевченківського району м.Києва кримінальна справа
№49-3025 від 8 жовтня 2010 р. (зловживання службовим
становищем та ін.).
За час роботи Юрія Олександровича
на посаді керівника Держкомтелерадіо (100 днів давно минуло,
можна було б і відзвітувати) з участю підзвітного йому
Державного комітету Україна взяла участь у кількох міжнародних
виставках (Мінськ, Москва, Ашґабат); було проведено книжкові
виставки-ярмарки в Києві та Львові. Особливого резонансу ці
події не отримали, відомі вони лише невеликій кількості
зацікавлених осіб. Тож говорити про якісь здобутки України у
популяризації книжки важко.
Серйозним напрямом роботи
Держкомтелерадіо є формування програми «Українська книга».
Програма має бюджетне фінансування. У процесі її виконання за
заявками видавництв відбираються варті уваги читача рукописи,
фінансуються, видаються, надходять до бібліотек. Тиражі,
звісно, невеликі, але завдяки реалізації програми автори
(письменники, науковці) отримують можливість оприлюднити свою
працю; видавництва одержують фінансову підтримку держави;
зацікавлений читач має змогу ознайомитися з новими виданнями.
А Україна, представляючи достойні видання на книжкових
виставках-ярмарках, може таким чином заявити про себе як про
висококультурну державу.
Що ж із програмою «Українська
книга» у 2010 році? Її затвердили... 14 жовтня 2010 року. Не
головне — коли, а головне — що затвердили. Та все-таки, чому з
таким запізненням? Можна вигадувати причини, але, здається,
причина одна, і вона лежить на поверхні. Перш ніж
затверджувати програму, Юрій Олександрович створив при
Держкомтелерадіо Консультативно-експертну раду з питань
видавничої сфери при Держкомтелерадіо (наказ №259 від 29
вересня 2010 р.), наділивши її досить великими повноваженнями.
Затверджене положення про вищеназвану раду дозволяє їй
втручатися у діяльність Держкомтелерадіо («...підготовка
пропозицій щодо необхідності прийняття нових та внесення змін
до існуючих нормативно-правових актів; фінансово-економічної
оптимізації діяльності видавництв; добору, перепідготовки
кадрів у видавничих організаціях»). «...Матеріально-технічне
забезпечення діяльності Ради здійснюється Держкомтелерадіо
(бюджетна організація?! — Авт.)». Якщо взяти до уваги
положення про Консультативно-експертну раду з питань
видавничої сфери при Держкомтелерадіо, то вона повністю має
підміняти (дублювати) діяльність департаменту видавничої
справи та преси Держкомтелерадіо. Питання:
навіщо?
Поглянемо на склад ради. За положенням, до ради
входять науковці та практикуючі фахівці (висококваліфіковані)
у видавничій галузі. Отож, голова ради Шевченко Василь
Григорович — заступник голови Держкомтелерадіо у відставці.
Члени ради: Сенченко Микола Іванович — директор Державної
наукової установи «Книжкова палата України імені Івана
Федорова», заступник голови ради; Гоян Ярема Петрович —
директор Національного видавництва дитячої літератури
«Веселка», голова ради директорів державних видавництв;
Онуфрійчук Михайло Якович — президент Української асоціації
виробників поліграфічної продукції; Теремко Василь Іванович —
директор видавничого центру «Академія», віце-президент
Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів;
Лисенко Світлана Петрівна — помічник голови Держкомтелерадіо,
секретар ради. Оприлюднити невеличкий перелік членів ради
важливо, бо більшість книговидавців України про створення
цього громадського органу та його склад не відають. Але хто ж
це — заступник голови Держкомтелерадіо у відставці («у
відставці» — є така посада?) Шевченко Василь Григорович?
Відома персона...
Друге пришестя Шевченка
Про
Василя Григоровича Шевченка багато було писано у пресі, є про
нього цікавинки і в українському інтернеті. З 2002 р. пан
Шевченко працював у Держкомтелерадіо на громадських засадах, а
з 2004 по 2009 р. — заступником голови Держкомтелерадіо.
Звільнився за власним бажанням. Але запам’ятався він
українським видавцям тим, що був куратором програми
«Українська книга». Аби державні гроші не «пропадали» в
якихось там видавництвах «Урожай» чи «Музична Україна», Василь
Григорович допоміг зареєструвати своїм «любим друзям»
видавництва ТОВ «Видавничий дім «Світ знань», ТОВ «Видавничий
дім «Юридична книга», ТОВ «Видавництво «Владослав», ЗАТ
«Страхова компанія «Сфера» тощо. І щоразу Василь Григорович
«вставляв» у програму «Українська книга» видавничі проекти
своїх фірм. А ще — видавництва своїх товаришів, за що вони
були йому дуже вдячні. Якість поліграфії виданих книг
турбувала Василя Григоровича найменше. Щоб не витрачати кошти
на оренду, користуючись своїм службовим становищем, він
розмістив свої підприємства на державному видавництві
«Веселка» (чи не тому директор видавництва пан Гоян увійшов до
Консультативно-експертної ради з питань видавничої сфери). А
деякі інші свої підприємства (знову ж таки — з висоти керівної
посади) Шевченко зареєстрував за адресою видавництва «Вища
школа». У 2004 р. Василь Григорович за програмою «Українська
книга» спрямував державні кошти на власне видавництво
«Владослав» для видання книги «Митці України». Книжку не
видано, кошти не повернено. Епопея з невиданою книжкою «Митці
України», видавництвом «Владослав» та державними коштами
триває досі. Господарський суд міста Києва (№39/2 від
21.04.2008 р.) видав наказ «Про примусове виконання рішення»
Господарського суду щодо стягнення з ТОВ «Владослав» на
користь Держкомтелерадіо боргу на суму 730474,08 грн. Василеві
Григоровичу, тобто видавництву «Владослав», досі вдається
уникати сплати, але не слід забувати, що «Наказ дійсний для
пред’явлення до 21.04.2011 р.».
Що ж було далі?
Процитую Андрія
Зозулю («Чому посварилися Юлія Тимошенко і Іван Васюник»,
газета «Час»): «...такий собі «дядя Вася». ...Небачений
протекціонізм і «малярські» навики (Василь Григорович починав
трудову діяльність малярем) в організації книговидавництва в
Україні привели до того, що його діяльність стала об’єктом
службового розслідування. Роздувати скандал не стали, але тихо
відсторонили Василя Григоровича від роботи в експертній раді
Держкомтелерадіо, яка займалася закупівлею літератури за
бюджетні кошти. І це не залишилося непоміченим. Видавці
відзначили той факт, що ситуація з книговидавництвом
покращала. Вперше книги були видані у повному обсязі і
своєчасно. Після чого в Держкомтелерадіо Василя Григоровича не
допускають до участі в роботі експертної ради».
Андрію,
не тільки допускають, а й призначають
керівником!..
P.S. Хотілося проілюструвати ситуацію
коментарем видавців. Але жоден із опитаних українських
видавців не захотів персоніфікуватися. Жоден! Бояться! Один із
найстарших і найдосвідченіших сказав: «Називати мене не треба,
зв’язуватися з Шевченком і Плаксюком — собі дорожче. Я чоловік
непитущий, але нині така ситуація, що в кінці кожного дня
хочеться напитися. Те, що будувалося, створювалося багатьма
людьми, сьогодні паплюжиться. Наприклад, коли керував
комітетом пан Прутник, Україна була почесним гостем на
книжкових виставках-ярмарках у Варшаві, Мінську, Москві,
програма «Українська книга» фінансувалася й
виконувалася.
Можна було б закінчити риторичним
запитанням: хто кого здибав — Юрій Олександрович Василя
Григоровича, чи навпаки? Але відповідь не суть важлива. Чи
буде користь українській книжці від першого пришестя Юрія
Олександровича і другого пришестя Василя Григоровича? Я
особисто, українські книговидавці і читачі були б задоволені,
якби на це запитання по суті відповів кожен із них…
* *
*Автор: Олександр КРАСНОПЬОРОВ
“Дзеркало тижня”
www.dt.ua/
![]() Бандурист із–за океану - 12.11.10
Український
канадець Віктор Мішалов — про «попсу» і мистецтво для еліти,
модерні бандури і «радянські пережитки» в управлінні
культурою
 З
4 по 13 листопада 2010 року у Харкові відбувається V
Міжнародний конкурс виконавців на українських народних
інструментах ім. Гната Хоткевича. Уже вчетверте відомий
бандурист, композитор, музикознавець і громадський діяч Віктор
Мішалов із Канади є членом журі цього конкурсу. Він упродовж
десятиліть досліджує і публікує спадщину Гната Хоткевича.
