|
|
|
17.10.2010р. -
Новини для
Земляків | |
14 жовтня є
особливим днем для українців, які у важкій боротьбі вибороли
свою державність та незалежність. Адже свято Покрови Пресвятої
Богородиці символізує заступництво вищих сил у справедливій
боротьбі народів проти загарбників. Саме тому Божу Матір, яку
у народі часто називали Покровою, вважали своєю покровителькою
запорозькі козаки. З 1999 р. цей день в Україні офіційно
відзначається як День українського козацтва. 14 жовтня є і
днем створення Української повстанської армії, бійці якої
самовіддано боролись за незалежну Україну. Цей день є великим
святом для усіх патріотів України, усіх тих, хто зі зброєю у
руках захищали рідну землю, боролись за право українців самим
порядкувати у своєму домі.
«Наша Україна» вітає зі святом
Покрови Пресвятої Богородиці
|
| відкрити всі
повідомлення |
 20 жовтня о 19.00
у Львові в студентському клубі НУ ЛП відбудеться українська
патріотична вечірка "Повстанський клюб", приурочена до дня
Української повстанської армії та свята українського війська.
- 17.10.10
 Молодь Львова матиме можливість не лише
потанцювати під якісну українську музику, а й взяти участь у
тематичних конкурсах та забавах. Молоді люди позмагаються у
стрільбі по вождях СРСР та керівниках НКВД, а також вестимуть
імпровізовані бої, перев’язуватимуть поранених, а також
нарізатимуть сало на швидкість, танцюватимуть гопака
тощо.
Організатором акції є ГО Молодіжний
націоналістичний конгрес (МНК) спільно з Львівською міською
радою.
Учасники вечірки матимуть змогу взяти участь у
повстанському караоке і позмагатись у виконанні пісень УСС та
УПА, а також потанцювати українського рок-н-ролу.
Для
тих, хто зголодніє, організатори підготували повстанську
кухню, де можна буде скуштувати традиційного кулешу та інших
"підпільних" страв.
Організатори повідомили, що
вартість квитка на вечірку "Повстанський клюб" - 30 грн, для
тих, хто прийде у повстанському костюмі чи вишиванці – 25 грн.
Кожен охочий зможе отримати бофон на знижку – для цього треба
розшукати повстанця, який періодично з’являтиметься на вулицях
Львова. Перша поява – у вівторок 12 жовтня о 11.30 на площі
перед університетом Франка.
"Перевірка паролем на вході
озброєними повстанцями, польова кухня та відтворення
підпільної радіостанції "Афродіта" - це лише невеличка частина
того, що чекає на відвідувачів у "Повстанському
клюбі".
Ми хочемо якнайточніше відтворити атмосферу, що
панувала в рядах УПА, а також представити нашу історію цікаво
та популярно", - повідомив представник МНК Андрій Бень
* *
*"НАРОДНИЙ
ОГЛЯДАЧ"
http://sd.org.ua/news.php
 Роман КРУЦИК: «НА
КАЛЕНДАРІ, СЛАВА БОГУ, 2010?й, А НЕ, СКАЖІМО, 1970-й РІК…» -
17.10.10
Роман Круцик, який чимало зробив для відновлення
історичної правди, переконаній: нинішня владі не до снаги
повернути нас у недавнє «світле майбутнє»  Роман Миколайович належить
до людей, які ніколи не були байдужими до нашої історії і
роблять усе можливе для відновлення історичної правди, яку так
старанно, цинічно від нас приховували протягом багатьох
десятиліть. Зокрема, за його активної участи наприкінці 80-х
років було здійснено розкопки поховань розстріляних НКВС
«ворогів народу» на Івано-Франківщині і з’ясувалися долі
багатьох невинно убієнних. За сприяння Романа Миколайовича
знято фільми «Розстріляний ангел», «Визволення по-совіцьки»,
«Солодкий гріх», «Лице Росії», «Людина з небуття», в яких
розповідається про репресії проти українського народу,
наслідки голодоморів. Сьогодні пан Роман очолює Київську
організацію Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. Василя
Стуса і є заступником його голови. Під час недавньої зустрічі
я попросив Романа Круцика прокоментувати останні події, що
відбуваються в Україні
—Як на мене, нічого дивного
не відбувається, — каже Роман Миколайович. — Хіба ж ми не
знали, що донецька команда, дорвавшись до політичного Олімпу,
намагатиметься викреслити з української історії ті трагедії,
які спіткали наш народ у минулому столітті? Невже так важко
було зрозуміти, що всі надбання часів Віктора Ющенка в царині
свободи слова, відновлення правди про страхіття, заподіяні
більшовиками на українській землі, для них були і досі
залишаються кісткою в горлі? Адже вони і не приховували своїх
поглядів і намірів. Тому і залишилися без роботи відразу після
інаугурації Президента Віктора Януковича керівники
Національного інституту пам’яти і Архіву СБУ Ігор Юхновський
та Володимир Вятрович, тому СБУ і почала проводити «виховну»
роботу з істориками, які досліджують тему голодоморів,
політичних репресій, вдаючись навіть до затримань їх. А чого
вартий «візит ввічливости» оперативників до ректора
Католицького університету і їхнє намагання схилити його на
свій бік?
—До речі, про СБУ. Хорошковський, як
керівник, заявив, що, як і будь-яка інша спецслужба у світі,
наша має займатися не історичними дослідженнями, а «дещо
іншими справами» …
—Згоден: інших справ у нашої
спецслужби вистачає. Та чи займається вона ними належним
чином? Маю на увазі протидію іноземним спецслужбам окремих
держав, які з недавнього часу почуваються на нашій землі, як
риба у воді, боротьбу з корупцією та злочинністю. Утім,
повернімось до нашої теми. Так ось, невже розсекречення
архівів, які й досі зберігають чимало кривавої правди про наше
не таке вже й далеке минуле, якимось чином заважає СБУ
реалізовувати покладені на неї завдання? Якщо так, то нехай
пан Хорошковський ініціює передачу їх на баланс якогось іншого
міністерства чи відомства. Це аж ніяк не загрожуватиме
національній безпеці, оскільки ці архіви нікого не цікавлять.
Окрім нас, українців, — українців не за паспортами, а за
свідомістю, іншими чеснотами, які не притаманні багатьом із
тих, хто дорвався, нарешті, до влади. Кивання на те, що
розсекречення архівів підірве основи державности, — пусті й
цинічні балачки. Річ в іншому.
—У чому саме, пане
Романе?
—Тут, як мовиться, замішана велика
політика. Скажіть, хто зацікавлений у приховуванні історичної
правди? — Росія, яка оголосила себе спадкоємицею Радянського
Союзу. Привласнивши — до речі, без погодження з державами, що
постали на колишньому радянському просторі, — нерухомість СРСР
за кордоном, яка оцінюється у трильйони американських доларів,
росіяни мають узяти на себе й відповідальність за злочини
сталінізму. Бо ж так звана радянська влада прийшла до України
не з Марсу чи якоїсь іншої планети, а саме з Росії. На
більшовицьких штиках, які топили в крові будь-який спротив
українців. Це ж очевидно навіть для людей, які хоч трішки
хочуть дивитись правді в очі. Але росіяни не хочуть визнавати
очевидних речей. Особливо з приходом до влади Володимира
Путіна, а згодом і Дмитра Медведєва. Те, що Росія так
категорично налаштована проти відновлення історичної правди в
Україні, є нічим іншим, як втручанням у справи суверенної
держави. Але наша влада не лише не реагує на це, а й усіляко
намагається вислужитися перед «старшим братом».
Ну, а
щодо тверджень про те, що історія не є справою спецслужб, то
скажу таке. Приклад того, що це абсолютно не так, нам показує
насамперед Росія. Саме її спецслужби, особливо ФСБ, і
займаються, як і її попередники ГПУ — НКВС — МДБ — КДБ,
переписуванням історії. І не лише переписуванням, а й
фальсифікуванням її, перетворюючи кращих синів України, які
боролися за її незалежність, у кривавих бандитів. ФСБ Росії
давно стала кремлівським наймитом, що готовий виконати
будь-яку забаганку господаря. Прикро, що з деякого часу і нашу
спецслужбу намагаються «перепрофілювати» …
—Сьогодні
Національним інститутом пам’яти керує комуніст Солдатенко. Чи
означає це, що незабаром ми знатимемо «правильну» історію?
Невже наші діти й онуки вивчатимуть її за підручниками, в яких
голодомори пояснюватимуться неврожайністю, а масові знищення
людей — помилками окремих керівників?
—Після подій,
що сталися з приходом до влади команди Віктора Януковича, в
суспільстві такі передчуття з’явилися. І вони не випадкові. Та
водночас не потрібно панікувати, вважаючи себе приреченими.
Адже маємо десятки, сотні тисяч молодих людей, яких важко
загнати у стійло, які відчули себе повноцінними громадянами
своєї країни і хочуть знати правду. З кожним днем більшає
людей, які чинитимуть спротив намаганням відібрати у них
правду про минуле свого народу.
Поки що зарано
говорити, яких змін зазнає робота Національного інституту
пам’яти, але його новому керманичу доволі важко буде домогтися
суттєвих результатів у «промиванні мізків» українцям: надто
багато правди відкрилося за останні роки, щоб змінити
світогляд людей у потрібному владі напрямку. Скажу більше:
сьогодні провадиться робота щодо створення громадського
інституту пам’яти. Цю ідею підтримують як політичні партії,
так і громадські організації. Зокрема, Українська народна
партія, Конгрес українських націоналістів, «Просвіта», Ліга
жінок, Союз українок, Асоціація дослідників голодомору та
інші. Робота тільки-но розпочалася, і кількість їх, безумовно,
збільшиться.
—Але ж, погодьтеся, для ефективної
роботи потрібні кошти: на одному ентузіазмі далеко не
заїдеш…
—Спираючись на власний досвід, скажу: якщо
є бажання працювати, прагнення відновити правду і вшанувати
пам’ять дідів і батьків, яких позбавили життя лише за те, що
вони українці і хотіли жити у вільній Україні, то «заїхати»,
як ви висловились, можна далеко. Дуже. Наприкінці 80?х років
мені доводилося брати участь у розкопках неподалік
Івано-Франківська захоронень людей, розстріляних опричниками
НКВС незадовго до приходу німців. Я і мої однодумці не мали ні
фінансової, ні будь-якої іншої підтримки з боку влади, але
розпочату роботу довели до кінця, і сьогодні на місці масових
розстрілів є меморіальний комплекс «Дем’янів Лаз», до якого
приходять тисячі співвітчизників, маючи змогу побачити звірячу
суть тієї влади.
Але мушу погодитись, що фінансова
підтримка нам теж не завадить. Маю надію, що серед заможних
людей знайдуться ті, кому не байдужа власна історія, хто
готовий пожертвувати на створення і роботу такої
установи.
—Та чи допустить вас влада до архівів, чи
не створюватиме інші перешкоди?
—Радше, до роботи в
підпіллі не дійде (посміхається). На календарі все?таки
2010?й, а не, скажімо, 1970?й, рік. На сьогодні ми вже маємо
близько 70 тисяч різних документів, які стосуються періоду
1918–1932 років і відображають як репресії проти нашого
народу, так і його визвольну боротьбу. Вони надто цінні для
дослідників, оскільки складалися органами МДБ — КДБ і в них
відображено перебіг понад 200 так званих волинок, тобто
стихійних виступів, що спалахували в різних регіонах України.
Для опрацювання їх потрібні і люди, і час. Сподіваюсь, що у
недалекому майбутньому усі ці документи стануть доступними
широкому загалу. Але вже сьогодні ми готуємо виставку «Народна
війна», яка розповість відвідувачам про те, як українці
боролися з окупаційною владою, не боячись каральних загонів
ВЧК і ГПУ. Сьогодні в Музеї совєтської окупації, який маю
честь очолювати, вже експонується її перша частина.
