І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ,
І НЕНАРОДЖЕННИМ землякам моїм в Україні і не в Україні моє
дружнєє ПОСЛАНІЄ
Аще, кто речет, яко люблю Бога, а брата свого
ненавидить, ложь єсть Соборне послання Іоанна
... Учитесь,
читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір
забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не
пускають. Чужі люди проганяють, І немає злому На всій землі
безконечній Веселого дому. Я ридаю, як згадаю Діла
незабутні Дідів наших. Тяжкі діла! Якби їх забути, Я оддав би
веселого Віку половину. Отака-то наша слава, Слава
України. Отак і Ви прочитайте, Щоб не сонним снилось Всі
неправди, щоб розкрились Високі могили Перед Вашими очима, Щоб ви
розпитали Мучеників: кого, коли, За що розпинали ! Обніміте ж,
брати мої, Найменшого брата - Нехай мати посміхнеться, Заплакана
мати. Благословить дітей своїх Твердими руками І діточок
поцілуйте Вольними устами. І забудеться срамотня Давняя
година, І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний,
невечірній Тихо засіяє... Обніміться ж, брати мої, Молю вас
благаю !
15
квітня – Вербна неділя. За тиждень до Великодня святкується
вербний тиждень.
Не я б'ю - верба б'є, За тиждень
Великдень, Недалечке червоне яєчко!
За
легендою, коли Ісус Христос їхав верхи на віслюку, люди
стелили на його шляху пальмові гілки. Це поклало початок
звичаю святити гілки. А оскільки пальмових гілок не маємо, то
святимо вербові, відповідно до вибору наших далеких
предків
ВЕРБНА НЕДІЛЯ -
15.04.11
Неділя за тиждень перед
Великоднем називається "Вербною", "шутковою" або "квітною", а
тиждень перед цією неділею - "вербним".
У Вербний
тиждень, за народним віруванням, не можна сіяти конопель і
городини, бо "буде ликовате, як верба". Не сіяли колись і
буряків, бо "будуть гіркі".
У Вербну неділю святять
вербу. Під церкву заздалегідь навозять багато вербового гілля.
Зранку на Богослуження сходяться всі - старі й малі, - бо
"гріх не піти до церкви, як святять вербу". Коли закінчується
відправа і священик окропить гілля свяченою водою, то діти -
одне поперед одного - стараються якнайшвидше дістати вербу і
тут же проковтнути ії по кілька "котиків" - "щоб горло не
боліло". Звичай святити вербу дуже старий, бо вже в
"Ізборнику" (1073 рік) згадується "Праздьникь вьрбьньї".
Згадує про вербу і Данило Паломник (1095-1108), що відвідав
Єрусалим і там бачив "древіе много по брегу Іорданову
превьісоко, яко вербіе єсть й подобно". То були пальми, що
нагадали нашому землякові рідне чернігівське
"вербіє".
Як уже згадувалося, був колись на Україні
звичай носити свячену вербу з церкви до церкви. Це робилося не
тільки в суботу, а і в неділю. Так, у Харкові у Вербну неділю
учні разом з вихователями та вчителями урочисто несли свячену
вербу від міської парафіяльної церкви Святого Дмитра до
"колегіюму". А в слободі Котельва, Охтирського повіту, народ,
на чолі з духовенством, щорічно носив вербу від Троїцької
церкви до Преображенської. Колись господарі, повертаючися з
церкви з свяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж
садили на городі по кілька гілок або - якщо було близько - то
в полі, "щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток";
а решту, що залишилася, несли до хати і ставили на покуті під
святими образами. Якщо, ввійшовши до хати, заставали когось,
що проспав заутреню, то били такого свяченою вербою,
примовляючи:
Не я б'ю - верба б'є, За тиждень
Великдень, Недалечке червоне яєчко!
Молоді хлопці та
дівчата билися свяченою вербою ще й коло церкви, та й дорогою,
як додому йшли; а б'ючись, примовляли:
Будь великий, як
верба, А здоровий, як вода, А багатий, як
земля!
В Галичині примовляли так:
Шутка б'є - не
я б'ю, Віднині за тиждень Буде в нас
Великдень!
Свячена верба користується великою пошаною
серед нашого народу. "Гріх ногами топтати свячену вербу", а
тому навіть найдрібніше гілля, якщо воно залишилося після
освячення, палили на вогні, щоб, боронь Боже, під ноги не
потрапило.
Свяченій вербі приписується магічна сила. Як
вперше навесні виганяють скот на пасовисько, то конче свяченою
вербою - "щоб нечисть не чіплялася до тварин". Більше того,
викидають гілля свяченої верби надвір під час граду - "щоб
град зупинився". Верба має велике значення в народній
медицині. Коли хворіють люди або тварини, то знахарі варять
свячену вербу разом з цілющими травами і напувають тим'
варивом хвору людину чи тварину - у повній надії, що "поможе".
Виваром свяченої верби мочать голову і цим лікуються від болю
голови. Лікуються свяченою вербою і від пропасниці та
ревматизму, збивають нею гарячку.
Товчене листя з верби
кладуть на рани, а горшку, настояну на її листі, п'ють проти
шлункових захворувань. Верба має неабияке значення і в
науковій медицині Ось як пише про це Юрій Липа в книзі "Ліки
під ногами": "Кора верби в легких напарах прдається в
ревматичних хворобах суглобів і болях м'язів. Найліпше пити її
в мішанці, і то впродовж багатьох тижнів. Відвари з кори
давати треба в гарячкових станах і пропасниці, зв'язаних з
побільшеною нервовістю. Головний складень світової слави ліку
на нерви "Пасифльорин", побіч пасифльори - це кора білої
верби".
Поруч такої пошани до верби і віри в її
лікувальну силу дивно звучить народна леґенда про козячу вербу
- один з видів верби. Леґенда каже, що козяча верба проклята
Богом за те, що з неї робилися цвяхи для хреста, на якому
розп'яли Спасителя: "за це її черви точать". Крім того, за
народнім віруванням, у сухій вербі сидить чорт; звідси й
прислів'я: "Закохався, як чорт у суху вербу!" Козяча верба
часто зустрічається на Україні, особливо в лісах і на левадах.
Її характеризують коротке і широке листя, а також грубі
"базоки" або "котики".
* *
*
Олекса Воропай. "Звичаї нашого
народу" www.uarl.com.ua/
Православний світ відзначив Вербну неділю
ВЕРБА - З Рослин, Символ України - Ой Вербо, Вербо
Бучач.Вербна неділя
Вербна Неділя
Православні Бердичева святкують Вербну неділю
Ой, у полі верба (Willow tree in the field) ¦ Ukrainian cossack song of 17th century
Послухайте
пісні:
З сивої
давнини, покоління за поколінням щедро народжують від рідної
землі, сонця, неба, води, вітру дивні звуки мелодій,
неповторну магію слова, що ведуть нас по стежках рідного краю.