Цього року у конкурсі взяли участь близько 100 учасників з
України, Білорусі, Канади, США. До складу журі увійшли
авторитетні фахівці з України, Російської Федерації, Канади.
«Діяти без «благословення з верхів» може не
кожен...»
— Пане Вікторе, конкурс є
міжнародний, але учасників з–за кордону на ньому не так
багато. Є ж українські бандуристи у Франції, Німеччині,
Польщі...
— З Польщі були бандуристи на
попередньому конкурсі. Бандуристам із Польщі важко конкурувати
з Україною — там немає консерваторії, де навчають гри на
бандурі. А останнім часом і придбати бандуру неможливо. Та й
роботи для бандуриста в Польщі бракує. У Канаді й Америці
легше, бо є великі згуртовані громади, вони запрошують
бандуристів, оплачують гру. Цікаво, що в Україні люди чекають,
щоб концерти організувала держава. А в нас — найняв зал,
виставив рекламу і люди приходять. Є також особи, які
запрошують музикантів до себе на хатні концерти: після вечері
музикант грає, а потім має час поспілкуватися зі слухачами і
запропонувати їм диски із записами. Українське життя в Торонто
доволі жваве. Є українські газети, радіо, телебачення, вісім
цілоденних українських шкіл, кафедра української мови в
університеті. Мій учень, 16–річний Борис Остапенко, —
наймолодший учасник конкурсу, вперше приїхав до України. Його
батьки народилися в Польщі. Вдома говорять лише
українською.
— Здається, що українська діаспора в
США і Канаді та українці в Україні — це як два різні світи,
які майже не мають точок дотику? А діаспора ж має чималий
досвід збереження ідентичності в середовищі, що спонукає до
асиміляції. Як ви думаєте, Україна може перейняти цей
досвід?
— Нині обмін інформацією набагато жвавіший,
ніж раніше. Але в багатьох випадках особи з консервативним
світоглядом і надалі посідають провідні місця в галузі
управління культурою. Хочеться втримати кращі здобутки
минулого. Але часто ці форми фінансово збиткові, слід змінити
колективи, щоб вони могли фінансово утримуватися. От, приміром
капела бандуристів аж із 70 осіб. Щоб поїхати десь виступити,
потрібно кілька автобусів... Є люди, зацікавлені у змінах. Але
виховані покоління людей, які роблять лише те, що давно
навчилися робити. Узятися за щось, що їм ще не відоме, на що
немає «благословення з верхів», готовий далеко не кожен.
Мистецькі заходи, навчання має, мовляв, організовувати
держава. У Канаді ж діють самостійні університети, молодь бере
уроки у приватних викладачів.
— Нагадаємо, що до
жовтневого перевороту молоді люди «самочинно» приходили до
знаних кобзарів і бандуристів і навчалися в них без
посередництва держави...
— Так. Поки що в Україні
не розроблена форма, коли студент може навчатися у викладача,
якого сам обере, а потім здавати іспит державній комісії. У
Канаді в консерваторії іспити відбуваються двічі чи тричі на
рік. При чому можна здавати їх за системою або канадської, або
ж британської консерваторії. Бандуристи в Канаді мають власні
музичні школи.
— Як вам музична атмосфера в Україні
загалом, «фон» — у кав’ярнях, на вулицях, на телебаченні,
радіо?
— Мені не подобається. У Торонто є два
радіоканали, які грають винятково класичну музику. Ці канали
слухає переважно еліта країни. Еліта не слухає вуличну музику,
орієнтовану на нижчі зразки. Поки що в Україні немає вибору —
інформаційні канали в руках певних осіб, які диктують, що
слухати більшості.
«Він першим описав історію
бандури...»
— Ви опублікували п’ять праць
Гната Хоткевича. Пiд час цьогорічного конкурсу відбулася
презентація однієї з них — «Бандура та її конструкція». Як вам
у Канаді вдалося зібрати і впорядкувати ці
матеріали?
— Мій дядько Григорій Бажул навчався у
Харкові в Хоткевича. За те, що дав йому хлібні картки під час
голоду, дістав два роки ув’язнення в якійсь колонії, здається,
у Бердянську. Потім повернувся до Харкова. І коли Хоткевича
арештували й мали конфіскувати його майно, його дружина дала
моєму дядькові оберемок рукописів. Він їх вивіз до Австралії.
Таким чином у мене опинилося чимало композицій Гната
Хоткевича. Також є низка рукописів, які я отримав від Леоніда
Гайдамаки з США — він викладав бандуру в Харківській
консерваторії після Хоткевича, був художнім керівником
оркестру народних інструментів. Його дружина закінчила
факультет української філології Харківського університету,
навчалася у Миколи Сумцова. Її взяв до себе на роботу Микола
Скрипник, аби вона допомогла йому з розробкою правопису. У
Детройті жив інший учень Хоткевича, Григорій Назаренко, який
був учасником Полтавської капели бандуристів. Були й інші
учасники, вони ділилися спогадами, мали нотні записи. Мені
вдалося це все зібрати. Я видав у Харкові збірник творів Гната
Хоткевича, які він писав для своїх учнів, та працю «Бандура та
її репертуар». Коли Хоткевич тут викладав, то ще зовсім не
було методологічної і навчальної літератури для гри на
бандурі. Він був першим, хто описав історію бандури і техніку
гри. А він же письменник! Його мова дуже гарна, з
гумором.
— Який наклад у цих книг і як вони
поширюються по Україні? От, приміром, у Броварах під Києвом чи
в Горохові на Волині є класи бандури в дитячих музичних
школах. Чи тамтешні учителі можуть потримати в руках ці
видання?
— Наклади малі, бо ці видання фінансують
різні добродії з–за кордону. Деякі видаємо накладом у тисячу
примірників, деякі — у п’ятсот. Нас цікавить, передусім, щоб
ця інформація була впорядкована і збереглася. У такому разі
пізніше можна буде зробити копії. Книги поширюємо через
Фундацію імені Гната Хоткевича.
На всі музичні школи ми
вислали лист із інформацією, які книги вийшли і де їх можна
придбати. Але зазвичай музичні школи цих книжок не
купують.
Проблема в тому, що харківська бандура в
Україні майже завмерла. Зараз є спроби відродити її у Львові,
там на фабриці почали виготовляти діатонічні інструменти. Утім
за створені майстром інструменти слід платити дорожче, ніж за
зроблені на конвеєрі. До того ж бракує відповідної літератури
і викладачів, які володіють харківським способом гри. Не кожен
може відродити те, чого він не знає. Тому треба, в першу
чергу, надрукувати ці матеріали, зробити їх доступними для
зацікавлених людей.
«Чому б не імпортувати бандури з
Канади?»
— А як в США і Канаді дістають
бандури?
— Певний час самі робили інструменти.
Згодом імпортували з України. Зараз Чернігівська фабрика
перестала виробляти інструменти, то довелося знову виготовляти
власноруч. Один мій знайомий у Торонто робить по вісім бандур
за місяць. Він колись працював слюсарем на фабриці «Дженерал
моторс» і навчився, як робити інструменти серійно у хатніх
умовах. Зараз він розробив бандуру з пластмаси, яку можна
штампувати, використовуючи технологію останньої американської
гітари. Зовні бандури оздоблені під дерево. Причому
пластиковий інструмент коштує 60 доларів замість 600, як
дерев’яний.
— То такими інструментами можна
забезпечити дитячі музичні школи?
— Так. До того ж,
такий вид пластику використовують для виготовлення пропелерів
для гелікоптерів. Можна кинути інструмент на землю — він не
поб’ється. Така бандура не важка, зручна, має добрий звук. І,
що важливо, такому інструментові не шкодять вологість і
температурний режим, якого нині не завжди дотримуються в
дитячих музичних школах України.
— Чи могла б така
бандура поширитися в Україні?
— Ми пропонували в
Міністерстві культури замовити нашому майстрові бандури для
музичних шкіл. Я нагадав, що електрогітари й синтезатори
Міністерство закуповує в Японії і Китаї, чому б не імпортувати
бандури з Канади? Але в Міністерстві організували обговорення
цього питання на «круглому столі» й вирішили не купувати
інструменти в Канаді. А тим часом Чернігівська фабрика і
надалі не випускає інструментів...