Не
треба опускати руки. Згадаймо, що в нашій історії були і
значно важчі, трагічніші часи. Але ми, українці, вистояли.
Вистоїмо і тепер. Для цього кожен українець має бути, як я вже
казав, українцем не лише за паспортом, а й за своїми
переконаннями, вірою в майбутнє України.
* *
*Розмову вів Сергій
ЗЯТЬЄВ
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
«УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО»,
м.Київ
www.ukrslovo.com.ua
![]() ПЕРСПЕКТИВА - ЗА КРУПНИМИ МОЛОЧНИМИ ФЕРМАМИ -
16.10.10  У підприємців з'явився інтерес до молочного
скотарства
Молочне скотарство саме переживає
переломний момент. Кілька років тому в подібній ситуації було
птахівництво, проте нині українські бройлери дадуть фору
заокеанським ніжкам Буша. Однозначно по висхідній розвивається
свинарство. А от молочне скотарство тільки підходить до тієї
межі, коли, врешті-решт, почне притягувати
інвестиції
УГРИНІВСЬКИЙ ДОСВІД
Щоб оцінити
перспективи молочарства та поділитися досвідом, в Угринові
Горохівського району нещодавно відбулася нарада з участю
заступника голови облдержадміністрації Віталія Карпюка,
начальника головного управління агропромислового розвитку Юрія
Горбенка, керівників районів, господарників та спеціалістів.
Чому саме в цьому селі? По відповідь далеко ходити не
доводиться: тамтешнє господарство імені Шевченка - одне з
передових на Волині. Молочне скотарство як стратегічний
напрямок розвитку визначили ще кілька років тому. Нині мають
900 корів, яких цілий рік утримують без прив'язі у стійлі.
Через те годівлі в господарстві - особлива увага: з 2 880
гектарів оброблюваної землі майже тисячу відведено під кормову
групу.
- П'ять років тому перед нами постало питання
або серйозно розвивати тваринництво, або чинити, як багато
інших господарств: закривати ферми, розпускати людей, -
розповідає керівник цього господарства Андрій Турак. - Не
вклавши інвестицій, не реконструювавши приміщення, не
перейшовши на нові технології, розвивати тваринництво немає
сенсу. Тому у 2006 році почали реконструкцію всіх ферм, яку
вже закінчили. Вклали понад 10 мільйонів гривень. Крім того,
купували комбайни, косилки та іншу потрібну техніку,
інвестували й далі інвестуємо в розвиток сіл. Скажімо, наше
господарство виділило гроші на проведення газогону в
Михлині.
Сьогодні начебто всім зрозуміло, що саме
тваринництво забезпечує робочі місця, проте загалом поголів'я
корів в області хоча й поволі, але зменшується. Особливо
гнітюча ситуація на Поліссі, де молочне тваринництво балансує
між позначками «вкрай занедбане» та «немає зовсім».
Господарств на зразок СГПП імені Шевченка й удень зі свічкою
не знайдеш. У Шацькому районі немає жодного великотоварного
сільськогосподарського підприємства, а в деяких - корів у
господарствах стільки, що їх і невеличка ферма прихистить. У
перехідній зоні, скажімо в Ківерцівському та Турійському
районах, лише окремі господарства міцно стоять на
ногах.
Тому першочергове завдання влади - сприяти
розвитку тваринництва саме у полісь ких районах. Визнав це і
Віталій Карпюк. Якщо помріяти, то в ідеалі - це коли у
Старовижівському районі з'явиться щось на зразок угринівського
господарства імені Шевченка, Любешівський район матиме
підприємство рівня володимир-волинського «Прогресу», а в
Любомльському буде своя «Рать».
СВІТЛО В КІНЦІ ТУНЕЛЮ
Восени та
взимку зменшуються надої молока, а тому традиційно воно
дорожчає. Цьогоріч закупівельні ціни зросли ще у серпні. Крім
сезонних чинників, далося взнаки ще й скорочення поголів'я
корів і подорожчання молока та м'яса у світі. Нині якісне
молоко в сільськогосподарських підприємств області купують по
4-4,50 гривні, а у ЗМІ вигулькують повідомлення про дуже
швидкий злет ціни до 7-8 гривень за літр. Але авторитетні
аналітики, зокрема генеральний директор Українського клубу
аграрного бізнесу Володимир Лапа, вважають подібні прогнози
спробами розгойдати ринок, бо реальних причин для збільшення
закупівельних цін немає. Якщо таке станеться, кажуть фахівці,
молочна продукція просто не матиме збуту. Водночас високі
закупівельні ціни та постійний дефіцит якісної молочної
сировини, схоже, роблять привабливою галузь в очах потенційних
інвесторів.
- Варто зазначити, що передові волинські
господарства, зокрема й СГПП імені Шевченка, розвивали
тваринництво без інвесторів, самотужки, - сказав Віталій
Карпюк. - Нині для інвестування у молочне скотарство створено
всі умови: можна отримати відшкодування витрат на будівництво
чи реконструкцію приміщення, доїльне обладнання та худобу
брати в лізинг. Тобто треба мати невеликі кошти. Кілька
відомих волинських аграрників, які досі не розвивали
тваринництво, вже зацікавилися цією сферою. Вони хочуть брати
господарства і вкладати гроші у розвиток тваринництва. Якщо
говорити про інвесторів з-за меж області, то поки ми не бачимо
такого припливу.
На республіканському рівні
простежується подібна тенденція: кілька великих агрохолдингів
заявили про наміри будувати молочні ферми. Хоча ще кілька
років тому про подібні інвестиції й не думали. Й ті
підприємства, що є, не ловлять гав і готові вже вкладати
кошти.
- Наше завдання на перспективу - довести
поголів'я до 1 100 корів і збільшити продуктивність до 6-7
тисяч літрів, - зазначив Андрій Турак.
Загалом у
молочній галузі таки є позитивні тенденції. Останніми роками
кількість та частка великих підприємств, що утримують понад
500 корів, постійно збільшується. За оцінками експертів
аграрного ринку, частка у виробництві молока сорту «екстра»,
яке відповідає всім європейським вимогам, протягом трьох років
збільшилася вдвічі. Але поки воно не перевищує й п'яти
відсотків від загального обсягу...
* *
*Сергій НАУМУК
НЕЗАЛЕЖНА
ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА ГАЗЕТА "ВОЛИНЬ",
м.Луцьк
www.volyn.com.ua
![]() Останній бій костопільського редактора -
15.10.10
З вилами, косами та багнетами вояки пішли
врукопашну. Дослідник Олександр Намозов
 На Покрову минає 101-ша
річниця від дня народження діяча ОУН, колишнього головного
редактора газети “Костопільські вісті” Григорія Рибака. Про
цього непересічного патріота нашому тижневику розповів
письменник, історик-дослідник, відомий читачам за матеріалом
“Сталіна, Рузвельта та Черчилля врятувала дівчина з Костополя”
Олександр Намозов. –
Одним з організаторів
підпільної мережі ОУН в наших краях був Григорій Рибак, –
розповідає дослідник. – Вдалося дізнатися, що він мав такі
псевдо: Якір, Юрко, Дихавичний, Бортник. Родом із села
Звіздже. У 1936-му став провідником ОУН Костопільського
повіту. За свою націоналістичну та просвітницьку діяльність
заарештований польською поліцією та засуджений до 12 років
ув’язнення. На початку Другої світової війни вийшов на волю та
очолив Костопільську округу ОУН Бандери, адже вже стався
розкол в націоналістичному русі.
За словами Олександра
Намозова, з приходом на західноукраїнські землі радянської
влади Рибак залишився на підпільній роботі. У 1940 році
заарештований чекістами та направлений до Рівненської
в’язниці. Під час конвоювання йому вдалося втекти. З приходом
німців у 1941-му Григорій Рибак знову став керівником
Костопільської округи та головним редактором газети
“Костопільські вісті”. У місцевій ра-йонці відразу створив
осередок ОУН серед працівників редакції. Випускали листівки,
спрямовані проти німецької окупаційної влади, адже сподівання
націоналістів на відновлення української державності не
справдилися.
У серпні 1943-го, коли після терористичних
актів Миколи Кузнєцова розпочалися репресії проти української
інтелігенції, разом з працівниками районки пішов в УПА і
відразу був призначений комендантом запілля військової округи
“Заграва”. Тих працівників редакції, які залишилися в
Костополі, німецькі окупанти заарештували та стратили у
Рівному.
– У травні 1944-го під час спецоперації військ
НКВС проти українських повстанців Григорій Рибак загинув у бою
в урочищі Борок, – продовжує Олександр Намозов. – Всі
подробиці мені розповів єдиний живий свідок та учасник тих
подій, житель села Головин Костопільського району Арсентій
Федотович Максимчук.
Після чергового рейду група
Дубового стала на постій у корчинському лісі. Десятки підвод з
пораненими та хворими на тиф із відділів Енея та Гамалії було
скупчено майже в одному місці: на великій галявині та поряд з
нею. Приблизно о четвертій ранку почули перші постріли,
енкаведисти оточили табір. Чому вчасно не зреагували пости,
було невідомо. Бій тривав майже три години, але більшість
повстанців через хворобу не могли чинити належного опору.
Нападники відрізали Дубового з групою прикриття, а решта
бійців фактично залишились без командира. Тих, хто ще міг
тримати зброю, зібрали навколо себе політреферент Яцишин та
комендант запілля Рибак. Вони пояснили, що за годину забракне
набоїв. Єдиний вихід – взяти сокири, коси, вила, які є на
кожній хурі, і йти врукопашну. Пропозицію одного з чотових,
щоб прориватися через непрохідне болото, відкинули.
І
ось за двадцять хвилин знову розпочалася стрілянина. Оточені
на чолі з політреферентом та комендантом запілля пішли на
війська НКВС із косами, вилами та багнетами. Бились до смерті:
або ти, або тебе. Врешті-решт в одному місці вдалося прорвати
облогу, але загинуло багато повстанців. Коли вийшли з
оточення, то поранених і хворих розмістили по хатах і криївках
у навколишніх селах. Після бою серед загиблих знайшли тіло
Григорія Рибака, який отримав кілька смертельних кульових
поранень...
* *
*Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська
область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
Вісник - український
тижневик
www.visnyk.lutsk.ua
![]() НА
ПІДТРИМКУ ОРГАНІВ САМООРГАНІЗАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ -
15.10.10  4 жовтня на апаратній нараді міський
голова Володимир Пузаков дав доручення департаменту
житлово-комунального господарства, помічникові міського голови
Олександру Макієнку вивчити питання залучення голів
квартальних комітетів до роботи з населенням у плані
благоустрою територій, вирішення нагальних проблем у
житлово-комунальному господарстві, інших
сферах.
Зараз це питання опрацьовується, готується
відповідна нарада. А ініціативна група депутатів
Кіровоградської міської ради, до складу якої ввійшли Віктор
Кухаренко, Вікторія Касьянова, Юрій Шаров, Сергій Хільченко,
Олег Лунгул, Сергій Неділько, запропонувала залучити до цих
робіт і завідуючих будинками (йдеться про будинки, які
знаходяться на балансі комунальних підприємств міста). Ця
ініціатива була озвучена на зустрічі, яку провів міський
голова Володимир Пузаков, він її повністю підтримав.
–
Тему впорядкування роботи завідуючих будинками, їх
стимулювання, налагодження взаємодії між ними та
житлово-комунальними підприємствами міста депутати порушували
вже досить давно, – зазначив Віктор Кухаренко. – Ще 10 квітня
2003 року було ухвалено рішення виконавчого комітету
Кіровоградської міської ради "Про затвердження Положення про
завідуючих будинками", відповідно до яких завідуючі будинками
мали проводити роботу щодо самоорганізації населення, сприяння
погашенню заборгованості за комунальні послуги, інформувати
житлово-експлуатаційні контори про те, де і який ремонт треба
виконати й таке інше. У свою чергу міська влада передбачила
для завідуючих будинками пільгу з оплати послуги з утримання
будинків і споруд та прибудинкових територій. Однак через
тяжкий фінансовий стан КРЕПів та ЖЕКів ця пільга не
надавалася. Лише ЖЕК №12 працював у цьому напрямку, завдяки
чому нині на території цього підприємства – найбільше
завідуючих будинками, вони є майже в кожній багатоповерхівці.