Ті стежинки переплітаються, біжать і виходять на широкий шлях
високого творчого генію народу. І якщо цей геній живе й
сьогодні, не погас, то тільки тому, що живе пісня. Вона - в
образах калини, сонця, житечка й пшениці, дивних птахів.
"Пожену я сірі гуси від броду до броду, ой летіте, сірі гуси,
до мойого роду... » Творить і береже ці дорогоцінні перлини
наш народ. Він співає в радості й зажурі. Пісня — його
величний храм любові до людини, до рідної землі, до батька й
матері.
***Ukrainka***Я Українка***
Ласкаво просимо - Дует
Червоне Та Чорне (Валентина Тепла, Ярослав
Теплий)
Фермерський досвід
допоможе одноосібникам -
7.04.11
Земля і
господар
Волинь – чи не єдиний регіон в Україні, де до
фермерства прилучаються нові ентузіасти, які побачили у ньому
перспективи самостійного господарювання. Якщо торік загальна
кількість фермерських обійсть у країні скоротилася щонайменше
на півтисячі, то в нашій області вона збільшилася на 59, а з
початку цього року ще на 32 господарства. Сьогодні у нас
налічується 732 фермерських господарства. Найбільше їх у
Луцькому, Горохівському, Рожищенському, Ковельському
районах.
Народна приказка „і швець, і жнець, і на дуду
грець” найкраще характеризує ситуацію, в якій доводиться
працювати власникам фермерських господарств. Але ні
багатогранність обов’язків, ні ризикованість справи, за яку
взялися, не змусили їх відмовитися від того шляху, котрий
обрали.
– Державна політика щодо цієї категорії
сільських товаровиробників зводиться до того, щоб вони могли
нарівні з іншими аграрними структурами скористатися всіма
доступними для них формами матеріальної підтримки, – сказав
начальник головного управління агропромислового розвитку
Анатолій Аршулік на зустрічі з фермерами, що відбулася
минулого тижня. – Цього року вони взяли пільгових
короткотермінових кредитів на 3220 тис. грн із сумою
компенсації 250 тис. грн, довгострокових – на 1754,5 тис. грн
із відшкодуванням 245,6 тис. грн. За придбану техніку
вітчизняного виробництва 13 особам (а всього за цією програмою
купували трактори і комбайни 17 осіб і господарств) повернуто
30 відсотків її вартості, тобто 628 тис. грн надійшли на
рахунки фермерів. Ще одна програма, яка доступна і фермерам, –
виплати за роботу у складних кліматичних умовах. Нею
скористалося 51 господарство, отримавши 290,1 тис. грн.
Державна підтримка стосується також догляду за молодими
садами, ягідниками, хмільниками, і кошти за її рахунок
надійшли ще одному фермеру.
Хоча в загальному обсязі
виробництва сільгосппродукції частка фермерських обійсть
становить лише 1,5 відсотка, ці ринкові формування накопичили
багатий самостійний досвід, особливо цінний для селян, котрі
після реформування колективних підприємств самотужки
обробляють земельні паї. Нині на Волині налічується понад 230
тисяч індивідуальних селянських господарств, які разом із
фермерськими дають 80 відсотків сільськогосподарської
продукції. Але, як зауважила заступник начальника головного
управління агропромислового розвитку Людмила Петриканин, ще не
відпрацьовані механізми для їхньої підтримки на державному
рівні, бо вони не зареєстровані як особисті селянські
господарства. Через малі обсяги продукції з одного двору
поодинці не можуть вийти на серйозний ринок продажу, відтак
іноді навіть відчувають розчарування від тих реформ, через які
довелося пройти агропромисловому комплексу.
– Нам теж
довелося долати такий шлях, – додав голова обласної асоціації
фермерських господарств Микола Собуцький. – Кожен сподівався
на розвиток сімейної господарки. Але умови ринку жорсткішають.
Тож і досвід, і час переконали: треба об’єднуватися. Бо
навіщо, скажімо, в одному селі, де господарюють три фермери,
кожному з них купувати і зернозбиральний комбайн, і
картоплесаджалку, і протруювач, які використовуються тільки
кілька днів чи тижнів за весь сезон? Чи не ліпше
скооперуватися?
Якщо фермери чітко побачили переваги
кооперації, то більшість селян ще не впевнені, що таким чином
не потраплять знову в колгосп. Саме цим аргументували своє
зволікання селяни Рожищенського району, коли запропонували
об’єднатися хоча б чотирьом-п’ятьом родинам. Мовляв, не з
нашим українським менталітетом можна пильнувати спільні
інтереси. Горохівчан теж не переконав багатий досвід фермера
Валерія Якобчука, який у цьому районі очолює асоціацію
фермерських господарств:
– Ніби й погоджуються з
необхідністю кооперації, але водночас приглядаються: а яка ж
моя особиста вигода у цій справі? – продовжив він думку свого
колеги. – Я ж давно пересвідчився: без обслуговуючих
кооперативів не обійдемося. Їх створення можна прискорити за
допомогою дорадчої служби. Фермер за це не візьметься, бо в
кожного своє господарство, яке вимагає щоденної уваги. Цю
структуру мали б узяти під свою опіку райсільгоспуправління. А
поки її немає, саме фермерам доводиться виконувати її функції.
Бо до них звертаються за допомогою і порадами
селяни-одноосібники, щоб зорієнтуватися у виборі якісних
засобів захисту рослин чи мінеральних добрив.
–Треба,
щоб хоча б на три села була одна людина, яка б шукала
інформацію, куди збути картоплю, зерно чи інші культури, де
дешевше купити добрива, засоби захисту рослин, – підтримав
фермер із Рожищенського району Микола Куденчук. – Ми готові
запропонувати кадри на кущові дорадницькі служби, бо маємо
чималий досвід роботи та знання.
Ефективно
господарювати на землі можна лише через ринкові важелі, щоб
при мінімумі затрат отримати максимум доходів. На цьому
наголосила голова асоціації фермерів Луцького району Оксана
Мигдаль, яка знайома із досвідом американських фермерів, а
нещодавно побувала ще й у Польщі:
– У повіті Красне
кліматичні умови подібні до нашого Полісся: поле – один пісок.
Тут вирощують багато малини. Це досить вигідне вкладення
кредиту, бо вже наступного після посадки сезону ягідники дають
непоганий урожай. Хіба це не перспектива для поліських районів
– займатися ягідництвом?
І для фермерів, і для
селян-одноосібників учасники зустрічі називали ще один
напрямок: вирощування овочів. Щоправда, останніми роками ті
фермери, які бралися за це, зазнали чимало розчарувань.
Місцеві переробні підприємства занепали або ж потрапили під
тиск недобросовісних власників, яким вигідніше розпродати
обладнання, ніж налагоджувати переробку. Микола Куденчук навів
приклад із Рожищенським консервним заводом:
– Наші
селяни готові вирощувати і моркву, і горох, і капусту, щоб
забезпечити сировиною це виробництво, але вже кілька
підприємців відмовилося тут працювати через сумнозвісну фірму
„Деметра”. Та й для зберігання овочів потрібні приміщення. Чи
ще десь залишилися такі, які могли б використати і фермери, й
одноосібники?