ВАРТО
ЗНАТИ
Цьогорічний, ювілейний, Міжнародний конкурс
ім. Гната Хоткевича, який мав відбутися ще у квітні, був під
загрозою зриву — за два дні до його початку Міністерство
культури України несподівано оголосило, що конкурс
скасовується. Понад 200 учасників iз різних країн мали
поспішно здавати квитки, а часом і компенсувати витрати
спонсорів. Справа набула розголосу, і Мінкультури заявило, що
конкурс не скасовано, а перенесено на осінь. Утім питання
фінансування досі залишається не вирішеним. Минулого року
призовий фонд Конкурсу забезпечила родина Ющенків, зокрема,
Ярослав та Катерина Михайлівна. І цього року спонсорські
внески Ярослава Ющенка суттєво вплинули на організацію
конкурсу.
ДОВІДКА «УМ»
Міжнародний
конкурс виконавців на українських народних інструментах ім.
Гната Хоткевича був заснований 1997 року. Він присвячений
пам’яті видатного діяча української культури, композитора,
виконавця–бандуриста, педагога, письменника, драматурга,
актора, режисера, фольклориста і громадського діяча Гната
Хоткевича. Гнат Хоткевич вивчав і популяризував характерні для
України народні інструменти й опублікував ґрунтовну монографію
«Музичні інструменти українського народу». Конкурс
відбувається раз на?три роки у Харкові, де митець у?1877 році
народився, а?1938 року був репресований і розстріляний.
Конкурс заснований завдяки праці громадського діяча Петра
Черемського та Галини Гнатівни Хоткевич, доньки бандуриста, що
мешкала у Франції.
ДОСЬЄ «УМ»
Віктор
Мішалов
Народився 1960 року в Сіднеї (Австралія).
Закінчив музичний факультет Сіднейського державного
університету (1984?р.), Сіднейський педагогічний інститут
(1986?р.). Із 1970 року вивчав гру на бандурі, зокрема, на
стипендію Австралійської ради мистецтв у Північній Америці — у
Григорія Китастого, Василя Ємця та ін. Навчався у Київській
консерваторії: з 1979–84 — бандура, диригування, вокал.
Опанував гру на старосвітській бандурі у Георгія Ткаченка.
Учителював у школах в Австралії та з 1988 року в Торонто
(Канада). Засновник Канадської капели бандуристів (1991).
Заслужений артист України (1999?р.). Концертував по Австралії,
Європі та Північній Америці. Видав перші диски
інструментальної музики на бандурі, відеопідручник гри на
бандурі. Автор понад 90 статей про українську музику,
кобзарство та історію бандури. Автор музики до декількох
документальних фільмів.
У 1988 р. заснував з
однодумцями перше спільне україно–канадське підприємство
«Кобза». Його працівники заснували в Києві однойменну студію
звукозапису й організували фестиваль «Червона Рута», видавали
книги, тиражували записи української музики, знімали художні
фільми. Фінансував «Кобзу» підприємець Микола Мороз, у період
фінансової кризи початку 1990–х фірма збанкрутувала.
У
2009 р. Віктор Мішалов захистив у Харкові дисертацію на тему
«Культурно–мистецькі аспекти ґенезу і розвитку виконавства на
харківській бандурі». Наразі викладає математику й англійську
мову в канадській школі для дітей із затримкою психічного
розвитку, де запроваджуються комп’ютерні програми, щоб
поправити спосіб мислення таких дітей.
* *
*Ярослава МУЗИЧЕНКО
Газета "Україна
молода" www.umoloda.kiev.ua/
![]() Переслідування науковців в Україні тривають. Цього
разу за Голодомор - 11.11.10
 Сумська обласна влада чинить тиск з
метою звільнення керівника місцевого архіву історика Геннадія
Іванущенка. Сумський архів — єдиний, який повністю оцифрував
усі 57 тисяч актових записів про смерть людей від Голодомору
1932—1933 років на Сумщині.
Центр досліджень
визвольного руху занепокоєний фактами тиску на історика
Геннадія Іванущенка, директора Державного архіву Сумської
області, члена Вченої ради Центру досліджень визвольного
руху.
Протягом п’яти останніх місяців представники
місцевої влади цілеспрямовано шукають «вагомі» підстави для
звільнення Г. Іванущенка. Після несприйняття паном Іванущенком
пропозиції піти «за власним бажанням», в архіві розпочато
«розслідування» та робляться спроби звільнити історика шляхом
оголошення «необхідної» кількості доган на основі спотворених
і штучно підібраних «фактів».
Геннадій Іванущенко —
відомий історик, автор книг про Голодомор 1932—1933 років,
українську революцію 1917—1920 років, діяльність ОУН та УПА на
Сумщині.
Тиск на історика пана Іванущенка є спробою
політичної сили втрутитися в академічну дискусію навколо
комплексу питань щодо політичних репресій, Голодомору-геноциду
1932—1933 років в Україні, визвольного руху. Адже сумський
архів під керівництвом Іванущенка — єдиний архів, який
повністю оцифрував усі 57 тисяч актових записів про смерть
людей в період Голодомору 1932—1933 років. Архів веде
міжнародну співпрацю з архівістами Великої Британії та Росії,
його працівники без належного фінансування, на ентузіазмі
створили велику за обсягом електронну базу історичних
документів, серед обласних архівів лише наукове видання
Сумського архіву «Сумський історико-архівний журнал» має гриф
ВАКу (www.daso.sumy.ua). Розцінюємо дії керівництва місцевої
влади як свідоме перешкоджання професійній діяльності
історика, намагання обмежити доступ до архівних документів в
Сумському архіві та взяття під ідеологічний партійний контроль
наукових досліджень.
Вимагаємо припинити тиск на
історика, директора Державного архіву Сумської області
Геннадія Іванущенка.
Нагадаємо, що тиск та
перешкоджання діяльності істориків Україні підтверджує низка
фактів, серед яких: незаконне затримання СБУ та вилучення
наукових праць та копій архівних документів історика Руслана
Забілого, перешкоджання роботі музею «Тюрма на Лонцького»,
закриття виставки, присвяченої борцям за незалежність України
на Сумщині, яка експонувалась у приміщенні Сумської
ОДА.
Колектив Центру досліджень визвольного руху
Біографічна довідка:
Іванущенко Геннадій
Миколайович народився 1964 р. на Сумщині. Закінчив історичний
факультет Сумського державного педагогічного інституту ім. А.
С. Макаренка та Український вільний університет (м. Мюнхен,
Німеччина).
З липня 2005 року — директор Державного
архіву Сумської області.
Геннадій Іванущенко —
дослідник українського визвольного руху та історії репресій.
Автор та упорядник книг «Залізом і кров’ю» (2001), «Голодомор
1932—1933 років: очима свідків, мовою документів
(Северинівська сільрада Сумського району)» (2003), «Українська
революція 1917—1920 років у листівках і газетах» (2005),
«ОУН-УПА на Сумщині», т. 1 (2007) і т. 2 (2009), «Українське
відродження 1917—1920 рр. на Сумщині» т. 1 (2010) та ще
близько 50 публікацій, у тому числі за кордоном.
Член
Вченої ради Центру досліджень визвольного руху, голова
обласного осередку історичного клубу «Холодний Яр». Ініціатор
встановлення пам’ятних знаків на честь учасників боротьби за
незалежність України на Сумщині, організатор виставок
документів та наукових конференцій.
За вагомий
особистий внесок у дослідження голодоморів в Україні, активну
громадську діяльність нагороджений орденом За заслуги III
ступеня (2007).