Ми пропонуємо повернутися до цього питання і для заохочення
завідуючих будинками за рахунок коштів міського бюджету
надавати цільову фінансову допомогу ЖЕКам і КРЕПам для оплати
пільг по квартплаті. Якщо хтось із завідуючих будинками уже
має таку пільгу (вони, зокрема, надаються пенсіонерам), можна
передбачити її на інші види послуг, наприклад, на оплату
послуг телефонного зв’язку.
За словами депутатів,
заохочення завідуючих будинками дозволить розв’язати чимало
проблем у місті, налагодити тісніший зв’язок між жителями та
житлово-комунальними підприємствами, владою, стимулювати в
Кіровограді розвиток різних форм самоорганізації населення.
Міський голова Володимир Пузаков повністю підтримав цю
пропозицію, зазначивши, що вона має важливе соціальне значення
для міста. Цільова фінансова допомога ЖЕКам та КРЕПам на
заохочення завідуючих будинками буде включена в профільну
програму при формуванні міського бюджету на 2011 рік, зазначив
він. На черговому сесійному засіданні, що відбудеться 19
жовтня, буде озвучене відповідне звернення групи депутатів до
своїх колег з проханням підтримати їхню ініціативу.
* *
*Олена КОЛЕСНИКОВИЧ
Фото Олега ШРАМКА
"Вечірня газета",
м.Кіровоград
http://vechirka.com.ua/index.php
![]() Ярослав Радевич-Винницький: Головне – бути
українцями - 14.10.10
 Ім’я Ярослава
Радевича-Винницького широко знане в українському світі:
оригінальний і глибокий мовознавець, блискучий публіцист,
ерудований націолог, багатолітній редактор першого незалежного
українського видавництва – дрогобицької Видавничої фірми
«Відродження».
Кожна з книг пана Ярослава – «Мова і
нація» (у співавторстві з В.Іванишиним), «Україна: від мови до
нації», «Мовний етикет» – ставала у свій час інтелектуальним
бестселером. Зараз автор підготував до друку чергову
монографію – велику (700-сторінкову!) студію із
соціолінгвістики. Редакція «ШП» розмовляє з ученим і
політиком, членом Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова
про актуальні проблеми української культури і нації непростого
сьогодення
Які Ви бачите головні причини поразки
«помаранчевого» табору в Україні?
Причини, як
завжди, об’єктивні і суб’єктивні. До перших належать ті, що не
віднині становлять об’єкт нашої національної самокритики і
пов’язані зі слабкими та прищепленими сторонами української
ментальности й національного характеру, відсутність критичної
маси людей елітарного мислення і чину, здатних ставити
інтереси загалу вище за особисті, тощо.
Прості люди,
знаючи або інтуїтивно відчуваючи, що вороги України сильні
нашою роз’єднаністю, сподівалися, що «помаранчеві» після
перемоги нарешті об’єднаються в одну потужну партію. Але цього
не сталося, і В. Ющенко мав усі підстави сказати лідерам
мініпартій, що вони сідницями вже доросли до розуміння
єдности, бо сидять у залі разом, але головами ще до такого
розуміння не дійшли. Хиби українців добре відомі нашим
зажерливим сусідам, і цим успішно скористалися як Петро І,
Троцький, так і ляльководи нинішніх біло-синіх. До об’єктивних
причин слід віднести й отруєння В.Ющенка – у такому стані він
просто не міг нормально керувати державою, коли ж оклигав, то
вже був – за новою Конституцією – другою особою в державі. Із
суб’єктивних причин – на першому місці амбіції жінки з косою.
Наслухавшись Глоби, що третім президентом має бути біла дама,
вона побачила, що слова ясновидця справджуються: Ющенко
отруєний, скоро «загнеться» – і дорога до трону вільна. А
Ющенко не помер. Хіба таке можна пробачити! Закінчилося ж усе
традиційно: де двоє б’ються, там третій користає. «Наїжджали»
на Ющенка й інші його «соратники» – як відверті пристосуванці
та кар’єристи, так і політичні слабаки, які публічно скидали
на нього вину за свою ж бездіяльність та нікчемність. Це
звична практика значної частини українського політикуму, для
якої понад усе не Україна, а своя кар’єра та
кишеня.
Що можуть протиставити агресивним діям нової
влади проти української мови і культури патріотичні
середовища, наукові інституції, інтелігенція?
Тут
не треба винаходити велосипед: у світі є так багато досвіду
боротьби за національні права, за свою державу – грецького,
чеського, єврейського, прибалтійського, африканського,
грузинського і т. д. Партійці, інтелігенти, науковці мали б
усе це знати. Головне ж – бути українцями, мати особисту і
національну гідність, не поступатися своїми правами, йти до
людей, піднімати їх на акції протесту, підтримувати українські
ЗМІ, книжку, театр, допомагати українським письменникам,
науковцям і т. д. Гуртуватися в громадські організації,
політичні партії не за сімейною традицією, симпатіями до
лідера тощо, а за тим, де можна максимально використати свої
сили для загального добра.
Як би Ви оцінили рівень,
особливості і тенденції розвитку української мови в сучасній
художній літературі і публіцистиці?
Бачу дві
тенденції. З одного боку, культура і художнього, і
публіцистичного мовлення за останні два десятиріччя помітно
зросла, певною мірою позбулася російсько-радянських штампів і
запозичень, якими витіснялися питомо українські слова та
звороти. Доволі помітна лінія на реукраїнізацію мови,
спотвореної в радянський час вівісекцією та насильницькими
ін’єкціями.
Мова в текстах багатьох майстрів слова:
поетів, прозаїків, публіцистів, – справляє естетичне враження,
звучить елегантно, вишукано, поліфонічно й водночас точно,
адекватно щодо найтонших нюансів змісту. З другого боку, є ще
чимало суржикописців, бруднословів, клонів Вєрки Смердючки,
які чи то задумали довести, що українці таки мають «мову дна»,
чи що «і ми, Химко, люди» – бо ж он російською «фенею» навіть
їхні президенти говорять, а ми що, гірші?
Назагал,
українська мова цнотлива, і словесна гидота в ній
прищеплюється не без спротиву. Однак сьогодні найважливіша
проблема буття нашої мови – це її функціонування у тих сферах,
де вона в минулому як мова бездержавного народу не мала
можливості розвиватися: у науці, техніці, юриспруденції,
медицині, туризмі, спорті тощо. Неповнота національного життя
породжує некомплектність лексичного фонду і стильової
розгалужености мови, і навпаки – некомплектність мови обмежує
повноту інформаційно-інтелектуального
життя.
Зрозуміло, що Росія і російська «п’ята
колона» в Україні ведуть стратегічну лінію на маргіналізацію
всього українського, що, за їхнім планом, має загубитися в
нетрях глобалізації. Де шукати додаткові ресурси для зміцнення
української культури?
Маргіналізація не є
самоціллю. Вона призначена для того, аби «малороси», осягнувши
свою нікчемність перед «міццю і величчю» Росії, самі себе
засоромилися, як деякі народи Сибіру, і запрагли стати
«більшеросами», тобто росіянами, бо, крім усього іншого, в
Росії немає кому воювати проти ворогів, особливо проти
зовнішніх. А без них ця держава жити не може. Ще й року не
минуло, коли ворогом № 3 там вважали Україну, до речі, свого
офіційно стратегічного партнера.
З глобалізацією справа
дещо складніша. Росія, хоч обскубана, але все ще імперія, а
кожна імперія, як писав А.Тойнбі, прагне бути цілком
самодостатнім окремим світом. Отож Росія задумала створити
слов’янсько-православну євразійську цивілізацію, хоч її азійці
не є ні слов’янами, ні православними. По-іншому вона зветься
«русскій мір», і його межі окреслюються межами російської
мови, якою, за підрахунками імперських ідеологів, начебто
розмовляє 288 млн. або ж, більш вражаюче, «третина мільярда»
людей. Цікаво, хто належить до цього світу, якщо в РФ усіх
«дітей різних народів» набереться ледь половина від цієї
третини, і ще цікавіше, чому нині англійці, французи, іспанці,
португальці не говорять про свої значно більші світи,
окреслені їхніми мовами. А найцікавіше – чи вже, часом, не
записана до цього світу ціла Україна, бо людей із колишніх
країн соцтабору, де примусово навчали російської мови, й
іноземних випускників російських вишів навряд чи набереться на
другу половину третини мільярда російськомовних. Отож, як
виглядає, вся надія на Україну і Білорусь – треба остаточно їх
зросійщити і знову «возз’єднати». Ну як без цього реалізуати
архаїчну ідею російсько-православної глобалізації і як без них
«русскій мір» має встояти проти глобалізації
американсько-англомовної?
Ресурси для зміцнення
української культури й цивілізації треба шукати в самих собі –
в українцях України і світу. Гасло «опора на власні сили» або,
в побутовому варіанті, «допоможи собі сам» ще ніколи не завело
в глухий кут тих, хто ним керувався. Без тебе Господь тебе не
спасе, – кажуть теологи. Основний ресурс нашої культури –
потужні, ще ніколи не використовувані на всю силу творчі
потенції українського люду – винятково талановитого, душевно
багатого, з подиву гідними естетичними традиціями. Навіть на
ярмах для волів українці вирізали красиві візерунки. А наш
фольклор! А імена тих письменників, композиторів, режисерів і
т. д. українського роду, якими пишаються інші культури,
насамперед російська. Культура плідно розвивається в умовах
свободи, повноти національного життя, яку може забезпечити
тільки своя держава, керована людьми високого лету, які
усвідомлюють, що піклуватися про культурно-цивілізаційне
розкрилля своєї нації – означає дбати і про все людство.
Визначний учений Володимир Янів писав, що нашу інтелігенцію
мали би захоплювати перспективи поєднання української
емоційности з європейським раціоналізмом. Коли у нас
сформується справжня національна еліта, ідея України як
культурної наддержави не видаватиметься надто
недосяжною.
Ви запровадили до українознавства
поняття «лінгвонаціології» та «мовного націоналізму». Що вони
означають?
Перше поняття я докладно розкрив у
книжці «Україна: від мови до нації» (1997 р.) та в декількох
розлогих статтях. Йдеться про комплексну інтердисциплінарну
науку, яка досліджує проблеми, спільні для націології і
лінгвістики. Якщо казати спрощено, то це розгляд мовного буття
нації від її виникнення до сьогодення. До сфери цієї науки
входить і друге вказане Вами поняття. Назву для нього (термін)
я перейняв із праць західних учених, а описав на основі
українських реалій у статті «Іван Франко й український мовний
націоналізм», опублікованій у збірнику «Нагуєвицькі читання –
2009: Іван Франко і парадигми соціально-гуманітарних наук
початку ХХІ століття» (Дрогобич, 2010. – С. 195 – 227) та на
сайті Dontsov.ua.
Націоналізм – явище складне,
багатогранне. Є націоналізм інтегральний, всеохопний, цілісний
і націоналізм, так би мовити, одновимірний – економічний,
культурний, мовний тощо. Мовний націоналізм спрямований на
захист і забезпечення процвітання рідної мови. Важливість його
визначається важливістю мови у житті народу.
Мова має
двоїсту – матеріяльно-ідеальну природу, і тому вона пов’язана
фактично з усіма зовнішніми (матеріяльними) і внутрішніми
(ідеальними) сторонами єства і буття нації: на мові тримається
історична пам'ять народу, його фольклор, література, театр,
релігія, ментальність, національний характер тощо; мова не
лише віддзеркалює буквально всі сторони життя та історичні
шляхи нації, її територію, клімат, культуру, цивілізацію,
контакти з іншими народами і т. д. – вона є засобом творення
світу нації, його самобутности, оберігання від духовної
агресії, від розмивання чужими мовними світами тощо. Якщо
народ утратив політичну чи економічну свободу, частину або й
цілу територію, релігію предків, державність, якусь соціяльну
чи територіяльну складову населення, він зберігає шанси на
регенерацію. Якщо ж він утратив мову, то регенерація неможлива
– народ розчиниться в іншому народі, стане його частиною.