Власне, коло знову замкнулося на певних
структурах, які б координували питання розвитку як
фермерських, так й індивідуальних господарств.
– Саме з
цією метою в головному управлінні агропромислового розвитку
створено новий відділ розвитку фермерських, особистих
селянських господарств та сільських територій, – повідомив
заступник голови облдержадміністрації Віталій Заремба. –
Сільські мешканці – чи то фермери, чи одноосібники – не
залишаться наодинці зі своїми проблемами хоча б з огляду на
те, що при вступі до СОТ (а це станеться неодмінно) чималі
кошти передбачаються для соціального розвитку території.
* *
*
Валентина
БЛІНОВА http://volga.lutsk.ua/
МАТЕМАТИК З
ЛІРИЧНОЮ ДУШЕЮ - 7.04.11
Сергій Бондарук (на фото) не тільки
відомий в області господарник - голова правління ВАТ
«Гнідавський цукровий завод», а ще й цікава особистість. Він
не любить сірості та штампів. Обіймаючи таку посаду, може не
просто зізнатися, що має хобі, але й продемонструвати його
загалу: роботи майстерного фотографа відзначено на майже ста
конкурсах у 26 країнах світу! Зрештою, образ самодостатньої і
оригінальної людини доповнює навіть його авто - потужний
хетчбек замість уже традиційного джипа. Сергій Сергійович
відзначає п'ятдесятиліття
-Сергію Сергійовичу,
які почуття переживаєте у зв'язку з ювілеєм? - Як
математик, я знаю, що є двійкові, шістнадцяткові та інші
системи числення, тож число п'ятдесят грає роль тільки в
десятковій системі числення. Проте вважаю, що в п'ятдесят
людина може давати психологічно добре виважені оцінки. Хоча в
Японії такі оцінки дають лише у 70 років. Саме тоді, як
вважають японці, настає мудрість. Виходить, ми дозріваємо
швидше, ніж у Японії.
- Те, що ви математик за освітою,
допомагає в нинішній роботі? - Математик, скажімо так, не
освіта, а склад характеру. Проте це, безумовно, допомагає. Я
вважаю, що математичний склад характеру і мислення допомагає
будь-якому управлінцю, адже зобов'язує все ретельно
проаналізувати й ухвалити правильне рішення. Бо коли ухвалюють
рішення, що базується на недостатній інформації, на
неґрунтовному аналізі, то вони зазвичай неправильні або аж
ніяк не найкращі.
- Ви дуже діяльна людина, тож,
безперечно, будуєте плани. Що досягли і чого хотіли б
досягти? - Чи досяг того, що хотів? Безумовно, хотів би
зробити дещо краще, ніж зробив, але не нарікаю, ні за чим не
шкодую.
Ворогів не нажив, але не через те, що був
підлабузником. Чого ворогувати зі мною, якщо всім бажаю
добра? Щодо планів, то передусім планую набути нового
статусу - дідуся (сміється - С.Н.). Можливо, це не так плани,
як мрії, бо все залежить від молодят. Серед планів можу
сміливо назвати модернізацію підприємства «Гнідавський
цукровий завод», бо з цим завданням пов'язаний великий
проміжок життя. Підприємство зробило перший крок, і хотілося б
бути при тому, коли дійдемо до мети, яку ставили десять років
тому: збільшити обсяги переробки.
- Підприємство, яким
ви керуєте, є одним із найкращих в області. - Воно
збудоване ще в радянські часи, але й досі успішно працює. Ми
намагаємося постійно дивитися вперед і передбачати як буде
розвиватися ринок цукру, а разом з тим і наш завод. Нині ми
переробляємо за рік 450 тисяч тонн цукрових буряків. Проте ми
ще п'ять років тому передбачали той час, коли у нашій
сировинній зоні зможемо отримати 800 тисяч тонн. Тому й
розпочали реконструкцію.
Крім збільшення обсягів
переробки, вона має на меті й максимальне зменшення сезонності
виробництва. Вже зараз ми частково зменшили сезонність завдяки
тому, що задіяли виробництво нових видів продукції. На нашому
підприємстві постійно працює близько трьохсот працівників.
Варто сказати, що й призаводське селище свого часу було одним
із найкращих. Довелося побувати на різних заводах і бачити
культуру населених пунктів навколо заводів. З гордістю скажу,
що наше відрізняється у кращий бік.
- Сім'я багато
важить у житті кожної людини. Своїми клопотами на роботі
ділитеся з рідними чи, навпаки, увесь негатив відсіюєте, коли
переступаєте поріг дому? - Усього відсіяти не вдається. Але
в будь-якому разі клопоти на роботі ні морально, ні
психологічно не переношу на плечі своїх рідних. Намагаюся, щоб
розмови в сім'ї були про позитивне і про хороше.
- А як
сприймаєте, коли вас хвалять або критикують? - Маючи
життєвий досвід, я навчився відрізняти об'єктивну критику від
суб'єктивної, конструктивну від неконструктивної. Якщо критика
лунає в мій бік і вона об'єктивна й конструктивна, то я до неї
неодмінно прислухаюся. А загалом аналізую, що маю зробити, щоб
не почути такого ще раз. Вважаю, що подібна критика в мій бік
звучала лише раз. Повторно за те саме мене не критикували
(сміється - С.Н.).
А похвала - це одна з тих приємних
речей, які мають супроводжувати людину все життя, з самого
дитинства. Дітей треба любити, треба хвалити і так само це
робити впродовж всього життя. Я і сам, коли оцінюю людину,
стараюся, щоб поряд із критичними зауваженнями прозвучали й
добрі слова про її роботу.
- Окрім роботи та сім'ї,
встигаєте приділяти час хобі. Ви багато подорожуєте. Що це для
вас - нові враження, можливість відпочити від роботи чи пошук
нових кадрів для фото? - Я сказав би, що це реалізація
дитячих мрій. Ті місця, де вже побував, хотів побачити ще з
дитинства. Але, безумовно, це й відпочинок. А оскільки я
людина активна, то як відпочивати не пірнаючи, не з'їжджаючи
на лижах, не фотографуючи, уявити не можу. Лежання на пляжі -
це не для мене, я не бачу себе у цьому.
- Сергію
Сергійовичу, ви захоплюєтеся фотографуванням, маєте чимало
здобутків у цій царині. А чому саме фотомистецтво запало в
душу? - Фотомистецтво подібне до малювання. Ти маєш
можливість над ним довго розмірковувати. Це не та річ, яку
роблять миттєво. Має бути певний задум, підготовка,
реалізація, обробка фотографії, виставлення і відстоювання її
на конкурсах. Такий досить тривалий процес, і на всіх етапах
приємний. Це хобі, яке можна розтягнути в часі. Захоплення
фотографією дає можливість поділитися враженнями з друзями. Я
не маю нічого проти філателії, але там більше тримаєш в собі.