* *
*Прес-центр Центру досліджень визвольного
руху
www.ukrnationalism.org.ua/
![]() Війна за народ -
11.11.10  Альтернативою державному Інституту
національної пам’яті, який уряд Миколи Азарова підпорядкував
комуністам, став утворений 23 жовтня на базі товариства
«Меморіал» Громадський інститут історичної пам’яті. Цей проект
реалізується спільно з «Інститутом Президента Віктора Ющенка
«Стратегічні ініціативи», Міжнародним фондом «Україна 3000» та
іншими громадськими організаціями. До ради інституту
історічної пам’яті входять відомі історики, зокрема Володимир
Сергійчук, Василь Шендеровський, Володимир В’ятрович, Іван
Патриляк. Громадська установа має потужну дослідницьку базу:
всі розсекречені документи архіву СБУ і зовнішньої розвідки в
електронній версії. Музейна експозиція «Народна війна», що
нещодавно експонувалася в «Українському домі», а нині
виставлена в постійній експозиції Музею совєтської окупації
(вул. Стельмаха, 6–а) стала першою спільною працею
новоствореного інституту і товариства «Меморіал». За
виявленими архівними документами, вперше подаються статистичні
дані про кількість підпільних антибільшовицьких організацій та
повстанських загонів, кількість селянських збройних повстань у
всіх тогочасних дев’яти губерніях України. Про історію опору
1917 — 1932 років та ідею експозиції — наша розмова з
ініціатором виставки, головою київського «Меморіалу» Романом
Круциком
«Якщо село «заражене»
повстанством...»
— Пане Романе, на 23 стендах
експозиції вперше подано статистику спротиву окупації України
Російською державою в період 1917 — 1932 років. На чому
базуються ці дані?
— Виставка «Народна війна» — то
кількарічна робота товариства «Меморіал». Позаминулого року я
звернувся до тодішнього голови Служби безпеки України
Валентина Наливайченка і до професора Олександра Удода, який
на той час очолював Державний комітет архівів, iз проханням
посприяти роботі з документами цього періоду. Вони дали
відповідні розпорядження по всіх відомчих архівних
відділеннях. І я разом з аспірантом Сергієм Жовтим об’їхав на
своїй машині 18 областей України. Ми опрацювали та оцифрували
понад 350 фондів і близько 1500 архівних справ. Це майже 70
тисяч документів. Їх слід було проаналізувати й
систематизувати. Свого часу КДБ зобов’язало начальників
обласних управлінь зробити паспорти районів iз короткою
економічно–політичною характеристикою, починаючи з 1917 року —
які були підпільні організації, які повстання, які діяли
особистості–отамани. Збереглися також чекістські карти
дислокації повстанських загонів по Україні. Повстання ми
хронологічно розділили на два періоди: 1917 —1924 і 1928 —
1932 роки. Видно, як вони наростали у відповідні
періоди.
— Стенди виставки розповідають також про
тих, хто окуповував Україну і, власне, проти кого чинили
спротив «бандитські формування» з хліборобів...
—
Так. В архіві Міністерства оборони ми виявили документи, з
яких губерній Росії направляли сюди частини, армії, дивізії,
яким чином на російських теренах формувалися воєнкомати для
України. Статистика свідчить, що в Україну було кинуто 1
мільйон 200 тисяч лише регулярного війська. А ще ж були
«частини особливого призначення», ЧК, ГПУ, а ще ж міліція,
винищувальні і каральні загони. Відомо, що більшовики,
починаючи з 1917 року, кілька разів переформовували
адміністративний поділ України. Райони були дуже малі — 10 —
12 сільських рад, і в кожному мала бути філія їхніх силових
структур. Секретар найменшої партійної «ячейки» мав право на
свій озброєний загін. Якщо врахувати це все, то стає
зрозуміло, що на Україну проти місцевого населення було кинуто
близько 3 мільйонів війська. Фрунзе, який очолював «Червону
армію України» у 1921 році, зазначав, що вона на 85 відсотків
складається з великоросів.
— А ще ж були в
«червоному» війську китайці, калмики...
— Так, були
й наймані війська — китайські, монгольські, литовські полки.
За документами відомо, які банки фінансували окупацію нашої
країни. Мобілізованих у Росії «вояків», без уніформи, «в
лаптях» приганяли сюди, ставили біля великого села чи
містечка. Очевидно, їм було сказано: «Йдіть в Україну і самі
себе прогодуйте». І вони їли, пили, убивали й грабували. Ми
документально показали, особливо в розділах «Злочини ЧК»,
«Більшовицькі грабежі», «Злочини проти людяності», які
інструкції виходили з центру. Скажімо, як брати заручників.
От, ув’язнили 15—20 хороших господарів. І від селян вимагають:
«Як не дасте хліба, будемо їх розстрілювати». А вже не було що
здавати. Тоді вирішено кілька заручників розстріляти. Та як
вибрати п’ять із двадцяти? Документ інструктує: «путьом
жеребйовкі». Я до сьогодні не можу збагнути — чи то люди
сірник тягнули, чи папірчик — кого слід розстріляти...
Збереглися документи, де «радянська влада» радить: якщо село
«заражене» повстанством, то його слід оточити, людей
розстріляти, а будівлі спалити.
«У смертних вироках
на українців значиться: «Імєнєм РСФСР»
—
Вірогідно, нацисти вчилися у червоних — і заручників брати, і
концтабори створювати, і «контрибуцію» з населення
збирати?
— Звісно, вчилися. З перших років окупації
більшовики організували в Україні репресивно–каральну систему,
до якої входило 18 концентраційних таборів. Лише у 1918—20
роках було знищено понад 100 тисяч українців. Усіх, причетних
до повстанського руху, винищували фізично. Спершу пропонували
повстанцям «здатися», мовляв, вони будуть помилувані. Люди
були вимучені багаторічною війною. Адже в час Першої світової
війни війська перебували на постої в українських селах і
містечках, а з 1917–го по 1923 рiк фронт кілька разів на рік
проходив Україною. І деякі повстанці здавалися. Але через два
— три роки «помилуваного» арештовували, давали п’ять–десять
років таборів. Після цього його знову могли «взяти» і дати
смертну кару. Це можна прослідкувати, зокрема, на прикладі
отамана Ананія Волинця, якого двічі судили і в 1941 році
розстріляли. Є документ 1948 року, де наказано здійснити облік
в Україні усіх осіб, які від 1917 року брали участь у
визвольному рухові, і надати ці списки для їх «переселення у
Красноярський край». Цього наміру, на щастя, не
здійснили.
— Росія у 1918 році почала війну з
Україною без оголошення. Чи можна сьогодні юридично довести,
що то була саме війна між державами, а не
«громадянська»?
— Абсолютно. У той час війна була
регламентована міжнародним правом. Женевська конвенція
вказувала, що воєнні дії мали розпочинатися або через
ультиматум, або через оголошення війни. Дійсно, у 1917 році
Ленін і Троцький передали керівництву Української Народної
Республіки ультиматум, на знак початку війни. Але після
Брестського договору Росія була вимушена визнати Українську
державу і, згідно з підписаним нею договором, зобов’язалася
свої війська вивести з наших теренів. Росія це зробила, а тим
часом розташовувала свої війська по кордону з Україною.
Документи, як уже зазначалося, свідчать, який банк виділив
кошти на здійснення окупації України. І друге вторгнення в
Україну у грудні 1918 року Росія розпочала вже без оголошення
війни — віроломно, як потім напав на СРСР Гітлер.
Ось
оголошення: «Лекція о совєтской власті і соцобєспєчєніі в
реокупірованной Украінє». Вони самі визнавали, що окупували
Україну... А у смертних вироках на українців значиться:
«Імєнєм РСФСР»... Є чимало висловів червоних воєначальників.
Скажімо, Троцький у 1920 році заявляв, що «Радянську владу на
Україні вдалося втримати лише силою Москви, великоросійським
комуністам і Червоній армії». А командир більшовицьких військ
Вацетіс зазначав у телеграмі до Антонова–Овсієнка: «Завдання
на Україні настільки великі, що для їх вирішення потрібно
кілька армій. Це під силу тільки військам
РРФСР».
«Визвольний рух, як
козацтво...»
— Як ви гадаєте, за тих умов
Україна могла б вистояти і перемогти?
— Важко
сказати... Тоді було модно європейським державам мати колонії.
І тут у центрі Європи з’являється такий ласий шматок. З одного
боку хотіли щось урвати поляки і німці, з півдня йшла Антанта,
з півночі — Росія. Найгірше, що Україна була сильно спустошена
війною. Уявіть собі — 12–мільйонна царська армія поверталася з
Європи через Україну після закінчення Першої світової війни.
Майже в кожному українському селі квартирував полк. Російські
офіцери після революції тікали за кордон, лишали безконтрольне
військо. Почалися грабунки і вбивства. І жителі стали
створювати загони самооборони. Ось, селяни на Луганщині на
Трійцю підняли повстання. Пішли на місто Антрацит, скинули там
більшовицьку владу. У Чернігівській області три місяці
проіснувала селянська республіка. А Холодноярська республіка!