Приклад євреїв та ірландців, який наводять для заперечення
цього, некоректний, бо євреї, завдяки релігії юдаїзму, ніколи
не втрачали мови своїх праотців та пророків, а з ірландців
англійці за 700 років так і не зуміли видушити їхню мову
остаточно, особливо з їхньої пам’яті про неї. З мовного
націоналізму, навіть якщо він виявляє себе лише у формі
скромних вимог поневоленого народу, на кшталт Гей, українець
просить немного, починається всякий інший націоналізм. Тут теж
на початку стоїть слово. На жаль, поневолювачі це теж добре
розуміють – перегляньте, аби пересвідчитися, матеріяли процесу
над учасниками Кирило-Методіївського братства.
Щойно
Ви як літературний редактор випустили у світ книгу Дмитра
Донцова «Літературна есеїстика». У чому полягає знаковість
цього імени і цієї книги?
Редагування – це моя
друга пасія після науки. Я редактор видавництва «Відродження»
вже двадцять років, звісно, на громадських засадах. Легші,
сучасні твори доручаю редагувати колишнім своїм
студенткам-відмінницям, а І.Филипчака, Д.Соловея, о. проф.
П.Біланюка, Б.Лепкого, І.Франка, І.Вільде, Н. Королеву,
П.Штепу та ін. авторів такого рівня редагую сам, бо треба
зробити їхні тексти якомога доступнішими для нинішнього
читача, інакше навіщо їх видавати, а водночас максимально
зберегти мовний колорит і запах епохи, коли писалися ці твори,
шарм особистого стилю авторів, їхні мовні уподобання тощо. Це
складна і суспільно відповідальна робота. Доводиться, наче
крізь лупу, розглядати кожне слово, вираз, конструкцію. Не всі
автори, відверто кажучи, аж надто дбали про рецепцію – як
читач сприйматиме їхні старослов’янізми, галицизми, бойкізми,
жаргонізми, полонізми, богемізми, румунізми, не кажучи вже про
цілі пасажі німецькою, італійською, іспанською, французькою,
англійською, а особливо латиною. Все це треба перекласти,
пояснити. А ці ж мови, крім латини, на місці не стояли і до
нашого часу зробилися помітно інакшими. Деякі слова в них
стали історизмами чи архаїзмами, інші змінилися семантично,
конотаційно, частотністю вживання тощо.
Усе сказане
стосується і текстів Д.Донцова. Але його твори дуже варті
того, щоб над ними працювати. Від них віє оголеною правдою,
пристрасністю, закличністю, лицарством, непоборною силою,
безоглядною інтелектуальною відвагою. Вони змушують читача
випростувати хребет, спитати себе: а хто я такий, невже азъ
есмь червь, а не человђкъ? Його публіцистичні твори подібні до
ангела з мечем, що розсікає груди простого смертного, аби
вкласти в них серце героя, борця, свідомого свого місця,
призначення й обов’язку в житті. Природно, що Донцов не міг
подобатися людям, які ніколи не були молодими, космополітам,
лібералам, хруням-перевертням, колабораціоністам,
псевдопатріотам: вони бачили себе в дзеркалі його текстів
справжніми – фарисеями, слабодухами, корисливими обивателями,
просто нікчемами. Як казав з подібного приводу А.Шопенгавер,
осел, дивлячись у дзеркало, не побачить у ньому відображення
ангела.
Немає певности, що і літературна есеїстика
Донцова з блискучим, сказати б, вогненнем аналізом творчости
Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, В.Стефаника, Марка
Черемшини, О. Теліги та ін. сподобається всім нинішнім
фахівцям від літератури, проте вона, безперечно, припаде до
смаку молодим літераторам і нелітераторам, бо ця есеїстика
така ж вічно молода духом, як і ті твори, що їх торкався
есеїст. Публікація літературних есеїв Д. Донцова заповнює
велику білу пляму в історії нашого літературознавства. Вони
знову впливатимуть своїм змістом, думками, ідеями не лише на
рецепцію творів письменників минулого, а й на сучасний
літературний процес.
Про що Ваша остання
книга?
Це наукова монографія під назвою
«Двомовність в Україні: теорія, історія, мововживання». Обсяг
– 775 стор. комп’ютерного набору. Працював над нею понад 20
років і, спираючись на українську та світову науку, розглянув,
здається, усе, що стосується цієї теми. А тема ця суспільно
дражлива, тому я намагався бути максимально об’єктивним, хоча
часом треба було стримувати себе від спокуси публіцистики:
надто багато у науковому трактуванні мовного життя у минулому
і сучасному України накопичено фальшінформації, напівправди і
відвертої брехні. Що ж до теорії двомовності, то, як сказав у
своїй посмертно опублікованій статті акад. В.М.Русанівський,
«проблема ця стерильно чиста, бо, крім посилань на тодішніх
класиків марксизму-ленінізму від М.Хрущова і до М.Суслова
включно, ніяких теоретичних постулатів немає». Відомі ж своїм
прагматизмом американці говорять, що немає нічого
практичнішого за добру теорію. Тож найбільше довелося
попрацювати якраз над цією проблемою, вельми актуальною і
життєво важливою для впорядкування задавнених негараздів,
деформацій, насильницьких спотворень у мовному господарстві
нашої держави. І в головах її громадян. Адже чия мова, того і
влада. Навіть більше: «L’etat c’est la langue» – «Держава – це
мова», – як переконливо писав один французький інтелектуал ще
1751 року. Така засада завжди була – і нині є – добре відома
губителям нашої мови – краще, ніж багатьом українцям.
Тепер головна моя проблема – знайти можливості якомога
скоріше видати цю книжку.
* *
*Iнтерв'ю: Ярослав
Радевич-Винницький
"Націоналістичний
Портал"
www.ukrnationalism.org.ua
![]() Перенесла сім операцій на обличчі – і вийшла заміж!
- 14.10.10  Волинські пластичні хірурги виправили тяжке
каліцтво, на яке природа прирекла дівчину від народження Ви не
бачили, як нині сяє щастям Любов Трохимівна Малець із села
Велика Городниця Млинівського району. Вона показує весільні
фото своєї єдиної доньки Ольги і тішиться, що скоро стане
бабусею. А ще кілька літ тому у згорьованої матері надії на
особисте щастя дитини не було. Бо дівчина жила з тяжким
вродженим каліцтвом – без вушка і з “ямою” замість півобличчя…
До школи – у дев’ять років
Народження хворої
донечки було для Любові Трохимівни шоком. Вона тоді мешкала у
містечку Камені-Каширському на Волині. Але думку залишити дитя
навіть близько не підпускала, бо ж то рідна кровиночка. Жінка
відразу взялася шукати порятунок, стукалася у різні клініки,
але особливої допомоги, на яку розраховувала, довго не
знаходила. Десь казали, що ще зарано втручатися в обличчя
дівчинки, десь взагалі відмовляли, мовляв, такого не
роблять.
– У Києві, коли Олечці було півтора року, їй у
щелепно-лицевій хірургії “підшили” ротика, – згадує мама. –
Дитя після того хоч стало нормально їсти. Але ж вада не
зникла. Ми ще деякий час їздили у столицю на консультації. Нам
казали, якщо розумово розвивається непогано, потім поробимо
пластичні операції. Та не зробили. А донечка дуже
комплексувала через свій зовнішній вигляд. Я це бачила і
розуміла. Можете собі уявити, як чужі люди дивилися на дитину,
в якої немає вушка, а замість вушної раковини – клаптик шкіри
обвис на плоскій (без м’язів) щічці. Оля мала викривлені
щелепи й інші дефекти. Але, на щастя, це вже позаду.
У
школу дівчинка пішла у дев’ять років. Зрозуміло, направили її
не у загальноосвітній навчальний заклад, а спе-ціалізований –
у селі Заболоття Ратнівського району. А у доросле життя дала
путівку спецшкола у селі Крупа, що біля Луцька. Олі було 17.
Юна, скалічена, нещаслива…
Такими жінками як Любов
Малець можна щиро захоплюватися. А Олі – таки позаздрити. Бо
маму має відважну, наполегливу, терплячу, дуже люблячу і
турботливу. Бог не послав жінці більше діток, і вона вперто
далі шукала можливість зробити єдину доньку
гарною.
Життя покликало Любов Трохимівну на Рівненщину.
І тут вона зверталася до обласних спеціалістів, аби допомогли
її Олі стати хоч трохи привабливішою. Але все
марно.
Зустрілися два самотні серця
Надія щось
змінити вже майже згасла, але рятівною соломинкою стала порада
сусідки. Її онука працювала у відділенні пластичної хірургії у
Луцькій міській клінічній лікарні й все розповідала вдома, які
дива тут творять.
– Ми тоді зібралися з Ольгою (це було
п’ять років тому) і поїхали в Луцьк на прийом до пластичного
хірурга Тетяни Зубанової, – пригадує Любов Малець. – І вона
нам не відмовила. Хоча попередила: доведеться перенести кілька
надзвичайно складних операцій. Ми погодилися. Лікувалися три
роки підряд. Було таке, що Оля лежала в лікарні по 4-5
місяців. Скільки біля неї попоходили і медсестри, і санітарки.
Усім величезне спасибі!
Але особливу вдячність мама
просить передати головному спеціалісту з пластичної хірургії
управління охорони здоров’я, заввідділення пластичної
хірургії, кандидату медичних наук Тетяні Зубановій та
завідувачці опіковим центром, заслуженому лікарю України Лідії
Шепель. Радіє, бо це вони зробили її доні личко і подарували
Олі шанс не просто нормально жити, а знайти своє
щастя.
– У згаданої пацієнтки щелепно-лицевий дизостос
(розбалансування у розвитку лицевого скелету) й букет інших
дефектів, – розповідає Тетяна Євгеніївна. – Це одна з
найважчих вад обличчя, яка може бути. З чим пов’язано? Мама
під час вагітності перенесла інфекційне захворювання – важку
форму грипу, що й позначилося на розвитку плоду. Це не є
спадкова патологія. Ми дівчині провели сім оперативних
втручань під загальним знечуленням. Найскладніше було
“пломбувати” впадину на обличчі. Для цього відсікали м’язи шиї
і переносили їх на лице. Був значний ризик для життя
пацієнтки. Але ця операція, як і шість інших, пройшла
успішно.
Тетяна Євгеніївна показує фото Олі, якою вона
поступила до них у відділення. Далі знімки – поетапно, як
рятували дівчині личко, як “нарощували” вушко з її ж тканин і
“чіпляли” його на природне місце. Дивлюся на весільний знімок,
на якому красується приємна на вроду наречена у сліпучо-білій
сукні біля свого судженого, й очам віри не йму: чи ж вона? Бо
те, що зроблено волинськими хірургами, інакше як дивом не
назвеш. Після подібних операцій у закордонних клініках з
пацієнтами ще довго працюють психологи. Бо мало подарувати
людині вроду, головне завдання пластичної хірургії – змінити
її внутрішньо, допомогти звільнитися від комплексів,
розкритися. Після багаторічних митарств Оля подолала
психологічний бар’єр і повірила у себе.
Цікавлюся в
Любові Трохимівни, де ж її доня чоловіка знайшла? Жінка
жартома відповідає, що в газеті виписала. Бо Ольга звернулася
у “Самотнє серце” – в “Порадницю”. Там надрукували її
оголошення з номером телефону. Чимало хлопців дзвонило.
Відгукнувся й Андрій із Закарпаття. Зателефонував раз –
зав’язалася розмова. Так балакали кілька місяців, а потім він
приїхав з мамою знайомитися. Ще якийсь час минув – і вже Оля
гостювала у його батьків. Не так давно молодята побралися і
(привідкриємо секрет) уже чекають на первістка.