А фотографування - це відкрите захоплення.
- Скажіть,
будь ласка: в екзотичних країнах фотографувати легше вже через
те, що вони екзотичні, чи це не має значення? - З одного
боку, легше, бо хочеться сфотографувати передусім те, що
дивує. І хоч в екзотичних країнах дивовижного більше, вдома
чимало матеріалу відкидаю: коли емоції трохи вщухають, то
дивлюсь на світлину вже поглядом пересічного глядача. З іншого
- фотографувати в заморських країнах непросто: буває, аж очі
розбігаються і просто не можеш себе опанувати. А фото вимагає
зваженості та спокою. Цікаво бувати в одних місцях і
фотографувати одні сценарії з колегами, які мають високий
рівень. Тоді виникає здорова конкуренція. У грудні, поки
тривав виробничий процес, ми провели фотопленер на нашому
заводі. Були колеги зі Львова, Рівного, Луцька. Нині збираю
їхні роботи для виставки і каталогу: двох однакових робіт
немає, хоча фотографували одних людей, один виробничий процес,
в один момент, за однакового світла. Такий-от цікавий погляд
на, здавалось би, звичайні речі.
- Маєте великий досвід
знімкування. Що фотографувати найважче? - Найважче
фотографувати натюрморт, коли бачиш нічим не примітний предмет
невигадливої форми і намагаєшся передати його суть, знайти в
ньому щось особливе. Цей жанр вимагає копіткої роботи, великої
кількості аксесуарів та студії. І, безумовно, таланту
художника.
- У вашій колекції є знімки і в стилі «ню».
Зізнайтеся, дружина не ревнує до моделей? - Ні, аж ніяк
(сміється - С.Н.). Коли починав працювати в цьому напрямку, то
зважав на цей момент, бо думка дружини мені не байдужа. Але
вона розуміє, що за усім цим - погляд людини, яка захоплюється
красою природи, а не реалізує свої гріховні думки.
* *
*
Сергій
НАУМУК www.volyn.com.ua/
ГОСПОДАРЯ ЗБАГАТИЛА... СВИНЯ - 7.04.11
Величезний котедж, високий
добротний кам'яний паркан, на подвір'ї – джип марки "Тойота" –
на все це 28-річний мешканець Рожища Сергій Іщук заробив
усього за якихось три роки. Запитаєте, як йому це вдалося,
адже часом і життя не вистачає, щоб такі статки
надбати.
Дуже просто: на трюфелях. Трюфель —
рід сумчастих грибів з підземними м'ясистими плодовими тілами.
До справжніх трюфелів відносяться їстівні види, які вважаються
цінними делікатесами. Походження цього гриба довгий час
залишалося загадкою, середньовічні маги і алхіміки приписували
йому чаклунські властивості. Грибом його назвати важко,
оскільки його не досить просто знайти під деревом, а потрібно
полювати за ним як за живою істотою, адже трюфелі дозрівають
під землею, на глибині до 30 сантиметрів. Для пошуку трюфелів
використовують спеціально навчених собак або свиней, які мають
феноменально тонкий нюх. Самостійно під листям можна виявити
трюфель, побачивши мошок, що рояться над ним.
– Про
трюфелі раз подивився передачу на одному із каналів, –
розповідає рожищанин. – В Італії чоловік став просто
олігархом, збираючи ці гриби. Йому в пошуках допомагала свиня.
Ведучий сказав, що трюфелі ростуть в основному лише у Франції
та Італії, а я вирішив і собі спробувати щастя, але в Україні.
Взяв свою Матильду (порося в господарстві Сергія, – авт.),
посадив у коляску і поїхав мотоциклом у лісок поблизу села
Залісці Рожищенського району. Спочатку пішов із Матильдою у
сосновий ліс. Цілий день намарно, бо ж, як потім почитав у
Інтернеті, треба шукати у листяному. Тоді наступного дня пішли
на Велику поляну. Ближче до четвертої години, по обіді, мій
підсвинок щось внюхав. Матильда почала голосно рохкати, копнув
лопатою у тому місці, де вона стала як вкопана, й очам не
повірив: справжнісінький трюфель. З тих пір ми щодня, аж до
січня, пропадали зі свинею в тому лісі. За день бувало
назбирував до 600 грамів делікатесу. Возив у Ковель і там
збував одному білорусу по 100 доларів США за сто
грамів.
За словами Сергія Іщука, на вигляд трюфелі не
такі вже і привабливі: бородавчасті, всередині темно-сірі або
червонувато-чорні, зі світлими прожилками. Мають присмак добре
просмаженого соняшникового насіння або волоських горіхів. Як
розповів Сергій Валерійович, ціна тих трюфелів, звичайних
чорних, які знаходить він, на ринку не перевищує півтори
тисячі євро. Віддає трохи дешевше, бо ж і посереднику слід
щось заробити. Найдорожчими вважаються білі трюфелі, вони
вартують 5 – 8 тисяч євро за кілограм. Поки жодного такого не
знайшов. Але вірить, що все ще попереду. Адже його свиня не
поступається якимсь там італійським. Уже так наловчилася
шукати гриби, що, можливо, й на омріяного білого колись
натрапить. Сергій переконує, що свинки Матильди, яка допомогла
розбагатіти, ніколи під ніж не пустить, доглядить до природної
смерті.
* *
*
Галина
БАРАН www.viche.lutsk.ua/
АНДРІЙКА ПОДАРУВАВ НАМ БОГ -
7.04.11
Мене, як жінку, маму двох синочків,
дуже турбує поширена в нашій країні проблема абортів. За роки
незалежності Україна втратила через аборти більше 40 мільйонів
громадян.
Кількість абортів в Україні втричі
перевищує європейські показники. А в Європі аборти
здійснюються в середньому кожні 27 секунд. Тобто переривається
чиєсь життя. Так, це є справжнє вбивство, як би його інакше не
називали. Це вбивство маленької рідної людини, якій Господь
дав душу і яка, на жаль, не в змозі заступитися за себе. Не
розумію, чому батьки, маючи принаймні одну дитину, віддають їй
усе, і коли вона хворіє, готові продавати усі свої статки
заради її лікування, а іншу дитинку, яка ще не народилася, але
живе і відчуває, можуть розірвати на шматки і вбити. Хто за
неї заступиться?
Потрібно зрозуміти, що дитина в утробі
- це людина, яка проходить певну ланку свого розвитку, адже ми
всі були такі ж. Господь задумав саме таку послідовність
створення людини. Під час проведення аборту, кажуть, дитина
намагається уникати гострих медичних інструментів та
хімікатів, які спричиняють її смерть. Пульс від страху сягає
200 ударів за хвилину, а рот відкривається німим криком болю
та відчаю.