Чи могла Україна вистояти? Очевидно, важко було, зокрема, і
через роз’єднання. Дуже підступно діяли комуністи. Ось
документ із Катеринославщини про жорстокий метод: ЧК
арештовувало родину селянина, на той час уже ув’язненого у
тюрмі. Тому селянинові казали, що розстріляють його дітей,
жінку, матір, якщо він не погодиться стати секретним
працівником. І от є документ — чоловік пише, що з такого–то
числа стає секретним працівником Мелітопольського ЧК і
зобов’язується викривати контрреволюцію і петлюрівщину. А в
заклад віддає свою кохану дружину. Зазначається, що в разі
порушення «угоди» він сам, дружина і його мати підлягають
розстрілу. І люди ламалися.
— У чекістських
повідомленнях постійно йдеться про «націоналістичні
угруповання». Після 1933–го таких уже майже не залишалося. Це
підтверджує, що Голодомор був спрямований проти національного
фактора?
— Звичайно. На останньому стенді ми подали
доповідну Всеволода Балицького Сталіну про те, що в Україні
ширяться повстання і є загроза, що Україна виходитиме зі
складу СРСР. Сталін розіслав ту доповідну по всіх райкомах і
вимагав негайно вжити жорстких заходів. Після того пішли
інструкції від «місцевої» влади — посилити хлібозаготівлі. А в
людей тим часом відбирали все їстівне. Документи свідчать, що
штучний голод був організований, аби придушити народну війну,
зламати опір українців.
— Чи була небезпека, що сама
Росія захоче вийти зі складу СРСР? Тобто, що російських
націоналістів також потрібно було б «придушити» через терор
голодом?
— У Росії боротьба була слабшою й інакшою.
Були Денікін, Колчак, які хотіли повернути царський устрій.
Але це не було всенародним рухом. В Україні ж повстанський
визвольний рух, як свого часу козацтво — вийшов iз
народу.
* *
*Ярослава МУЗИЧЕНКО, УМ
"Український
погляд"
www.ukrpohliad.org/
![]() Українська наука рятує українську мову. Вчені
«наклали вето» на закон Єфремова—Симоненка—Гриневецького -
10.11.10  Щойно законопроект про
мови авторства Єфремова—Симоненка—Гриневецького з’явився у
Верховній Раді у вигляді законопроекту про мови, спікер
парламенту Володимир Литвин
перекинув «гарячу картоплину» науковцям. «Хай подивляться з
точки зору законів ... історії ... соціології та, власне, з
точки зору науки», — запропонував Литвин президенту
Національної академії наук Борисові
Патону.
Вчені явно зраділи роботі, яку їм
підкинув голова Верховної Ради, тим більше що держава взагалі
рідко коли цікавиться думкою науковців. Найоперативніше і
цілком прогнозовано відгукнулася Києво-Могилянська академія.
Вчена рада «Могилянки» запропонувала зняти закон Єфремова та К
з порядку денного, з огляду на його невідповідність
Конституції: «…зміст проекту дає підстави стверджувати, що в
разі його прийняття російській буде надано статус другої
державної». Крім того, «неминуче відбудеться марґіналізація
української мови, витіснення її з найважливіших сфер
суспільного життя, що, врешті-решт, призведе до зникнення
української нації як системотвірного чинника... української
державності».
Згодом директор Інституту української
мови Національної академії наук України Павло Гриценко
повідомив, що очолюваний ним заклад спільно з Інститутом
мовознавства імені Потебні «за дорученням НАНУ та на прохання
голови Верховної Ради Володимира Литвина проаналізували сім
мовних законопроектів і порадили жоден з них не ухвалювати в
парламенті». «Ми рекомендували їх не розглядати, тому що вони
недопрацьовані, містять багато суперечностей і посилюють
регіоналізацію та розкол України», — підкреслив науковець. За
його словами, вчені докладно розглянули насамперед
законопроект Єфремова та К, позаяк той викликав найбільший
резонанс у суспільстві: «Такий закон приймати не можна. Його
дух — підкреслення всього регіонального на противагу
цілісності країни».
Втім, регіонали вже дали зрозуміти,
що думка НаУКМА та українських мовознавців їх цікавить мало:
відомо, мовляв, що в усіх цих закладах давно звито
бандерівські кубла.
Тим більш цінними є експертні
висновки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень
імені Кураса НАН України, які потрапили у розпорядження
«Дзеркала тижня» і повністю оприлюднені
на сайті видання. По-перше, цей заклад ніколи не мав
репутації політично чи ідеологічно заангажованого, й шукати
там схрони або криївки — марна річ. По-друге, керівництво
Інституту імені Кураса не просто вхоже на Банкову, а мало не
щодня туди навідується.
Науковці твір
Єфремова—Симоненка—Гриневецького рознесли вщент, попутно
розбивши і Яворівського з Мовчаном. Однак уваги останньому
приділили не багато: «Проекти Мінкульттуризму та депутатів
Мовчана і Яворівського — слід визнати неадекватними. Вони
спрямовані на утвердження й поширення державної української
мови, але по суті іґнорують усі інші мовні проблеми. Мало
того, з огляду на нинішній баланс політичних сил такі проекти
не мають жодних шансів стати законом».
А ось проект
Єфремова та К, який може стати реальністю хоч завтра, науковці
розклали по поличках і дійшли невтішного для авторів висновку:
«…ухвалення цього проекту є недоцільним, оскільки замість
суспільного компромісу й стабільності воно призвело б лише до
погіршення ситуації в мовній ділянці...»
Головна вада
законопроекту, на думку експертів з Інституту імені Кураса, —
«суперечність між декларованою спрямованістю на захист прав
громадян і реальним змістом законопроекту, який утверджує
права однієї мовної групи за рахунок іншої».
Хибним
виявився вже головний стрижень проекту: розуміння авторами Європейської хартії
реґіональних або мов меншин «суперечить якщо не букві, то
духу цього документа». Проект «застосовує до розв’язуваної
української проблеми міжнародний інструмент, призначений для
зовсім інших потреб, тобто для захисту мов, які за ступенем
поширення годі порівнювати з російською мовою в Україні... Не
викликає сумніву спрямованість хартії на збереження мовного
багатоманіття Європи шляхом захисту мов від марґіналізації на
територіях їхнього традиційного вживання поза межами держав,
де вони мають офіційний статус».
Внаслідок такого
довільного трактування Хартії «російська мова здобуває
можливості офіційного вживання майже на всій території країни,
стаючи по суті другою державною мовою...» Пропоновані проекти
(аналізується ще й проект Нестора Шуфрича. — Ред.) пропонують,
з одного боку, надто велику загальну територію офіційного
визнання регіональних мов, а з другого – невеликі шанси для
реального вживання всіх мов, окрім російської. Крім офіційного
вживання російської мови на певних територіях, проект Єфремова
і К надає широкі можливості її використання в масштабах усієї
країни, ще більше ставлячи її таким чином в особливе
становище, порівнянне зі становищем державної
мови».
Проте головним механізмом надання російській
мові переваги над українською, на думку науковців (яка раніше
вже висловлювалася й іншими експертами, у тому числі й на
шпальтах «Дзеркала тижня»), є «відмова від регулювання
мововжитку в недержавній сфері, що означає згоду держави на
вільну конкуренцію мов, у якій, з огляду на кращі стартові
умови, неминуче перемагатиме російська... Держава повинна
застосовувати певні механізми, що забезпечували б відповідне
до чисельності мовців уживання української... Такі механізми
«позитивної дискримінації» застосовували й застосовують багато
демократичних країн, зокрема й щодо своїх офіційних мов
(яскравим прикладом є підтримка французької мови у Квебеку, де
вона стосується не тільки державної сфери, а й приватної).
Такі механізми особливо доречні щодо телебачення та
радіомовлення, які використовують обмежений частотний ресурс,
що є загальнонародною власністю».
В порядку компромісу
експерти пропонують зменшити частку мовлення українською з
нинішніх 75 до 65%, але застосувати її не лише до цілодобового
мовлення, а й окремо до прайм-тайму, де «нині української мови
набагато менше» — м’яко кажучи.