* *
*Наталія КРАВЧУК, м.Луцьк
"Вісник &
Ко"
www.visnyk.lutsk.ua
![]() Лікар Галина Подольська з European Foot and Ankle
Clinic: “Біль в п’ятці – причина звернутися до подіатриста” -
13.10.10  Ми часто подаємо в Медичному Альманасі
матеріали лікаря Галини Подольської про захворювання стопи та
гомілки. На її думку люди часто не зважають на різні симптоми
досить серйозних захворювань. Тому лікар і розповідає на
шпальтах нашого журналу про різні захворювання, на лікуванні
яких вона спеціалізується. Це дає можливість багатьом читачам
зауважити тривожні ознаки захворювання і вчасно звернутися за
професійною допомогою.
Др. Подольська, одна моя знайома
скаржиться на різкий біль у п’ятці, особливо вранці. До лікаря
вона не звертається, бо вважає це дрібницею, тим більше, що з
часом біль трохи минає. Як ви гадаєте, чи є це причиною для
хвилювання?
Різкий біль в п’ятці при першому кроці
вранці – це класичний симптом “п’яткової шпори”. Людина
буквально не може стати на повну стопу. Згодом цей біль
меншає, але знову повертається, скажімо, під вечір, коли
людина після робочого дня відчуває втому.. П’яткова шпора є
неприємним і болючим захворюванням. І дуже поширеним. Вашій
знайомій обов’язково слід звернутися до подіатриста. Якщо
хворобу запустити, то згодом доведеться вдаватися до
хірургічних методів, що завжди є неприємно.
Наукова назва
п’яткової шпори – підошовний фасціїт. Усе починається з
банальної і підступної плоскостопості. Візьміть свою стопу під
арку і напружте її. Відчуваєте натягування? Це не зв’язки, і
не м’язи. Це фасція або лігамент – тканина, що нагадує щільну
плівку, у дорослої людини погано розтягнена. Але коли до цього
її “примушують” під час занять спортом, або при роботі, що
вимагає тривалого стояння і підняття важких речей, або в силу
похилого віку, вона “послаблюється”.
Одним своїм кінцем
фасція прикріплюється до п’яткової кістки, точніше, до окістя,
де розташовано безліч нервових закінчень. При постійних
спробах випробувати тканину на розрив і розтягнення, організм
змушений нарощувати кістку. На її рівній поверхні виростає
щось гачкоподібне – шпора.
Спочатку людина терпить
дискомфорт, потім біль. Нарешті навіть легка прогулянка стає
ходінням по муках, хоч зовні нічого не змінилося.
Якщо ви
помітили, що ноги вимагають взуття більшого розміру, ніж
раніше, можете бути впевнені – фасції дали слабину. Саме час
прямувати до подіатриста.
Які ще причини виникнення цієї
недуги, крім плоскостопості?
Скажу так, модне в останні
роки взуття з довгими вузькими носами, гарантує подіатристам
стабільний заробіток через 2-3 роки. Фахівці передбачають, що
за цей час виросте армія молодих жінок з деформованою
стопою.
Те ж саме можна сказати про моду на колготки з
потужною компресією. Вони щільно облягають не тільки стегна й
ікри, але й ступні. Зауважте, що справжні лікувальні колготки,
які застосовуються при варикозному розширення вен, мають
широкі тупі носки, що ступню не здавлюють.
Буває так,
що від перерахованих факторів страждає не стільки місце
прикріплення фасції до окістя, скільки Ахілл, розташований на
кілька сантиметрів вище. Це найпотужніше сухожилля в організмі
людини, що з’єднує литковий м’яз з кісткою.
Як і всяка
зв’язка, Ахілл оточений тонким шаром амортизуючої рідини і
покритий своєрідною капсулою, на кшталт мішечка. При запаленні
об’єм рідини збільшується, вона розпирає капсулу зсередини –
з’являються біль, набряк, почервоніння, рихлість. При
тривалому перенапруженні або раптово непосильному
навантаженні, Ахілл може порватися. Тут вже потрібна термінова
допомога хірурга. Але частіше справа обмежується запаленням
(ахіллоденією). Людина відчуває дуже сильний біль, важко
дається кожен крок. Біль передається на литковий м’яз і навіть
вище.
Запалення ахілла поширене у жінок після 35 років.
Причина – захоплення взуттям з високими підборами-шпильками.
Ноги від них швидко втомлюються, з’являється біль. Жінка
змушена попрощатися з улюбленим взуттям, причому деколи чинить
кардинально протилежно: вдягає туфлі-човники, без підборів. І
це велика помилка! За довгі роки носіння “шпильок”, Ахілл став
коротшим. І коли жінка нарешті стає на всю підошву, він
змушений сильно розтягуватися – але “забув”, як це
робиться!
Підсумок ясний. А висновок? Аж ніяк не в тому,
щоб продовжувати ходити на “шпильках”! Треба перейти на туфлі
зі стійким підбором, заввишки 4-6 см – оптимальної висоти для
стопи.
Що робити, якщо справу доведено до підошовної
шпори або запалення Ахілла, і біль нестерпний, аж до
сліз?
Перш за все позбутися болю.
- Приймайте
нестероїдні протизапальні препарати. Курс повинен тривати 6-10
днів, не менше!
- Ні в якому разі не можна приймати гарячі
ванни! Кращого способу підсилити запалення і погіршити
венозний відтік, особливо у жінок, важко придумати.
- Зате
дуже корисні ванночки з водою на на 1-2 ° вище кімнатної
температури, максимум як парене молоко. Дуже корисно додавати
у воду морську сіль. Тривалість процедури – 15-20 хвилин.
-
Витирати ноги потрібно не просто промокаючи вологу, а
розминаючи кожен суглоб, кожну кісточку. Уявіть себе
скульптором, згадайте ступні у античних статуй і “ліпіть” їм
подібні.
- Протипоказані також розігріваючі мазі. Замість
них використовуйте протизапальні, на гелевій основі. Добрі є
також мазі та гелі на основі солей Мертвого моря.
– Також
рекомендується заморозити пляшку води і катати цю пляшку
стопами по 15 хвилин, три рази на день. Вдягніть тонкі
бавовняні шкарпетки, щоб не відчувати дискомфорту від контакту
з льодом.
– І спокій, спокій, спокій! Який, зрозуміло, не
замінить лікарської консультації. Перераховані вище поради
зменшать біль, але не вилікують захворювання.
Я
обов’язково пораджу своїй знайомій звернутися до подіатриста,
тим більше, що вона проживає в українській околиці і їй дуже
зручно буде прийти до вашої клініки за адресою: 1700 W.Chicago
Ave.. Але що на неї чекатиме на прийомі в
лікаря?
Коли буде поставлений діагноз, розпочнеться
лікування. 85% хворих не потребують операцій, їм достатньо
фізіотерапії. Цей метод лікування дуже добрий для приглушення
болю.
Спочатку лікар проводить огляд, він може
попросити пацієнта пройтися і поспостерігати за тим, як той
рухається. Крім того, обов’язково робиться
рентген.
В нашому офісі робиться комп’ютерний
аналіз ходи пацієнта. Це новітня програма, яка дозволяє
виготовити індивідуальні устилки для взуття –
“ортозіз”.
Деколи ступні перев’язують для її
підтримки та контролю за рухами. Фізіопроцедури покращують
стан пацієнта та послаблюють запалення фасції. Після
закінчення цих процедур в больову точку лікар вводить ін’єкцію
гомеопатичного препарату. В нашому офісі, на відміну від
більшості інших, використовуються не стероїдні, а гомеопатичні
препарати, які не завдають жодної шкоди організмові
пацієнта.
В більшості випадків вирішення проблеми
обмежуються зазначеними процедурами та уколами, однак у
найважчих, запущених випадках лікарі вимушені вдаватися до
хірургічних методів. Операція полягає у підрізанні частини
фасції. Впродовж одужання тканини фасції відновлюються і
заповнюють простір між п’ятковою кісткою та підошвою.
Слід
пам’ятати також, що пацієнт сам може допомогти собі у
видужуванні і намагатися уникнути повернення цієї недуги.
Зокрема, слід скинути зайву вагу, якщо вона є, не бігати по
твердій або нерівній поверхні, носити взуття, яке
підтримуватиме вашу ступню.
Чи можна вживати якихось
профілактичних заходів для уникнення таких неприємних
захворювань?
Звичайно, я можу підказати декілька
вправ для оздоровлення та омолодження ніг.
Перед тим, як
почати, зніміть навіть тонкі шкарпетки: ноги повинні бути
босі!
Зарядка для пальців ступні
При
гострому болі вправи краще робити в теплій воді.
Вправа 1.
Поставте ступні паралельно, підніміться на носки, опустіться
на повну ступню. Повторіть не менше 20 разів.
Вправа 2.
Спробуйте пальцями босої ноги схопити маленьку кульку і
підняти її на висоту 30 см. Киньте на підлогу. Повторіть
пальцями іншої ноги. Робіть цю вправу по 5 хвилин
щодня.
Вправа 3. Встаньте на товсту широку книгу так, щоб
пальці звисали. Спробуйте пальцями вхопити край книги. Вправа
також посилює сухожилля пальців ніг.
Вправа 4. Вставте
олівець між пальцями ніг і спробуйте щось написати. Пробуйте
регулярно до тих пір, поки не навчитеся писати слова
розбірливо. Вправа посилює мускулатуру всієї ноги. Повторіть
іншою ногою.
Вправа 5. Сидячи, однією рукою тримаючи ліву
ступню, а іншою візьміться за великий палець і обертайте його
спочатку в один, а потім в інший бік. Повторіть з іншою
ногою.
Заняття з качалкою
Вправа 1.
Сядьте і почніть обертати качалку підошвами, перекочуючи її і
докладаючи при цьому деякі зусилля.
Вправа 2. Стоячи,
обертайте качалку від пальців до п’яти, натискаючи щосили
спочатку на підошву однієї ноги, а потім –
іншої.
Приділіть більше часу для обертання качалки під
аркою стопи. Ця чудова вправа омолодить ваші ноги. Як я вже
зазначала раніше, подібну вправу корисно робити при болях,
використовуючи заморожену пляшку з водою.
Вправи при
ходьбі
По черзі походіть:
- На зовнішній стороні
підошви
- На внутрішній стороні підошви
- На п’ятах
-
Навшпиньки
Це особливо корисно при розтягнутих зв’язках
і м’язах.
Якщо у вас, шановні читачі, виникли подібні
проблеми, звертайтеся у найближчий до вас офіс нашої клініки
”European Foot and Ankle Clinic” і ми залюбки вам допоможемо.
Телефонуйте і призначайте зустріч з фахівцем-подіатристом.
Адресу найближчої до Вас клініки шукайте у нашій рекламі на
сторінці 51.
Легкої Вам ходи!
* *
*"Час i
Подiї"
www.chasipodii.net
![]() Микола Оніщук: Що означає скасування політреформи
2004 року? - 06.10.10
 Екс-міністр юстиції, президент
Інституту правової політики, заступник Голови Політради «Нашої
України» Микола Оніщук прокоментував Радіо Свобода рішення
Конституційного Суду України щодо скасування політреформи
2004.
– Конституційний Суд України своїм
рішенням скасував дію конституційного закону №2222, таким
чином повернувся до редакції української Конституції 1996
року. Або все ж таки не повернувся?
– Згідно з
логікою та зі змістом рішення КСУ, то від сьогоднішнього дня
вже діє Конституція 1996 року. Та, власне, зараз нинішній
міністр юстиції Олександр Лавринович про це
сказав.
Хоча, до речі, я не зовсім зрозумів, який текст
він вніс туди в реєстр? Тому що тексту, схваленого
парламентом, як відомо, сьогодні немає. Досить складно
сказати, який саме документ був зареєстрований в Мін'юсті з
огляду на відсутність такої процедури, яка стосувалася б саме
поновлення тексту Конституції.