Навіть якщо вам сьогодні важко, навіть коли
ситуація здається безвихідною, не спішіть гарячково приймати
рішення. Іноді, здавалося би, безвихідні ситуації мають
щасливе завершення. Я у цьому переконалася на власному
досвіді. Коли дізналась, що вдруге вагітна, мені одразу
повідомили, що у мене позаматкова вагітність. Це був для мене
шок. Пішла до п'яти різних лікарів-гінекологів, і всі казали
одне і те ж доведеться робити операцію. Мені порадили лягти у
стаціонар при пологовому будинку, щоб бути під наглядом
лікарів.
Я віруюча людина і у всьому довіряю тільки
Богу. Ми з чоловіком молилися. Також уся Луцька церква
євангельських християн-баптистів «Голгофа» нас молитовно
підтримувала. Пройшло десять днів. Лікарі мене направили на
чергове ультразвукове обстеження і там мені повідомили, що
сталося чудо - плід перемістився, успішно прикріпився і
розвивається. Я була дуже вдячна Господові за
допомогу.
Тепер моєму синочку 1 рік 5 місяців, його
звати Андрійко. У нього ще є старший братик Едік, якому три з
половиною роки, вони дуже люблять гратися разом. Дивлячись на
своїх хлопчиків, я відчуваю щастя, не уявляю, як жінки можуть
робити аборти. Дорогі жіночки, благаю вас: зупиніться,
задумайтеся. Невже ви можете допустити, щоби вашу рідну
дитинку вбили, бо вона невчасна, бо вона заважає роботі чи
навчанню, бо чоловік проти, або вас покинув хлопець, коли
дізнався, що ви вагітна... Але ж маленьке створіннячко, яке
живе всередині вас, не повинне розплачуватися своїм життям
через усі ці причини. Це все самообман і егоїзм. Коли дитинка
народиться, я впевнена на 100 відсотків, ви ні на хвилинку не
пошкодуєте про те, що дали життя маляті.
* *
*
Яна БАРИЛЮК, м.
Луцьк www.volyn.com.ua
Лікар за фахом, пасічник — за покликанням -
7.04.11
Косові живе і працює файний
сім’янин, медик за фахом, а пасічник — за покликанням Микола
Балаш. Хоча цей чоловік і не кровний гуцул, більшість людей
сприймає його за тутешнього горянина. Адже поведінка, говірка,
хода Балаша характерні для гуцула. А ще як Микола Іванович
одягне місцеву вберю — вишивану сорочку, солом’яного капелюха
або сардака, то ніхто не скаже, що то якийсь
зайда.
Народився ж він на Чернігівщині в
робітничій сім’ї. Після закінчення Івано-Франківського
медінституту й клінічної ординатури працював у Калуші. Там
створив медчастину тодішнього виробничого об’єднання
«Хлорвініл». Якраз це й стало доброю школою для молодого
лікаря й водночас господарника-початківця. І все те добре
згодилося після переїзду до Косова, де йому довірили в 1989-му
відповідальну посаду — першого заступника головного лікаря
центральної районної лікарні.
З того часу і працює
Микола іванович під девізом «Спіши допомогти людям!». Себто
робить усе так, аби кожен без винятку пацієнт виходив із його
кабінету з піднесеним настроєм, впевнений в швидкому
одужанні.
Невдовзі М. Балаша призначили головним
лікарем Косівської ЦРЛ.
— Пригадую, 1999 рік для
медпрацівників, як і для людей інших професій, усього нашого
народу, — каже пан Микола, — видався складним і важким. Тоді
охорону здоров’я фінансували лише на 40 відсотків до потреби.
Поширеними були серед населення інфекції, новоутвори,
гіпертонічна та ішемічна хвороби. Але ми не допустили
зменшення обсягу надання медичної допомоги населенню. Під
його керівництвом медперсонал докладав немалих зусиль для
подолання названих та інших недуг, не допускав фактів відмови
хворим щодо оперативних втручань. У корпусах ЦРЛ вели ремонтні
роботи, поступово, в міру можливості, розширювали й зміцнювали
матеріально-технічну базу цього лікувального закладу. Вже у
2000-му відкрили станцію швидкої медичної допомоги. Її очолив
досвідчений лікар (колишній керівник ЦРЛ) Дмитро Верига.
Оновлювали лікарню, готуючись до її 100-річного ювілею, який
відзначили в 2005-му.
Кілька останніх років Микола
Іванович працює заступником головного лікаря ЦРЛ з експертизи
тимчасової непрацездатності. Йому кожного робочого дня й
навіть часом у вихідні та в свята доводиться мати справу з
важкохворими, інвалідами, колишніми фронтовиками, вояками УПА
та воїнами-інтернаціоналістами, безробітними, іншими соціально
уразливими категоріями населення. Є серед цих людей і такі, у
кого нерви порушені, тож спілкуватися з ними зовсім не просто.
Але Балаш старається знаходити спільну мову з усіма своїми
пацієнтами. Вміє розрадити людину в біді й горі, підкаже вихід
з тієї чи іншої скрутної ситуації.
А ще він бджоляр з
багаторічним досвідом, нині очолює районну Спілку пасічників.
Тож, ясна річ, проконсультує пацієнта і щодо користі вживання
при тому чи іншому діагнозі меду, прополісу, воску, пилку,
маточного молочка. Радить спробувати полікуватися продуктами
бджільництва на додачу до приписаних людині аптечних
препаратів. При цьому Микола Іванович любить
повторювати:
— Завдяки бджолі — Божій комасі — ми
можемо вилікувати всі свої хвороби. Це найкращий маленький
друг, якого має людина на світі. Підтвердження цього: усі, хто
прожив понад 100 років, щодня споживали 100—150 грамів меду. А
Гіппократ, який харчувався медом і рослинною їжею, прожив аж
109 літ. Комусь не допомагають пігулки, а натомість
помічними можуть виявитися травневий мед, настоянка на
прополісі, забрус (мед з вощиною), саме бджоловжалювання. Але
все це, як щоразу наголошує Микола Іванович, треба вживати й
робити в межах розумного і порадившись зі своїм лікарем. До
речі, і самі люди в білих халатах теж є серед клієнтів
лікаря-професіонала й апітерапевта.
Багатьом чоловікам,
які мали проблеми з простатитом, допомогли свічки на основі
бджолопродуктів, що радив випробувати досвідчений пасічник.
Але й ті, кому цей засіб не підійшов, не тримають на нього
образи. А про користь лікування хвороб опорно-рухового апарату
на запроваджених Балашем вуликах-лежаках писала торік газета
«Здоров’я і довголіття».
Він хоче після виходу на
пенсію створити у себе вдома цілий лікувально-оздоровчий
комплекс, до якого ввійдуть сауна, приміщення з лежаками,
місце поблизу пасіки для відпочинку за горнятком чаю із
гірських трав з медом власного виробництва. Це не такий
простий задум, як видається на перший погляд. Потрібно чимало
коштів, часу й зусиль, щоб реалізувати його. Зате стане
можливим благотворно впливати на стан хворих з різними
недугами через апітерапію та аромотерапію у поєднанні з
традиційною медициною.