Загальний же компроміс
науковці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень
пропонують шукати в наданні російській мові статусу «вищого за
нинішній, але нижчого за державний». Надання російській мові
якогось «адекватного її місцю статусу» стало б важливим для
багатьох її носіїв і в психологічному сенсі — як гарантія
збереження можливостей її вживання в майбутньому, і в
символічному — як визнання легітимності самої мови та її
носіїв... Схоже, втім, що науковці стукають у відчинені двері,
бо, здається, саме такий підхід і закладений у статті 10
Конституції.
«Українській мові має бути забезпечено
належні умови як рідній мові більшості громадян, особливо з
огляду на обмеження сфери її вживання внаслідок тривалої
політики русифікації. Тому будь-які символічні й функціональні
обмеження ролі української мови посилили б конфліктогенний
потенціал мовних проблем в українському суспільстві… Російську
мову треба дозволити вживати тим, хто цього бажає, але в
жодному разі не можна змушувати до цього тих, хто волів би
вживати лише українську», — пропонують науковці.
Проте
їхні підходи надто вже відрізняються від планів Єфремова,
Симоненка та Гриневецького, які прагнуть «не лише забезпечити
право частини громадян уживати російську мову, а й зберегти
успадковану від радянських часів практику активного чи
принаймні пасивного вживання цієї мови майже всіма
громадянами… Законопроект не містить жодних механізмів
подолання характерної нині для українського суспільства
асиметрії двомовності, тобто збільшення кількості
російськомовних громадян з активним знанням державної мови.
Інакше кажучи, замість захисту мовних прав громадян маємо тут
намір увічнити наслідки радянської політики
русифікації».
Отже, українська наука сказала своє слово
на захист української, як колись, на початку минулого
століття, її долею переймалася Російська академія наук, що
розбиралася, чи взагалі така мова існує. У надрах НАНУ навряд
чи знайдеться якийсь інший заклад, який дасть позитивну оцінку
творінню Єфремова та К.
По добрі слова автори проекту
можуть звернутися хіба що до київської філії Інституту країн
СНД...
* *
*Автор: Олег КУЛІШ
"Дзеркало
тижня"
www.dt.ua/
![]() Пам’ятник учасникам антибільшовицького повстання -
10.11.10  10 листопада виповнюється 90 літ від
того дня як селяни уманських сіл Легедзиного, Вишнополя,
Косенівки, Зеленькова, Кам’янечого, Рогів і Талянки виступили
проти московської комуни. Під час повстання, яке закінчилось
поразкою, загинуло близько 100 селян.
Цього року
Легедзинська громада вирішила гідно вшанувати своїх земляків.
Ідея вшанувати борців за волю України належить директорові
заповідника “Трипільська культура” Владиславу Чабанюку та
Сергію і Валерію Афанасьєвим, правнукам учасника повстання
Івана Калениковича Павленка. Завдяки їхнім зусилля та зусиллям
багатьох односельчан 7 листопада, в день, коли комуністи
святкували річницю свого приходу до влади, в селі Легедзиному
Тальнівського району Черкаської області постав прекрасний
монумент борцям за волю України роботи заслуженого художника
України Миколи Теліженка та скульптора з Моринців Юрка
Олійника. Пам’ятник зроблено з інкерманського вапняка, його
розмір – 100 см на 100 см і на 250 см, вага – 5
т.
Свято в Легедзиному висвітлювали телевізійні канали
– “5-й”, ICTV та СТБ.
Участь в урочистостях взяли
народний депутат України Олесь Доній, заступник голови
Національної спілки письменників України Василь Шкляр,
президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль,
директор Тальнівського районного музею хліборобства Вадим
Мицик, народний художник України, лауреат Національної премії
ім. Тараса Шевченка Володимир Прядка; кобзарі Михайло Коваль і
Тарас Силенко, лірник Сашко (Олександр Власюк), лідер
рок-гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк, лідер гурту “Тартак”
Сашко Положинський, лідер гурту “Вертеп” з Дніпропетровська
Тимофій Хомяк, поет Артем Полежака, журналісти Ростислав
Мартинюк та Олександр Піддубний, правозахисник Євген Дикий,
голова виконкому УНА-УНСО Руслан Зайченко, дизайнер Олеся
Теліженко та інші достойники. Наповнювали радістю серця
співочі гурти “Гуляйгород”, “Хорея козацька” і “Тарута”
(художній керівник Євген Їжак). Вела мітинг старший
співробітник музею Трипільської культури Ніна
Сесь.
Промовляли Владислав Чабанюк, Сергій Афанасьєв,
Микола Теліженко, краєзнавець Олег Шатайло, історик Олександр
Палій та голова Тальнівської районної ради Валентин
Янішевський.
Промовляв і письменник Василь Шкляр.
“Героїв, які полягли в бою проти червоних окупантів, назвали
бандитами, – сказав він, – мовляв, “начитався Шевченка і став
бандитом”. Нема більшого компліменту для українського
повстанця, ніж ці слова. І немає більшої похвали для Тараса
Шевченка, ніж ці слова. Це ж яку силу слова треба було мати
поетові, щоб прочитавши його, зректися всього, стати за волю
України і написати на своєму прапорі “Воля України або
смерть!”, і стояти з цим прапором до кінця! Дарую школі
Легедзиного книжку “Чорний Ворон” про цього знаменитого
отамана. Якщо хоч один хлопчина, прочитавши цю книжку, стане
“бандитом”, це буде для мене найвищим щастям”, – сказав Василь
Шкляр, чим викликав бурхливі оплески легедзян.
Окрасою
урочистостей став виступ кобзаря Михайла Коваля, який
спеціально до відкриття пам’ятника написав пісню “Борони,
Легедзине, борони!”.
Ой не забудь, не забудь, ой не
забудь, не забудь!
Не забудь, Легедзине, не забудь,
Як
волю твою потоптали, як дітей твоїх постріляли,
А долю твою
ізломили, а душу твою ізранили!
Ой не забудь, не забудь!
Роман Коваль представив своє нове дослідження “Петро
Дерещук і Дмитро Цвітковський. До історії
повстансько-партизанського руху на Уманщині в 1920 – 1924
рр.”. Розповідається в цій праці і про повстання в селі
Легедзиному.
Роман Коваль розповів про рух вшанування
борців за незалежність, який поширюється Україною. Так, за
неповні три місці постали пам’ятники в Матвіївці та Мельниках,
що на Черкащині, в Ганнівці Петрівського району
Кіровоградської області, в селах Корчівці та Горбулеві на
Житомирщині, урочисто відкрито меморіал борцям за волю України
у Зміївці Бериславського району Херсонської області,
встановлено обеліск та меморіальну дошку козакам і старшинам
Вороньківської сотні Переяславського полку в с. Вороньків
Бориспільського району Київської області. І ось тепер за
височів-засвітився пам’ятник у Легедзиному. Його можна сміливо
назвати шедевром української монументальної творчості.
Рух за вшанування героїв боротьби проти московської
комуни додає нам духу і завзяття в боротьбі сьогодні.
* *
*Прес-служба Історичного клубу “Холодний
Яр”
www.ukrnationalism.org.ua/
![]() Народна війна за свободу -
09.11.10 
Шостого листопада в Українському домі відбулася презентація
експозиції «Народна війна», яку підготували науковці Київської
міської організації Товариства «Меморіал» на чолі з її
головою, автором проекту Романом Круциком, за активної участі
молодого науковця, історика Сергія Жовтого та дизайнера Оксани
Женжери.
Розповідаючи про роботу над експозицією, Роман
Круцик зазначив, що в державних і галузевих архівах
вісімнадцяти областей України опрацьовано та оцифровано понад
350 фондів і близько 1500 архівних справ. Документи
переконливо засвідчують непримиренність українського народу до
більшовицької окупації, боротьба проти якої в усіх регіонах
Великої України тривала впродовж 25-ти років, - саме такий
період (1917-1932 рр.) охоплює експозиція. Це була справжня
народна війна проти російського окупаційного режиму, за
незалежну Українську державу.