Мені, як екс-міністру,
невідоме нормативне регулювання цих питань, яке дозволило б
зареєструвати відповідний акт у Мін'юсті.
Що стосується
рішення КСУ, то Ви, Віталію, мабуть, погодитеся, що в тій
частині, де КСУ визнав закон №2222/4 неконституційним, воно
значною мірою було очікуваним у тій частині, оскільки і
експерти, і аналітики, та й, власне, політики, професіонали
говорили про те, що процедура дійсно була
порушена.
Інша справа, що тут КСУ проявив
непослідовність. Як Ви знаєте, 25 лютого 2008 року він прийшов
до висновку, що цей закон не може бути предметом
конституційного контролю, а тепер ми бачимо, що КСУ без зміни
законодавчої конституційного поля тепер прийшов до висновку,
що може.
– Все ж таки, що важливіше для КСУ: просто
визнати нечіткість процедури, тоді відкриваються можливості
для парламенту досить серйозні для того, щоб змінювати
Конституцію, або КСУ може своїм рішенням змінити сам
конституційний текст? Для мене це дуже дивно, тому що, мені
здається, текст Конституції не підлягає зміні тим органом,
який створюється для того, щоб Конституцію
визначати.
– Абсолютно правильно. Моя позиція і
позиція політичної партії «Наша Україна» полягає в тому, що ми
визнаємо можливість зміни Конституції, можливо, навіть
необхідність вдосконалення Основного Закону, але ми й також
визнаємо, виключно на цьому ґрунтуємося, що це право народу у
формі свого єдиного представницького і законодавчого органу –
парламенту – вносити зміни до Конституції з дотриманням
процедури, яка передбачена 13 розділом цієї ж
Конституції.
До речі, що цікаво, що той же 13 розділ
Конституції не містить такого способу зміни Конституції як
рішення КСУ. Адже він виключно Конституцією регулюється.
Умови, порядок та, власне, правові наслідки внесення змін до
Конституції, то тут єдиний спосіб – це участь парламенту в
цьому процесі.
– На сьогоднішній день ми є в певному
правовому хаосі, тому що Голова Верховної Ради, з одного боку,
вважає, що діє Конституція 1996 року, з іншого боку, говорить,
що вже немає коаліції, зараз інакше депутати можуть голосувати
за ті чи інші рішення.
Міністр юстиції говорить, що вже
вона діє, і разом з цим наголошує, що повноваження депутатів
зберігаються, згідно з терміном, який був визначений
попередньою редакцією Конституції, тому що закон не має
зворотної сили. Діє величезна кількість законодавчих актів,
які пов’язані з новою редакцією Конституції.
–
Насправді я вважав і вважаю, що КСУ мав би, вже йдучи на цей
крок, більш суттєво пропрацювати питання, пов’язані з
забезпеченням виконання і реалізації свого рішення.
До
речі, він таку компетенцію має. Зокрема, по-перше, визнавши
неконституційними цілу низку законів, а це компетенція, в тому
числі й ініціативу має КСУ, тобто визнати неконституційними ті
закони, які вже вступають у протиріччя з Конституцією,
оскільки вона почала діяти з 1996 року.
По-друге, є
очевидним, що в цьому рішенні мали б бути вирішені питання,
пов’язані з компетенцією та строком повноважень парламенту та
Президента. На жаль, рішення КСУ цих положень не містить, що й
створює сьогодні ґрунт для такої правової невпевненості і
відсутності правової чіткості в питаннях, які стосуються
правових наслідків чи виконання цього рішення КСУ.
Є
абсолютно очевидним, що легітимний шлях – це в даному випадку
забезпечення і збереження строку повноважень парламенту, і
інших представницьких органів, які були обрані за Конституцією
зразка 2004 року, маючи на увазі, до речі, і їх
повноваження.
Я не поділяю точку зору про те, що мандат
виборчий стосується лише строку повноважень, а не включає чи
не містить повноваження, якими наділялася та чи інша особа чи
орган від народу. Принцип народовладдя означає, що єдиним
джерелом влади є народ, який і реалізує це право під час
виборів. Таким чином є абсолютно очевидним, що дискусія
стосовно того, які правові наслідки має це рішення КСУ, не є
завершеною.
– Президент Янукович сьогодні нагадав,
що Президент Ющенко теж намагався змінити Конституцію. І в
цьому є досить серйозне обґрунтування того, що це не робиться
нинішньою владою як такою, а це взагалі бажання всього
політичного класу України: незавершеність конституційних
процесів, проблеми, які з ними виникли тощо.
–
Абсолютно підтверджую те, що Президент Ющенко намагався
змінити Конституцію. Як добре відомо, вніс у Верховну Раду
України свій проект нової редакції Конституції, зробивши це у
спосіб, який визначений самою Конституцією.
Тому тут
аналогія не зовсім доречна, оскільки в даному випадку творцем
змін до Конституції виступив КСУ, який, як відомо, за своїм
конституційним статусом таким не являється.
– А що
може бути взагалі з точки зору правового простору от зараз з
формуванням українського уряду, коаліції? Голова Верховної
Ради вважає, що зараз сама коаліція втрачає сенс, тепер зовсім
інакше депутати можуть голосувати за деякі закони. Скажімо, за
соціальні закони одним чином, а за Податковий кодекс іншим
чином.
Володимир Литвин, я так розумію, намагається
пояснити, що тепер коаліційна дисципліна вже не є такою
важливою, як зараз, тому що питання з існуванням коаліції під
питанням.
– Коаліційна дисципліна для тих партій,
які зараз намагаються прийняти участь чи будуть приймати
участь у місцевих виборах, була обтяжливою з огляду на те, що
відповідно уряд і коаліційна більшість взяли перед собою
зобов’язання перед МВФ та й не тільки провести низку реформ,
реформ непопулярних чи, принаймні, заходів непопулярних. Тому
дуже важливо тепер, я так думаю, якраз є й нагода багатьом
партіям з посиланням на відповідні правові наслідки звільнити
себе від будь-яких непопулярних рішень, принаймні, до
проведення виборів місцевих рад.
– Але тоді на вагу
золота стає голос кожного окремого депутата. Правда? Тут
інакше можна формувати більшість, як за часів Леоніда Кучми.
Взагалі повертаємося в правову ситуацію часів Леоніда
Кучми.
– Так. Тепер уже треба приміряти і правові,
і політичні ситуації, які свого часу вже мали місце, які були
вадами для розвитку нашої державності і нашої перспективи.
Цілком ймовірно, що вони тепер будуть виникати
знову.
– Початок конституційних процесів в 1996 році
і прийняття Конституції українським парламентом – це теж був
певний компроміс між Верховною Радою і Президентом, але цей
компроміс не закінчився стабільністю в Україні. Після цього
почалася серйозна боротьба політичних еліт.
Леоніду Кучмі
весь час довелося обстоювати свою владу, бути арбітром у
клановій боротьбі, посилювати режим різними методами. І тоді,
коли режим вже, здавалося, був посилений, був створений тандем
Леоніда Кучми і його наступника на президентській посаді
Віктора Ющенка, коли був оформлений такий авторитарний режим
Кучми-Ющенка, можна так сказати, вже тоді почалася нова
боротьба, боротьба, яка закінчилася акцією «Україна без
Кучми!», сваркою Кучми і Ющенка, переходом Віктора Ющенка з
найбільших президентських прихильників, творців цього режиму,
в опозицію.
Що я хочу сказати? Весь час ішла боротьба.
Навіть тоді, коли вже здавалося, що знайдений був і наступник
на посаді Президента України, все було оформлено, і влада вже
була сильною, не побоювалися будь-яких фальсифікацій, знову
ставалося те, що призводило до повного краху і призвело до
Майдану.
– Віталію, ви зараз дали ґрунт для того,
щоб зробити певні висновки. Він полягає в тому, що питання
насправді для України полягає не в тому, щоб обрати ту чи іншу
модель чи людину, а в тому, щоб навчитися поважати право і
закон, і жити за правилами, коли не від особи, навіть хай
найвпливовішої, щось залежить, а від неухильного виконання
законів і Конституції, які мають гарантувати громадянину і
права, і свободи, і заможне життя, і дотримання
конституційного порядку. Насправді проблема в цьому, а не в
тому, яка модель буде обрана.
До речі, до прикладу,
беремо США, Німеччину, Францію. У трьох країнах різні форми
правління: президентська, парламентська і змішана (власне,
ближча до нашої). Однак усі вони є успішними, всі є
розвинутими, всі забезпечують громадянам певний рівень
життя.
Тобто, проблема не в формі правління, проблема у
відсутності належної правової культури, поваги до права. До
речі, якраз остання подія з КСУ демонструє, що в цьому домі у
нас знову все ще не все в порядку.
– Що значить «не
все»? Мені здається, що сьогодні можна говорити про те, що
правова система просто вже повністю під виконавчою владою.
Вся.
– Якщо говорити про останнє рішення КСУ, є
одна річ, яку я хочу професійно зауважити.
Я вже
згадував про те, що визнання закону № 2222 неконституційним
було очікуваним, але вся інтрига полягала в тому, якою позиція
буде КСУ далі? Так от, зміст цієї позиції полягає в тому, що
КСУ дійшов висновку, як він сказав, про те, що наслідком
скасування закону №2222 є поновлення Конституції 1996
року.
Я намагався знайти, де це унормовано в
Конституції чи в законах України, що визнання закону
неконституційним, зокрема про внесення змін до Конституції,
тягне за собою зміни в Основному Законі?
– А там не
можна цього знати.
– Я подивився, подивився, думаю:
можливо, я, як міністр юстиції, погано вчив Конституцію?
Такого нормативного положення я не знайшов. І не дуже
переконливими є тут посилання КСУ як преюдиція на те, що в
попередньому рішенні КСУ, яке вони нещодавно приймали, у липні
цього року, вони дійшли такого ж висновку в цій ситуації,
тобто виникла відповідна практика.
По-перше, вони там
такого висновку не дійшли, і сама собі правова практика не є
преюдицією для КСУ. Тому дискусії будуть продовжені з приводу
повноти цього рішення. Я думаю, що цьому будуть присвячені і
найближчі дискусії публічні, правові.
Та все ж маємо
виходити з того, що рішення КСУ є, воно набрало сили, є
остаточним, обов’язкове для виконання на всій території
держави.
– Для прикладу наслідків остаточних цих
рішень я міг би навести приклад Конституційного Суду Киргизії,
який рівно отак поновив повноваження президента Бакієва, а
зараз він розпущений, судді його притягнуті до кримінальної
відповідальності. І представники тодішньої киргизької опозиції
тоді чітко говорили, що питання не про те, що рішення
Конституційного Суду обов’язкові на всій території держави, а
питання про те, що судді Конституційного Суду мають
відповідати за законом за перевищення своїх службових
повноважень.
Адже коли суддя Конституційного Суду перевищує
повноваження і сам змінює Конституцію, він має бути клієнтом
кримінального процесу, а зовсім не людиною, рішення якої мають
виконуватися, за логікою киргизьких опозиціонерів.
Саме
тому президент Бакієв у Мінську, в Киргизії влада створює вже
нову парламентську республіку, проводить нові президентські
вибори, а українська опозиція– в правовому полі, принаймні за
Вашими словами, хоча й українська влада з цього правового поля
виходить.
То, може, все ж таки українська опозиція дещо
усвідомлює свою відповідальність перед державою
загалом?
– Я переконаний, що опозиція робить
правильно і немає альтернативи перебуванню в правовому полі,
адже не влада чи опозиція вирішують долю країни. Долю країни
вирішить народ. Народ на чергових чи позачергових
парламентських чи президентських виборах. Власне, для того,
очевидно, є наша передача.
– Справа в тому, що в
ситуації, коли змінюється таким чином конституційне поле,
вибори можуть бути простою формальністю для схвалення позиції
влади.