Попри зайнятість основною
роботою, він щомісяця, кожного другого четверга, зустрічається
в офісі Центру громадських ініціатив (ЦГІ) з членами Спілки
пасічників, на дозвіллі знайомиться з публікаціями на теми
бджільництва в газетах і журналах, шукає і в інтернет-виданнях
матеріали щодо апі- й аромотерапії. Зацікавило Балаша,
зокрема, лікування раку на початкових стадіях продуктами
бджільництва.
— З Косівським ЦГі, — каже М. Балаш, —
співпрацюємо передовсім у тому плані, щоб усіляко сприяти
поліпшенню екології нашого краю (від цього значною мірою
залежить стан справ і у бджолярстві), вихованню екологічної
культури у підростаючого покоління.
Микола Іванович
бере участь у різних заходах, що проводяться з участю
пасічників та науковців на рівні області й держави. А в Косові
на майдані Незалежності він зі своїми колегами-спілчанами за
підтримки влади щороку організовує відзначення Дня бджолярства
зі святом меду. Спілка планує обзавестися своєю атрибутикою,
видати книгу про історію розвитку бджолярства на Косівщині,
для вшанування пам’яті Миколи Шевчука з Кут виготовити і
встановити меморіальну дошку на будинку, де він працював,
перевидати його книгу-посібник «Пасіка, бджоли, мед», яка
побачила світ 1974 року у видавництві «Карпати» накладом 170
тисяч примірників.
— Я добре пам’ятаю, — розповідає М.
Балаш, — як ще за радянських часів у Косові навпроти
нинішнього мистецького містечка працював спеціалізований
магазин, де бджолярі з усієї округи купували все
найнеобхідніше для своїх пасік. А ще кімую, що бджолярської
справи навчали в Кутському профтехучилищі, що на полицях
книгарень був широкий вибір літератури цієї тематики. Нині ж
про це бджолярі хіба що можуть мріяти. От якби на знаному вже
далеко за межами Івано-Франківщини теперішньому Смоднянському
ринку, де зводять усе нові торгові ряди-павільйони, знайшли
місце і для магазину з продажу необхідних пасічникам
інвентаря, одягу, ветпрепаратів, літератури й атрибутики. А ще
якби на цьому ринку створили належні умови для торгівлі
продуктами бджільництва з дотриманням усіх правил санітарії —
обладнали спеціальні лотки.
Своє побажання Микола
Іванович адресує керівництву самого ринку, управлінню
агропромислового розвитку РДА, райспоживспілці, яким готові
допомогти місцеві спілки підприємців і пасічників. Адже нині в
районі ведеться стільки розмов про розвиток туризму. А медом
можна і треба частувати по-гуцульськи — гостити тих, хто
приїздить у наш мальовничий край на відпочинок та для
оздоровлення.
* *
*
Петро ГАВУКА, член
НСЖУ www.galychyna.if.ua
Шукач знаків землі -
7.04.11
Наше знайомство з Володимиром
Черняком відбулося недавно, хоча дивного майстра, котрий не
продає свої роботи, на фестивалях та вернісажах бачила і
раніше. Сьогодні він готує чергову виставку для прикарпатців,
а про філософію його покликання розмовляємо в редакції
«Галичини».
Дерев’яна коренепластика Володимира
Черняка має силу землі, силу, котра веде майстра, захищає і
посвячує на добрі справи. Ця сила буквально зцілює людей, хоча
є й такі, котрим не дано бачити дива. Це як відчуття
присутності ангела: у когось воно явне, у когось — ні, але ж
на небесного охоронця це не впливає. Володимир Черняк бачить
те, чого не бачать інші...
- Пане Володимире, хоч ви
професійний журналіст, а знайшли своє покликання в іншій
творчій справі...
— Нині я вже на пенсії, я — інвалід
третьої групи з пенсією в 729 гривень. Я маю свою місію, яку
повинен виконати. Як я її відчув? Це сталося років чотири
тому. Я був затятим мисливцем і рибалкою, якось збирався на
полювання. Але раптом почув голос, що відтоді в мені постійно
живе, котрий сказав: «На полювання ти не поїдеш, вранці
встанеш, одягнешся, підеш на берег найближчої річки і побачиш
те, що тебе здивує». Я як під гіпнозом пішов на берег
Бистриці, і знаходжу там чудернацький корінь, беру його до
рукѕ Удома відмив, відчистив і бачу, що там щось є. Трішечки
забрав з нього зверху, трішечки знизу, висушив — і отетерів:
мені відкрилася багатогранна картина української дійсності. Я
настільки був вражений, що побіг показати колегам. Вони
побачили Адама і Єву, Голодомор, Кривоноса, навіть жабу, яка
нас постійно душить. і все в одному корені. Мої ж руки ніколи
в житті не тримали ні пензля, ні олівця, тим паче різця, а
лише авторучку, фотоапарат, мікрофон. Але це відчуття чи то
внутрішній голос у мені якось затаївся.
Та потім знову
це повернулося — ідеш і бачиш: ніби звичайний камінь лежить, а
в ньому — образ, корінь чи гілка, а в них — картини, до яких
не треба докладати рук, не треба втручатися. Я лише покриваю
їх цінним лаком, котрий підкреслює текстуру дерева, увиразнює
образ і, звісно, захищає. Хоч лише на ліки треба півтори
тисячі, але коли переді мною вибір, що купувати: ліки чи лак,
повірте, придбаю лак...
Страшенна напруга, величезні
борги. Аж через деякий час я потрапив до лікарні. Після важкої
операції пережив стан клінічної смерті. Власне тоді я почув
той голос знову. Чи це голос внутрішній, чи то голос Бога, не
знаю. Тоді я бачив себе з-під стелі палати на ліжку,
спостерігав за собою хвилин, мабуть, з двадцять. Бачив усе, що
станеться зі мною наперед. Це виглядало так: бачив як зайшла
сестричка, як поставила мені крапельницю, зателефонувала
дружина, я їй сказав, щоб не брала банальні банани, бо мені
яблука з рідного саду миліші, сусіда піднявся і вийшов на
перекур, аби не заважати мені розмовляти з дружиною. і тут
раптом я вже в тілі: заходить сестричка, ставить мені
крапельницю, телефонує дружина — усе сталося один до одного.
Чи це містика, чи це просто відділилася душа від тіла? Власне
тоді я явно чув цей голос, котрий мені сказав: «Це ще не все.
Ти маєш місію: ти бачиш те, що не бачать інші, і мусиш
показати іншим». А головне, що він, той голос, мені сказав:
«Не смій гендлювати, бо втратиш дар». і ще: «До тебе прийде
той, кому ти передаси це все. Він продовжить твою справу».