Про унікальність
експозиції говорили у своїх промовах голова Української
Всесвітньої координаційної ради, відомий громадський і
політичний діяч, поет Дмитро Павличко, екс-міністр закордонних
справ Володимир Огризко, видатний громадський діяч і філософ
Євген Сверстюк, член ради Київського «Меморіалу» Петро Белей,
голова Всеукраїнського Товариства «Меморіал» Лесь Танюк,
професор Василь Шендеровський. Вони, зокрема, відзначили
гігантську працю Київського «Меморіалу» та його голови Романа
Круцика в царині дослідження історії України ХХ століття. ЇЇ
результатом стали постійно діючі в Музеї совєтської окупації –
також створеному «Меморіалом» - експозиції «Забуттю не
підлягає. Хроніка комуністичної інквізиції», «Українські
Соловки», «Київський мартиролог», а від нині – ще й «Народна
війна». Матеріали останньої, підкреслювали учасники
презентації, необхідно видати книгою і поширити в навчальних
закладах та бібліотеках. Що особливо актуально тепер, коли
адепти Москви в Україні заходилися переписувати нашу історію,
підручники, нав’язувати повний зневаги до України та
приниження національної гідності українців російський
імперський погляд. А людина, яку довго принижують, втрачає
здатність до боротьби, творчої праці, відпірність до
зла.
Особистість, для якої свобода – це стан душі,
ніколи не змириться з рабством, як не мирилися з ним наші
прадіди, чий славний чин зафіксовано в 23-х розділах
експозиції «Народна війна». Більшовицька Росія мобілізувала
проти них усю свою мілітарну потугу, знищила мільйони
українців, заселила їхні землі чужинцями і на штиках
встановила червону диктатуру. 1920 року Лев Троцький писав:
«Радянська влада на Україні змогла втриматися лише силою
Москви, великоруських комуністів Червоної армії». Чи це не
найкраща ілюстрація до «торжества» більшовизму в Україні? На
основі архівних документів в експозиції подаються статистичні
дані про кількість селянських збройних повстань в Україні,
повстанських загонів, підпільних антибільшовицьких
організації, загонів самооборони та стихійних виступів селян
проти окупантів. Упродовж 1917-1932 років в Україні діяли 692
підпільні організації та їхні осередки, 1435 повстанських
загонів, з них – 689 відомих, 746 – маловідомих. За
чекістськими документами в цей період в Україні відбулось 268
селянських повстань.
Більшовицька влада у війні проти
українців застосовувала підступні та жорстокі методи. Для
керівництва боротьбою проти українських повстанців були
утворені особливі «трійки» - органи позасудової розправи, які
мали надзвичайно широкі повноваження: організація і розпуск
сільських рад і ревкомів, створення мережі таємної агентури ЧК
– «сексотів», допити полонених повстанців. «Трійки» виносили
вироки про розстріли українців і самі ж їх розстрілювали.
Повстанців, які в 1918-1924рр., повіривши у радянську
амністію, здавались, уже починаючи з 1926 року, знову
виловлювали і розстрілювали. Документи засвідчують, що тих
селян, які відбули совєтське покарання, згодом знову
засуджували – до кари смерті. Отамана Ананія Волинця,
організатора повстанського руху на Поділлі, арештовували
двічі, 1941 року його засудили до смертної кари. В останньому
слові А. Волинець сказав: «Я знаю, що сьогодні помру, але
також пам’ятайте, що всі ви, починаючи від Сталіна,
обов’язково виздихаєте завтра».
В експозиції
використано понад 300 світлин, багато з яких оприлюднені
вперше. Зокрема, зустрічаємо тут унікальні світлини і
документи однієї з підпільних учнівських організацій
Херсонщини, Що 1928 року випускала підпільну газету і
листівки, а також планувала вбивство трьох комуністів, які
по-звірячому знущались над селянами. Студентська підпільна
організація діяла 1927 року в одному з технікумів Поділля.
Примітно, що смертні вироки українцям більшовицька влада
виносила «Именем РСФСР…»
… «Наш дух не занепав, і воля
до боротьби не вмерла», - скаже повстанець легендарного
Холодного Яру Гордій вже на зорі нашої Незалежності. 90-літній
козак-повстанець із Черкащини передавав нам заповіт
побратимів, і очі його світилися відвагою та юнацьким
завзяттям. Це було року 1993-го, на Чигиринщині, в селі
Медведівка. Вже нема на світі того повстанця Чорноліського
полку, та його слова, воля до змагу, беззавітна любов до
України сьогодні знову ожили, закарбовані у документах
«Народної війни».
* *
*Марія Базелюк,
член ради Київської
міської організації Товариства «Меморіал»
www.ukrpohliad.org/
![]() ЯК
БЕЗРОБІТНОМУ СТАТИ ФЕРМЕРОМ? -
08.11.10  Голова
асоціації фермерів області Микола Собуцький зайшов до редакції
з проблемою, що раптом виникла ніби на рівному, як то кажуть,
місці. До нього звернувся за поміччю уродженець села Широке
Горохівського району Павло Новосад, який вирішив заснувати у
своєму рідному селі фермерське господарство
Щоби
отримати на це дозвіл, а із земель запасу та резервного фонду
Цегівської сільської ради, до якої входить Широке, взяти в
оренду необхідну площу ріллі, подав відповідну заяву на
розгляд районної комісії з конкурсного відбору громадян, котрі
забажали фермерувати. Землі попросив 75 гектарів на 49
років.
У серпні комісія в складі начальника управління
агропромислового розвитку держадміністрації Горохівського
району Анатолія Ящинського, начальника районного відділу
земельних ресурсів Олександра Юзвика та чотирьох головних у
районі спеціалістів з рослинництва, тваринництва, економіки й
організації виробництва заяву Павла Новосада розглянула. Як
належить - з участю заявника, котрий, зазначено в протоколі
засідання, вичерпно відповів на всі запитання. Задоволена цим,
комісія дала Павлові дозвіл на фермерство і порекомендувала
райдержадміністрації, позаяк у цьому питанні вирішальне слово
за нею, надати йому ділянку площею орієнтовно 75 гектарів.
Підписали протокол усі члени комісії.
Однак виділення
землі несподівано загальмувала резолюція голови
райдержадміністрації Леоніда Андрійчука: «Прошу повторно
винести на розгляд комісії». Та на повторне її засідання Павла
Новосада ніхто вже не кликав. А невдовзі він отримав
підписаний тепер вже тільки Юзвиком і адресований водночас
тому ж Андрійчуку документ, що гласить: «На звернення Новосада
П.П. про надання земельної ділянки площею 75 гектарів та усну
вказівку голови райдержадміністрації рекомендуємо надати
ділянку гр. Новосаду для створення фермерського господарства
орієнтовною площею 2,98 гектара. У разі незгоди громадянин має
право звернутись у вищестоящу організацію або вирішувати
питання в судовому порядку».
Отже, ситуація докорінно
змінилася, оскільки навіть реєструвати фермерське господарство
на 2,98 гектара землі (розмір земельної част ки-паю на
території Цегівської сільської ради) нема з економічної точки
зору сенсу. Але, читаючи цей документ, мимоволі подивувався
чиновницькій винахідливості - як ото дозволяючи, не дозволити.
Адже з написаного випливає, що не хто інший, а сам голова
райдержадміністрації дав усну вказівку управлінню Держкомзему
в районі, аби воно порекомендувало... йому, голові
держадміністрації, надати Новосадові земельну ділянку вже у
двадцять п'ять разів меншу, ніж той просив і про що попервах
ішлося. Отож голова адміністрації, маючи дві рекомендації, міг
видати розпорядження, що невдовзі з'явилося на світ:
«Дозволити розробити проект землеустрою щодо відведення
земельної ділянки з метою передачі в тимчасове користування на
умовах оренди... для створення і ведення фермерського
господарства орієнтовною площею 2,98 га на території
Цегівської сільської ради із земель запасу терміном оренди на
49 років з орендною платою 200 грн. за 1 га в рік». Марно
говорити, що з юридичного боку розпорядження критики не
витримує, бо перечить чинному законодавству щодо виділення
землі для новостворюваних фермерських господарств.
За
роз'ясненням я звернувся до Леоніда Андрійчука. Але, не маючи
часу для розмови, він лише повідомив, що «за ту землю, аби її
Новосадові не давати, ціла делегація їздила в Луцьк до
губернатора, бо люди не хочуть». Прояснили ж ситуацію зустрічі
із сільським Цегівським головою Валерієм Холодзьоном,
землевпорядником Цегівської сільської ради Валерієм Юзвою.
Запам'яталися слова Холодзьона:
- Ідеться про землі,
розташовані за межами населеного пункту. Згідно із чинним
законодавством ними розпоряджається виключно
райдержадміністрація. Надавати їх комусь в оренду сільська
рада не має права.