Ми знаємо, що в Росії теж проводяться вибори. Там,
вибачте, навіть питання не фальсифікації виборів. Я завжди
наводжу такий приклад. Мені здається, він дуже
важливий.
Партія «Єдина Росія» може, скажімо, зайняти 100%
місць. Вона висуває кандидатів на 100% місць у всіх виборчих
округах на парламентських виборах, на місцевих і таке інше. А
опозиційні сили, навіть дозволені парламентські партії:
комуністи, «Справедлива Росія» і «жириновці», вони можуть
обійняти разом десь 20-25% місць. Тобто, якщо навіть опозиція
повністю перемагає на виборах, у неї немає людського ресурсу.
Навіть якщо «Єдина Росія» все програє, вона має 75% місць у
парламенті чи в місцевих органах влади, а опозиція –
25%.
Таким чином вибори вже давно перетворилися за такої
ситуації в справжню ширму для владних
можливостей.
– Тут можна згадати й відомий вислів
Леоніда Кучми про те, «Україна – це не Росія». Не все так
виглядає надто песимістично, хоча я розумію, що підстави для
цього є. Українці – це зовсім інша нація, інший народ, який
поважає свободу, який любить свободу і який не дасть себе
зробити засобом обслуговування якихось політичних
інтересів.
– Як же інша нація, коли зараз мери
українських міст (це, власне, під час нинішньої виборчої
кампанії) в масовому порядку вступають до Партії регіонів. І
зараз багато хто з бізнесменів, які раніше підтримували або
БЮТ, або «Нашу Україну», Віктора Ющенка, вступають до Партії
регіонів.
Я думаю, що Ви самі це прекрасно знаєте по партії
«Наша Україна». У вас є верхівка, є можливість провести з’їзд
партії, зібрати делегатів, але самих людей, фізичних людей, їх
немає.
– Це, до речі, теж риса українців –
пристосуватися до ситуації і отримати з цього найбільшу
вигоду. Це наш український народ. І хоча він може не поділяти,
до речі, я переконаний, що в багатьох випадках не поділяє і
більше того, не сприймає ту чи іншу політичну силу, про яку
Ви, до речі, говорили, але, з точки зору облаштування свого
життя, свого життєвого комфорту, діє саме у такий спосіб.
Я думаю, що це ненадійний ґрунт, така правова
конструкція в Україні, політична ситуація, для побудови
усталеної демократії і усталених перспектив політичних. Тому я
говорив би про вибори, які можуть бути дуже
несподіваними.
– Ну і що, вибори можуть бути
позачергові парламентські чи президентські.
–
Так.
– Але для цього потрібна серйозна соціальна
криза, якісь політичні проблеми. Поки що ми бачимо посилення
владної вертикалі на всьому рівні.
Я думаю, що місцеві
вибори без перебільшення можуть стати (якщо ми згадаємо, що
немає реальних місцевих організацій «Батьківщини» в Київській,
Львівських областях)тріумфом Партії регіонів, як би вони не
закінчилися.
– Ми маємо прагнути не сили вертикалі
влади чи виконавчої влади зокрема, ми маємо прагнути сили
закону. Коли закон буде однаковий для всіх і не буде вибірково
його застосування, то це та сила, до речі, в якій може знайти
свою силу держава і країна. Тобто, неухильне виконання законів
усіма, а не вибірково.
– А Ви пам’ятаєте в Україні
такий момент в історії, коли закон був для всіх, а не для
«друзів», умовно кажучи? Чи для ворогів? Закон для ворогів, а
всі можливості для «друзів»?
Я не кажу слова «любих», щоб
не сприймали як натяк на певного Президента, тому що за всіх
президентів таке фактично було.
– Ми не можемо
абстрагуватися від громадян, від країни і від нас самих, які
ми є. Я розумію Ваш заклик, але насправді маємо пройти цю
еволюцію, хоча яка як сьогодні виглядає як
інволюція.
– Я й кажу: може, еволюція вже
закінчилася, може, йде будівництво вертикалі.
– І
все ж таки переконаний, що наші з Вами діти вже мислять
по-іншому і думають по-іншому. І в цьому я бачу запоруку
незворотності тих процесів, які стосуються нашої європейської
перспективи, верховенства права, гарантій в тому числі і
забезпечення цих прав і свобод людей, які гарантовані
Конституцією.
– Мені здається, що діти зараз
привчаються до того, як можна діяти за прикладом тих самих
суддів…
– Я думаю, що якраз діти не привчаються. Як
можна діяти, швидше за все привчаються ті, хто ще «родом»
звідтіля, з минулого, які обтяжені чи то посадовими своїми
надіями, чи бізнесовими, чи корупційними інтересами, але наші
діти інші.
– Якщо перейти від дітей до батьків, то
який Ваш прогноз: як зараз будуть діяти батьки? Я маю на увазі
владу, депутатів, уряд. Чи буде йти далі побудова в
законодавчому полі оцієї України-1996?
– Правове
поле буде приведене у відповідність до Конституції 1996 року.
Але не це є проблемою, відверто кажучи. Оскільки повноваження
Президента і парламенту визначаються виключно Конституцією.
Закон «Про Кабінет Міністрів» можна швидко ухвалити. Це не є
проблема. Привести у відповідність інші акти законодавства.
Питання в іншому: як забезпечити сьогодні достойне
життя громадянам, як захистити тих, хто сьогодні є бідними,
знедоленими, особливо в контексті очікуваних підвищень? Адже,
власне, сьогодні йде підвищення цін. Ось над цим і має
працювати сьогодні і влада, і насамперед над цим працюємо і
ми, ті, хто перебуває в опозиції, «Наша Україна», які підуть
до виборців з відповідними ідеями, відповідними пропозиціями в
розрахунку на їх підтримку.
– Чи можлива якась
європейська правова експертиза того, що відбулося сьогодні?
Якою, на Вашу думку, буде думка Заходу? Зараз Президент
Янукович посилається на Венеціанську комісію. Говорить, що
давно ця Конституція викликала нарікання світу. Тобто, це все
зроблено в існуючому правовому полі.
– Венеціанська
комісія говорила про інше. Вона говорила про те, що зміни в
2004 році відбувалися у спосіб, який викликав певні
застереження. Але Венеціанська комісія не говорила про те, що
ці зміни, які сьогодні відбулися, мають відбуватися у той
спосіб, який був обраний. Очевидно, Венеціанська комісія мала
на увазі завжди легітимний, правовий, конституційний порядок,
коли суб’єктом творення змін до Конституції виступає Верховна
Рада, парламент, як орган, який представляє народ, представляє
законодавче народовладдя.
Я думаю, що,певно, ця тема буде
предметом широкої дискусії у Венеціанській комісії, в
європейських інститутах, оскільки не все в цьому процесі
виглядає бездоганно.
– Тепер є проблема з
опозиційними протестами. Ви бачите, що зараз Юлія Тимошенко
досить активно виступає проти рішення КСУ. Але БЮТ завжди
виступав проти змін до Конституції. Це теж треба нагадати. І в
2004 році депутати від БЮТ також не голосували за зміни до
Конституції.
– Проблема не в тому, виступати за
зміни чи проти змін.
– Проблема в
процедурі?
– Проблема, по-перше, в дотриманні
народовладдя, щоб це робилося від імені народу органом, який,
за Конституцією, виключно на це має право і з дотриманням
процедури, яка встановлена Конституцією, до речі, виключно
Конституцією, а не законами.
Оскільки ми вже на початку
передачі говорили, що проблема не у формі правління, проблема
не в тому, у кого більше повноважень, а в кого їх менше,
питання в дотриманні правової і політичної культури, в
гарантіях конституційних і законодавчих, і правозастосовних,
щоб громадяни не вважали ні Конституцію, ні закони такими, які
існують лише на папері, щоб вони відчували, що вони захищені
цими законами, що ці закони гарантують їм власність, свободу і
заможність.
– Будемо, принаймні, сподіватися, що
колись ми таку Україну побудуємо. Але поки будуємо Україну
зразка 1996 року.
– Що називається, як
уміємо.
* *
*автор Віталій Портников
Радіо
Свобода
www.radiosvoboda.org
![]() Чия
мова — того й влада - 06.10.10  В УКРАЇНІ ЙДЕ «МОВНА
ВІЙНА»
Мова творить людину і націю. Як писав
Шевченко: «Ну що б, здавалося, слова... // Слова та голос —
більш нічого, // А серце б’ється — ожива // Як їх
почує!..»
Є й інші слова. Це слова російського
шовініста Василя Шульгіна, який на початку XX століття сказав:
«краще вже незалежна, але геть зросійщена Україна, ніж Україна
в складі Росії, але з пануванням на її землях української мови
та культури». Дуже знайомі нам слова...
Спроби
витиснути українську мову з публічної сфери свідчать про
зростання сили неукраїнської влади. Бо в наш час не потрібно
знищувати націю фізично. Достатньо вбити її мову і культуру,
нав’язавши їй чужі зразки. «Мовна війна» дуже рідко
розглядається як війна і, в кожному разі, ніколи не
оголошується. Культурний імперіалізм тонший за економічний,
він менш відчутний і помітний, ніж політичний і
військовий.
Як мовить Ліна Костенко, «нації вмирають не
від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову».
Саме тому,
для загарбника найпершим є завдання знищити мову — а з нею і
пам’ять, і волю до боротьби. Часто ми не помічаємо і не
усвідомлюємо цієї війни під впливом багаторічної фальшивої
тези радянської пропаганди про «гармонійність»
російсько-української двомовності в СРСР. Ця псевдонаукова
теорія виконувала роль демагогічного прикриття реальної
більшовицької практики витіснення української мови і культури
з усіх сфер суспільного життя. Двомовність — це типовий прояв
євразійства або, точніше, азіопства.
Експерти — фахівці
з мовних проблем ще глибше оцінюють ситуацію. Вони вважають,
що підвищення статусу російської мови несе загрози суспільній
злагоді в Україні.
Існування єдиної мови — технічна
умова існування сталої європейської держави. Дві державні мови
в Україні не можуть слугувати чинниками консолідації.
Консолідуватися можна лише навколо чогось одного.
Можна
стверджувати, що виживання української держави залежить від
реального впровадження української мови у всі сфери державного
і суспільного життя. В нинішніх умовах мова — це гарантія
національної безпеки, територіальної цілісності, національної
свідомості та історичної пам’яті народу.
«Немає
двомовних народів, — пише польський дослідник Єжи Вєлюнський,
— так, як немає дитини, у якої було б дві біологічні матері.
Раніше існування явища двомовності означало, що один народ
асимілює інший».
Двомовність в Україні — наслідок
колоніальної залежності країни. Тому демагогічні посилання
захисників панівних позицій для російської мови в Україні на
принцип рівноправності мов безпідставні. Т.зв. культурна
рівноправність в постколоніальних країнах іде на користь лише
для колишньої імперської культури і є згубною для культури
України, яка щонайменше 350 років
пригнічувалася.
Російський колоніалізм в Україні,
зрозуміло, істотно відрізнявся від класичних «заморських»
аналогів — насамперед тим, що не дискримінував українців за
етнічною ознакою, оскільки взагалі не вважав їх окремим
етносом.
Дискримінація й навіть репресії поширювалися
лише на тих українців, котрі свою етнічну (зокрема
мовно-культурну) окремішність обстоювали, тобто не приймали
офіційно відведеної їм ролі малоросів (регіональний варіант
росіян) чи «совєтських українців» (ідеологізований варіант тих
таки малоросів).
Близькість мов полегшує домінуючій
мові процес поглинання підлеглої мови. Вже через два роки
запровадження двомовності у Білорусі кількість першокласників,
які навчались білоруською мовою знизилась з 75% до 38% і далі
зменшується. Білоруська мова насильно стає маргінальною,
«опозиційною» мовою.
Ірландці, проголосивши
незалежність і піддавшись на тиск англомовних, проголосили
англійську «другою державною». За якісь п’ятдесят років це
практично знищило ірландську (гельську) мову, якою сьогодні в
Ірландії розмовляють десь 5% населення у західних районах
країни.