Може, й містика? Містика, адже ми матеріалісти. Але тієї
містики вже так багато набирається, що вона стає
закономірністю. Буквально після того, як виписався з лікарні,
я закинув усі справи і, як лише зміг ходити, то одразу подався
до лісу, на річку... шукати і знаходити знаки землі. У
Побережжі я маю стареньку хатинку-вертинку, там і облаштував
собі майстерню.
- Тобто ви зрозуміли, що проти
покликання іти не можна. Де ви мали виставки?
— Якось
на «Карпатському вернісажі» перекупник із Польщі пристав до
мене, як то кажуть, з ножем до горла. Ціну щодня піднімав, бо
уже був зв’язався з якимось німцем-колекціонером, а той уже
чекав на товар. Але я не продав...
- Це, власне, і ваша
творчість, і водночас творіння землі. Вони вражають позитивною
енергетикою.
— Бачите, це не просто корінь, а сила
енергії Сонця і Землі. Друга моя виставка була в Центрі
дитячої творчості, там діти приходили подивитися, і вони, мені
здається, відчули те, що відчуваю я. Був просто вражений
їхньою реакцією. Далі моє «внутрішнє око» відкривалося все
ширше, світу ставало все більше, і я відчув, куди йти.
«Дійшов» аж до Києва — на міжнародний фестиваль «Країна мрій».
Щоправда, теж на позичені гроші. Дивуватися і дивувати — моя
втіха. Радий, що це розуміє дружина-годувальниця. У прямому
розумінні слова, бо вже два роки утримує мене на свою пенсію.
Я нічого не прошу в Господа. У мене одна молитва: «Дякую Тобі,
Господи, за щастя жити у цьому дивосвіті». Ось такий дивний
це чоловік Володимир Черняк. Він каже, що повинен поспішати,
аби встигнути виконати місію. Людей, котрі його підтримують,
не так багато, але вони є. За допомогою однодумців він готує
нову виставку «Галерея Берендея», яка незабаром відкриється в
краєзнавчому музеї. Для охочих долучитися до цієї справи і
підтримати В. Черняка подаємо його контактний телефон —
0676808733
* *
*
Леся
ТУГАЙ www.galychyna.if.ua
Легендарна Михайлина з роду Коцюбинських -
7.04.11
На саме Різдво Христове, 7 січня,
відійшла у кращий світ племінниця великого українського
письменника Михайла Коцюбинського, названа на його честь
Михайлиною. Мене запізнав з нею незабутній Опанас Заливаха на
початку 90-х.
Михайлина Коцюбинська народилася
18 грудня 1931 року у Вінниці, де її батько Хома створював
музей свого славетного брата Михайла Коцюбинського. «Я
виростала з відчуттям всеприсутності Коцюбинського», — сказала
вона згодом в одному інтерв’ю. З 1935-го родина жила в
Чернігові, де батько теж створив музей М. Коцюбинського. Після
закінчення філологічного факультету Київського
держуніверситету та аспірантури інституту літератури ім. Т.
Шевченка НАН України з 1957 року до 1968 р. працювала науковим
співробітником цього інституту.
Хоч як чи не усі в ті
часи була комсомолкою, а потім і членом Компартії, але своїми
духовними наставниками вважала відомого перекладача Григорія
Кочура і письменника Бориса Антоненка-Давидовича. Великий
вплив на неї мали Євген Сверстюк, іван Світличний, Юрій Бадзьо
та інші шістдесятники, об’єднані в Клубі творчої молоді.
Дружила з Аллою Горською, Оленою Апанович, Ліною Костенко,
Зіновією Геник-Березовською з Праги. В інституті познайомилася
з аспірантом Василем Стусом. Хоча й не вважала себе
дисиденткою, та брала активну участь у виготовленні й
поширенні літератури «самвидаву», передруковувала працю і.
Дзюби «інтернаціоналізм чи русифікація?».
Перший її
прилюдний громадянський вчинок — протест 4 вересня 1965 року
під час перегляду фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих
предків» проти арештів української інтелігенції, за що її було
виключено 1966 року з партії, переведено в інший відділ
інституту, її книжку про Т. Шевченка не ввели до плану видань,
не публікували навіть її статті про творчість Шевченка. 1968
р. звільнено з інституту як таку, що не пройшла конкурс. «Якщо
треба вибирати між квитком і ідеалами, я віддам вам квиток, а
собі залишу ідеали», — заявила тоді Коцюбинська. Майже рік не
мала роботи: ніде її не приймали через гучне прізвище.
Перебивалась перекладами з польської, англійської,
французької. і тільки після запиту знайомої канадської
комуністки Марії Скрипник до ЦК КПУ кагебісти через третіх
осіб переказали Коцюбинській, що її можуть прийняти на роботу
у видавництво «Вища школа», яке тоді створювалося. У цьому
видавництві працювала редактором до 1987 року. Фактично майже
на два десятиліття вона була вирвана з наукового і творчого
життя.
Формально не перебуваючи в жодних правозахисних
організаціях, Коцюбинська брала участь у протестах проти
арештів української інтелігенції, зокрема 1968 р. підписала
«Лист 139-ти». Писала листи в неволю своїм друзям, на що тоді
потрібно було чималої відваги. 1972-го, під час нових арештів
української інтелігенції, впродовж кількох місяців Коцюбинську
регулярно викликали на допити в КГБ, зокрема у справі В.Стуса,
якому вона на суді дала високу позитивну характеристику.
Відважилась написати листа В. Щербицькому, де висловила
обурення з приводу арешту Надії Світличної, дворічного сина
якої забрали від рідних і віддали до дитбудинку. У
Коцюбинської проводили обшуки, вилучали з редакцій готові до
друку статті. На допитах трималася рівно й гідно, не даючи
зламати себе багатогодинними перебуваннями в кабінетах та
шантажем.
Нова хвиля репресій упала на М. Коцюбинську в
зв’язку з арештами в 1977 році членів Української гельсінської
групи, з якими вона мала дружні стосунки. Її допитували у
справах М. Матусевича, М. Мариновича, В. Стуса.
Ще
через одне тяжке випробування довелося пройти Коцюбинській у
1983 році. Вона доглядала овдовілого Бориса
Антоненка-Давидовича, який запропонував їй узяти шлюб і
перебратися до нього. Одначе влада під різними приводами або
скасовувала, або переносила дату реєстрації шлюбу, а зрештою
визнала Антоненка-Давидовича недієздатним і віддала під опіку
пасербиці. Сам же письменник дуже болісно переживав це і 9
травня 1984 року помер. Увесь цей час Коцюбинській присилали
поштою брудні пасквілі, її «проробляли» на зборах трудового
колективу, однак колектив мовчки співчував їй.
Аж під
час «перебудови» М. Коцюбинській запропонували повернутися на
роботу в інститут літератури. Коцюбинська очолювала творчий
колектив, який підготував до друку і завершив у 1999-му
видання шеститомного у дев’ятьох книгах наукового зібрання
творів Василя Стуса. Цю працю М. Коцюбинська вважала
найважливішою в своєму життєвому доробку.