З'ясувалось, Павлові Новосаду
пропонували близько 30 гектарів невикористовуваної землі поряд
із 75-гектарною площею, про яку мова і яку багато вже років
обробляє місцеве товариство з обмеженою відповідальністю
«Горохів-насіння», але Павло від неї відмовився. Батьки Павла
мали фермерське господарство, під нього брали в оренду до 30
гектарів землі, однак після розпаювання 18,5 гектара ріллі із
цього клину стали приватною власністю і передані в оренду
володимир-волинському закритому акціонерному товариству
«Агросвіт», а решта площі не використовується. Холодзьон
вважає, що селу вкрай потрібні землі резерву. Коли ж їх візьме
в оренду Павло Новосад, то станеться, мовляв, те саме, що із
площами, які брали його батьки, - землю приватизують і резерву
сільська рада в Широкому не матиме.
- Ми повинні думати
про людей, - говорив Валерій Холодзьон. - Бо є серед них такі,
що паїв, коли було розпаювання, не отримали, а тепер одержують
їх через суд. Так вже трьом у Широкому дали землю, а де взяти
іншим, якщо такі виявляться, а резерву не стане? Землю Павло
бере, щоб, як і батько з матір'ю, віддати для ЗАТ
«Агросвіт».
Картина виглядає інакше, якщо прислухатись
до іншої сторони. Фермерський запал Ольги та Петра Новосадів
згас, коли їхній син Павло після весілля пішов жити в Луцьк,
звідки дружина. До того ж 10 гектарів орендованої ними і
цілком придатної для рільництва землі місцева влада вилучила
із користування під заліснення. У розпорядженні членів
фермерського господарства залишилися головним чином їхні
земельні паї, що їх і віддали в оренду ЗАТ «Агросвіт». Його, а
не ТзОВ «Горохів-насіння», вибрали тому, що «Агросвіт»
платить, сказали мені, дев'ять центнерів пшениці за пай, а
«Горохів-насіння» - сім.
Земельної частки у
батьківському фермерському господарстві Павло Новосад не
одержав, бо отримав свій пай на території іншої сільської
ради, де працював до одруження. Має лісотехнічну середню
спеціальну освіту і вищу освіту інженера-механіка. У Луцьку
працював на будівництві, а останні два роки - без роботи. Це і
штовх нуло назад до села. Торік звів на батьківському обійсті
в Широкому невеличкий свинарник, вирішив фермерувати. Думки
Холодзьона (з'ясувалося, не тільки його) назвав упередженими.
Мовляв, усі знають, що права на земельну частку він, Павло,
уже не має.
- Я, мабуть, узяв би 30 гектарів, про які
вам Холодзьон говорив, - сказав під час нашої розмови, - аби
додали хоч іще стільки придатних для землеробства. Бо щоби ту
землю в рільництво повернути, треба найменше років два. Але
вже і її не дають. Бо цю землю обробляє ТзОВ
«Горохів-насіння». За ним стоять впливові люди і начальство на
його боці. А щодо мене, то знайшли крамолу в тому, що уклав із
ЗАТ «Агросвіт» протокол намірів про обробіток землі цим
підприємством, бо своєї техніки ще не маю. Скільки людей
обробляють землю найманими тракторами чи кіньми - і нікому до
того нема діла, а тут...
Наступна зустріч з Леонідом
Андрійчуком, що мала внести в усе остаточну ясність, проходила
з участю ним же запрошених до розмови виконавчого директора
ТзОВ «Горохів-насіння» Андрія Білика, керуючого відділком
цього підприємства в Широкому Дмитра Павліка, пенсіонерів
Анатолія Лащука та Івана Долайчука, які представляли «гро
мадську думку». Вони твердили про батька Павла, який «дня у
колгоспі не робив і тепер має землю, а є такі, що вік були у
колгоспі і не мають». Ніхто чути не хотів, що батькова земля -
це не Павлова власність.
- Я свідомо порушую закон, - і
раз, і вдруге заявляв під час цієї розмови Леонід Андрійчук, -
бо бачу, що людей обдурять, що землю візьмуть і віддадуть в
чужі руки.
На тому стояла і «група підтримки»,
привезена Андрі єм Біликом. Треба, мовляв, думати про людей,
треба, щоб землю із резервного фонду і надалі обробляло ТзОВ
«Горохів-насіння».
Та з'ясувалося, що зареєстрованого в
центрі державного земельного кадастру договору на оренду цієї
землі ТзОВ «Горохів-насіння» не мало і не має, а користується
нею на підставі рішення сільської ради (прийняте 20.01.10).
Розглянувши клопотання підприємства про надання йому в оренду
на 10 років ділянок із земель резервного фонду та земель
запасу, рада вирішила «погодити надання ТзОВ «
Горохів-насіння» земельних ділянок терміном на 1 рік (рілля,
пасовища)» та «зобов'язати ТзОВ оформити документи, що
посвідчують право оренди відповідно до чинного законодавства».
Іншими словами, Цегівська сільська рада створила юридичного
штибу «фіговий листок», яким прикрила перевищення власних
повноважень.
Цікаво, що й орендну плату сільська рада
встановила для ТзОВ «Горохів-насіння» не 200 гривень за
гектар, як спочатку пропонувала держадміністрація Павлові
Новосаду, а 100. І «орендує» таким ось чином «Горохів-насіння»
в межах Широкого 127,4 гектара землі, з яких тільки 37,4 -
рахується як рілля. Чому тут не згадуються «спірні» 75
гектарів орного клину, хоч із них, за словами Андрія Білика,
цього року зібрано по 45 центнерів пшениці, залишається
загадкою. Чому прозірлива щодо потаємних намірів Павла
Новосада районна влада досі не звернула уваги на такі
зловживання, теж зрозуміти важко. І мимоволі думаєш, що в усій
цій історії головним є ніяк не турбота про людей, про яку так
багато було мови, а інтереси крупного виробника, заради якого
закон можна переступити.
* *
*Петро БОЯРЧУК
НЕЗАЛЕЖНА
ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА ГАЗЕТА
"ВОЛИНЬ"
www.volyn.com.ua/
![]() Визволення чи окупація? Добро чи зло? В молодіжному
кіноклубі МНК відбувся показ фільму «Золотий вересень» -
08.11.10 4 листопада в
рамках проекту «Націоналістичний Портал» Київський міський
осередок МНК провів показ документального фільму «Золотий
вересень. Хроніка Галичини 1939-1941р».
 Кінострічка викликала справжній ажіотаж серед
молоді, адже переглянути фільм виявило бажання більше ніж
півсотні чоловік.
Перед початком показу з невеличким
екскурсом в історію виступив історик, викладач КНУ ім.
Шевченка Іван Патриляк. Зокрема він зазначив, що багато
жителів Галичини в 1939 році солдат та представників
радянської влади зустрічало квітами, але вже в 1941-му
проводжало кулями, оскільки червоні «визволителі» за час свого
перебування на території Західної України в повній мірі
показали своє справжнє обличчя. Так, за даними з 1939 -1941
рік радянською владою було депортовано до Сибіру більше 500
000 тис. чоловік, 50 000 розстріляно.
Сама
стрічка містить спогади очевидців про прихід радянської влади
на Західну Україну, відео та фото матеріали 39-41 років і
повністю руйнує міф про так званий «Золотий
вересень».
Заступник голови Молодіжного
Націоналістичного Конгресу С.Кузан зазначив, що це не останній
показ фільму, «Молодіжний кіноклуб» діятиме постійно і КМО МНК
планує показати ще не одну цікаву та ідейно наповнену
кінострічку, адже відвідуваність заходу вказує на те, що
молодь прагне дивитися сильне за змістом кіно.
Якщо Ви
бажаєте отримувати інформацію про наступний показ фільму в
кіноклубі МНК або долучатись до наших заходів, надсилайте
контактну інформацію на ел. скриньку: mnk_kyiv@ua.fm або
долучайтеся до електронної розсилки за адресою http://groups.google.com/group/kmomnk
* *
*Прес-служба КМО МНК
«Націоналістичний
Портал»
www.ukrnationalism.org.ua/
Сторінка:[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12][13][14][15][16][17][18][19][20][21][22][23][24][25][26][27][28] |
|
* *
*
|
|
|
Технології