Положення проекту Закону України «Про мови в
Україні», внесеного до Верховної Ради України 7 вересня 2010
р. лідерами фракцій провладної коаліції О. Єфремовим (ПР), П.
Симоненком (КПУ) та С. Гриневецьким (Блок Литвина) фактично
спрямовані на те, щоб громадяни отримали право й практичну
можливість не знати української мови, не мати з нею точок
дотику у своєму повсякденному житті і не користуватись нею
практично у публічній сфері.
Декларуючи «забезпечення
розвитку і функціонування української мови як державної мови в
усіх сферах суспільного життя української держави»,
законопроект спрямований на витіснення української мови з
ужитку.
Формально законопроект «Про мови в Україні»,
який Верховна Рада розгляне незабаром, не робить російську
другою державною мовою, але надає їй «вільне функціонування
практично у всіх сферах діяльності», що рівнозначно офіційному
статусу.
Автори законопроекту виходять з декількох
принципово хибних постулатів.
Наприклад, як пишуть
автори-коаліціанти, «російська мова є рідною або такою, якою
повсякденно користується більшість громадян
України».
Але, відповідно до результатів
Всеукраїнського перепису населення 2001 р. російську мову
визнали рідною лише 29,6% громадян
України.
«Українсько-російська двомовність, що склалася
історично, є важливим надбанням Українського народу, потужним
чинником консолідації багатонаціонального українського
суспільства», — виправдовують свої вчинки новітні
русифікатори.
Однак ті, хто так кажуть, приховують
правду: українсько-російська двомовність є результатом
реалізації в Україні імперської політики асиміляції українців
й спроби знищення української мови у сфері публічного
вжитку.
До російської мови мають застосовуватись норми
Європейської хартії регіональних мов або мов меншин —
переконують прихильники нинішньої влади.
І замовчують,
що Хартія стосується лише захисту мов, що зникають — і жодним
чином не може обмежувати використання чи розвиток мови
державної.
Тому люди, які виступають за двомовність,
кажуть неправду. Насправді вони домагаються права не знати
української і взагалі усунути або й знищити її.
Як
підтверджує історичний досвід, чиновники не розмовляють
державною мовою лише у таких випадках:
а) ця країна
окупована іншою країною.
б) чиновники зневажають народ
країни, якою вони керують.
в) вони не мають достатніх
розумових здібностей для освоєння мови свого
народу.
Одним словом, висновки — очевидні. І очевидним
є й те, як діють країни, які схожі з нами за своєю історією.
Скажімо, у Кодексі адміністративних правопорушень Латвії
передбачено, що невикористання в належному об’ємі державної
мови при виконанні професійних обов’язків карається штрафами —
при першому порушенні від 25 до 50 латів (приблизно 45—90
дол.), а за незабезпечення перекладу на публічних заходах —
від 100 до 200 латів (приблизно 183—366 дол.).
Уже
перший параграф «Про державну мову в Словацькій Республіці»,
нова редакція якого набрала чинності 1 вересня 2009 року,
визначає, що «державною мовою на території Словацької
Республіки є словацька мова. Державна мова має перевагу перед
іншими мовами, які вживаються на території Словацької
Республіки».
ФОТО УНІАН
ПРОТИ НОВОГО ЗАКОНУ ПРО
МОВИ АКТИВНО ВИСТУПАЮТЬ ГРОМАДИ КИЄВА ТА
ХАРКОВА
ДВОМОВНІСТЬ — ЦЕ ДОРОГО
Від
наших громадян, особливо з Донбасу та Криму, приховують правду
щодо того, скільки буде коштувати офіційне вживання російської
поряд з державною.
Насправді, для забезпечення
двомовності потрібні великі витрати: на папір для ведення
документації двома мовами, печатки, марки, дорожні знаки,
покажчики вулиць, населених пунктів. А ще — назви підприємств,
магазинів, побутових приміщень, лікарень, оголошення, особисті
картки тощо. Для цього необхідна величезна кількість офіційних
перекладачів, а значить — нові бюджетні
витрати.
Додаткових витрат з державного та місцевих
бюджетів потребуватимуть понад 20 норм
законопроекту.
Оскільки у «багатомовній» державі
доведеться перекладати чимало офіційної документації, в
кожному відділі міністерств, обласних і районних адміністрацій
і т.п. має з’явитися перекладач. У результаті, витрати на
чиновницький апарат збільшаться принаймні на 10%. У масштабах
держави це — сотні мільйонів гривень щороку.
За такі
гроші можна було б вирішити чимало соціальних проблем; вкласти
їх у нові дороги і транспортні розв’язки, нові лікарні, дитячі
садки і школи...
А ще витрати потрібно порахувати у
приватному секторі: там теж доведеться робити цінники і ярлики
двома мовами, турбуватись про рекламу двома мовами, — і
компенсувати всі ці витрати підвищенням цін!
Прибічники
«двомовності» у спілкуванні сам-на-сам визнають цю проблему,
але публічно, звичайно ж, ніколи не скажуть про це.
При
цьому основний тягар ляже на і без того бідні місцеві бюджети.
А оскільки вони практично повсюди є дотаційними, то за
політичні рішення буде платити вся країна — через перерозподіл
податків з інших областей. Тут, до речі, повчальним знову є
досвід наших сусідів: згідно із законом про державну мову
Словацької Республіки, «витрати на усі зміни вивісок, написів
та інших текстів відповідно до закону відшкодовують
зацікавлені юридичні та фізичні особи».
ХИБНЕ
ВИКОРИСТАННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ХАРТІЇ
В Україні, на всій
її території, українці складають абсолютну більшість
населення. Україна — класична моноетнічна країна, де
державотворчий етнос складає 77,8% (станом на 2001 рік, —
сьогодні, ймовірно, відсоток українців становить не менше 80%
населення країни).
Відтак, звернення політиків до
Європейської хартії регіональних мов дуже часто є
лукавим.
Нагадаємо, що у Хартії чітко зазначено, що
захисту підлягають лише ті «мови, що зникають»: «метою Хартії
є захист і підтримка регіональних мов або міноритарних мов, а
не мовних меншин». За висновками міжнародних фахівців, під дію
положень хартії потрапляють лише кримськотатарська,
кримчацька, гагаузька і караїмська мови. Решта мов, зокрема і
російська, додаткового захисту не потребують. Швидше,
українська мова — державна мова України в певних регіонах
потребує негайного захисту і підтримки.
Російська мова
і культура такого захисту не потребує, бо їй ніщо не загрожує.
За нею стоїть велика спільнота, вона займає величезну
територію, де повноцінно функціонує в усіх сферах, де нею
опікується держава, де її стан і розвиток аналізують і
вивчають сотні наукових інституцій, де вона є основою потужної
і, головне, живої культури.
Не все так просто з цією
Хартією і в інших країнах Європи. Непростим та тривалим за
часом був і процес розробки хартії, який тривав понад 35 років
(з 1957 по 1992 рік).
На сьогоднішній день Хартію
ратифікували лише 17 з 44 країн Ради Європи. Французи вже
постановили, що хартія суперечить їхній
конституції.
Найбільш показовим є і той факт, що Росія,
яка зараз підбурює російськомовне населення в Україні, сама не
ратифікувала цей акт.
Хартію відмовились підписати
Ірландія та Бельгія (приклади яких не раз згадують прихильники
двомовності в Україні), а також Португалія, країни Балтії,
Албанія, Греція, Туреччина, Болгарія та Грузія.
Серед
учасників Хартії Україна лишається однією з небагатьох держав,
що, ухвалюючи документ, не внесла до його тексту поправки,
співвідносні з національною специфікою.
Та ж
Словаччина, повноправна учасниця Хартії, піднесла відсоток
національної меншини з 10% (як у тексті) до 20%, для
можливості протидії мадяризації своїх південних районів.
Європейський Союз поставився до цього, як до цілком логічного
кроку, що ніяк не стримує розвитку угорської меншини у цій
країні. Схожі рішення прийняли Румунія та
Іспанія.
КИНУЛИ КІСТКУ
Кістка
двомовності — спосіб приховати кричущі провали в
економіці.
Новий закон про мови не вирішить проблем у
мовній сфері.
Регіональний статус мови, згідно з
Хартією, зовсім не передбачає її виняткове використання, як це
намагаються довести представники Партії регіонів, оскільки чи
не кожний її параграф містить вислів «без шкоди для офіційної
мови держави». Регіональна мова може дублювати офіційну мову
держави, але не заміняти її.
На жаль, жодна з мов, що
справді потребує захисту, на практиці не отримає преференцій
(за винятком, звісно, російської), бо на їхню підтримку просто
не знайдеться грошей.
На територіях, де може
функціонувати регіонально мова, вся документація органів
державної влади потребуватиме перекладу, як і публічні виступи
посадовців. Важко уявити, що в міських і тим більше сільських
бюджетах знайдуться гроші на перекладачів з української на
угорську, з румунської на українську тощо.
Натомість,
підтримка російської передбачена майже в кожній статті
законопроекту. Приміром, у всіх загальних середніх навчальних
закладах забезпечується вивчення державної мови і російської.
Дублювання іноземних фільмів має здійснюватися державною
мовою, російською або регіональною на замовлення
дистриб’юторів і прокатників. Зрозуміло, що прокатникам буде
дешевше користуватися лише російським
дубляжем.
Караїмська та кримчацька мови мають в Україні
відповідно 1200 та 400 носіїв і перебувають на межі зникнення.
Ромську (романі) в Україні офіційно мовою не визнано, проте
вона представлена кількома діалектами та говірками.
Усі
без винятку нацменшини потерпають від браку підручників їхньою
мовою. Нацменшини, які мають свої держави, можуть сподіватися
на культурну підтримку цих країн. У той час, як ромам,
кримчакам, караїмам чи гагаузам допомагати, крім України,
нікому.
Україна не може не рахуватися з 8 млн. етнічних
росіян та мільйонами російськомовних українців. Але не можна
знищувати єдину державну мовну політику. Не можна віддавати
право обласним і районним радам вирішувати, яким буде мовний
режим у публічній сфері на території конкретних
адміністративних утворень.
Бо наступним кроком стане
введення «регіональних» податків, створення «донецьких» чи
«одеських» митниць і «місцевих» армій.
Так уже
траплялося в нашій історії — і ми не маємо права допустити,
щоб ця історія повторилася.
Політика щодо мовного
питання, без перебільшення, формує стратегію національної
ідентичності. Адже мова, система символів — це генетичний код
кожної нації. Її душа, спосіб мислення, найпотужніший
об’єднавчий чинник.
Лише маючи єдиний мовний та
культурний простір, нація отримує імунітет від недружніх
впливів зовні. Більше того, лише така єдність дає нації змогу
на звершення — соціальні, економічні, гуманітарні. Без єдності
творча енергія губиться на розбрат, а гору бере чужий
недружній інтерес.
А ідеологам знищення в Україні
української мови і культури хочу нагадати слова Карла Маркса,
якого вони, нібито, шанують: «Чужою мовою розмовляє у державі
або гість, або найманець, або окупант, який нав’язує їй свою
мову.»
Насамкінець хотів би наголосити. Українська мова
визнана і шанована в світі; як мова держави-засновника
Організації Об’єднаних Націй, вона звучить із найвизначніших
трибун світу.
Існування української держави створює
вичерпні інституційні, політичні, культурні та інші можливості
для повноцінного розвитку української мови.
Питання
лише у тому, щоб в українській державі була й українська
влада. А цього не можна досягти без свідомої позиції громадян,
їх відповідального голосування на виборах, активної
громадської позиції з принципових питань розвитку
держави.
* *
*Віктор ЮЩЕНКО, президент України
2005—2010 рр.
«Наша
Україна»
http://razom.org.ua/
Сторінка:[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12][13][14][15][16][17][18][19][20][21][22][23][24][25][26][27][28] |
|
* *
*
|
|
|
Технології