Разом із
Валентиною Чорновіл вона також упорядкувала IV том творів
В’ячеслава Чорновола «Листи» (2005 р.). 2006 року вийшла її
«Книга споминів», 2009 р. у «Бібліотеці Шевченківського
комітету» — «Листи і люди. Роздуми про епістолярну творчість».
Вона була лауреатом премій: ім. Василя Стуса, ім. Олени
Теліги, ім. Олександра Білецького (1993), Фундації Антоновичів
(1996). Її двотомник вибраних праць «Мої обрії» відзначено
2005 р. Національною премією ім. Тараса Шевченка. М.
Коцюбинська була почесним доктором Національного університету
«Києво-Могилянська академія». До Дня незалежності 2006 року
нагороджена орденом Княгині Ольги III ступеня.
Людина
рідкісної ерудиції, високого духу й толерантності, Михайлина
Коцюбинська належить до найвищих національних моральних
авторитетів української нації. Пресвітла хай буде пам’ять про
неї на віки вічні!
* *
*
Уляна СКАЛЬСЬКА. м.
Івано-Франківськ www.galychyna.if.ua/
Злети і падіння мільйонера-мецената -
7.04.11
Минула 97-ма річниця від дня
народження Омеляна Антоновича, учасника боротьби за незалежну
Україну, відомого в українському світі мецената, засновника
(разом з дружиною Тетяною Михайлівною) добродійної Фундації
Антоновичів, яка функціонує в США і щороку присуджує дві-три
поважні матеріальні й престижні морально премії за літературні
праці та дослідження в галузі української історії, політики і
культурології, громадського діяча, патріота України у
найвищому розумінні цього слова.
Для нас
важливо, що народився О. Антонович у Долині. Тут пройшли його
дитячі та юнацькі роки, тут формувалися його характер і
світогляд. Навчався Омелян спочатку в Долинській народній
школі, потім у гімназіях Львова та Перемишля. Далі — студії в
навчальних закладах Любліна, Познані, Праги й Берліна. Чи не
найвагомішим здобутком на освітянській ниві було закінчення
факультету права із захистом докторату в Українському
університеті в Празі (1946).
1933 року за належність до
ОУН був заарештований польською поліцією і пробув майже три
роки у в’язниці. Антонович не припиняв боротьби і в роки
війни, тепер уже проти німецьких загарбників. Але гестапо
запроторило його до концтабору Саксенгаузен, де майже всю
війну відбував покарання і С. Бандера. Тут О. Антонович мало
не загинув. Про звірства фашистів у цьому концтаборі він
описав у своїх «Спогадах» (Київ — Вашингтон,
1999).
1949 р. разом із дружиною емігрував до США.
Почався новий період його нелегкого життєвого шляху, сповнений
надій і випробувань. Після довгих поневірянь і негараздів
Антоновичі поселилися у Вашингтоні, де його дружина стала
працювати у медичному центрі Джорджтаунського університету.
В штаті Вірджинія, недалеко від Вашингтона, О.
Антонович купив 200 га землі і став фермером — займався
відгодівлею м’ясної породи худоби. На фермі майже всю фізичну
роботу, якої там було багато, виконував сам. Це давалося
нелегко. Академік Микола Жулинський, який був тоді гостем
Антоновича, дивувався «і не міг уявити, що цей доктор права
вже багато років займається сільським господарством, сам, без
допомоги помічників, давав раду великому — до ста корів —
стадові худоби, ніколи не цурався важкої сільської праці,
любив її, поважав і з гордістю носив звання
фермера».
Антоновичі жили скромно, зароблені гроші не
витрачали без нагальної потреби. Нагромаджені й заощаджені
багатолітньою працею, ці гроші засновники фундації задумали
вносити на підтримку видатних здобутків у галузі української
літератури та в різних ділянках українознавства. На такій
платформі й була заснована 1980 р. Фундація Антоновичів. За
рік уже були перші її лауреати — Василь Барка (1981 р.).
Другим лауреатом став Василь Стус та історик Орест Субтельний
(обидва в 1982 р.). Василь Стус через передчасну смерть у
концтаборі нагороду не зміг одержати. Антоновичі домоглись,
щоб сума винагороди (а вона становить п’ять тис. доларів)
започаткувала Фонд імені Василя Стуса в Гарвардському
університеті.
У сузір’ї лауреатів Фундації Антоновичів
— видатні письменники, вчені, політологи, які своїми працями
прислужились Україні, незважаючи на громадянство. Наприклад,
Роберт Конквест — американський вчений, історик, дослідив і
вперше розказав світові про геноцид українців 1932—1933 років.
Або Збігнєв Бжезинський, відомий американський політик, віддав
свою премію сім’ям в Україні, що постраждали від політичних
репресій. Ліна Костенко, Ігор Калинець, Іван Дзюба, Володимир
Шевчук, Юрій Мушкетик, Михайло Вінграновський, Іван Драч,
Михайло Брайчевський, Ярослав Дашкевич, Микола Жулинський,
Дмитро Степовик, колектив газети «Літературна Україна», Юрій
Андрухович і багато інших діячів української
культури.
Вперше в Україну О. Антонович приїхав через
майже півстоліття — в 90-х роках. Побував тоді і в своєму
рідному місті Долині. З цього часу він неодноразово бував на
рідній землі і як меценат та благодійник залишив тут яскравий
слід. Хочеться сказати, що саме він зробив для Долини. А
зробив він немало. Його приїзди в Долину збіглися із
заснуванням тут регіонального музею «Бойківщина» (1998 р.),
організатором-засновником і першим директором якого був автор
цих рядків. Антонович навідувався до музею, цікавився його
діяльністю. Місцева влада знала проблеми музею, старалася
знайти відповідне приміщення, але безуспішно. Тоді голова
міста нині покійний В. Стецько звернувся до О. Антоновича з
просьбою допомогти розв’язати цю проблему. Але Антонович
погодився нескоро і лише після вивчення юридичних аспектів
діяльності музею, його фондів, чи варті вони, щоб споруджувати
для них спеціальну будівлю, також виставив ряд умов. Одна з
них — щоб заклад називався «Музей «Бойківщина» Тетяни і
Омеляна Антоновичів», як музей нині й називається. На музей
Антонович виділив 300 тис. доларів, будівництво загалом було
закінчено влітку 2003 року.
О. Антонович хотів
остаточно повернутися в Долину, доживати тут свій вік і тому
звелів збудувати при музеї і квартиру для себе. Закупив меблі
й обладнав усім необхідним. Директор музею, ще коли йшло
будівництво, не раз висловлював думку, що в майбутньому ця
квартира повинна стати меморіальною, тобто частиною музею. При
здачі нового приміщення музей було передано міській раді (до
цього підпорядковувався райдержадміністрації). Новий голова
міста став втручатись у діяльність закладу: поміняли
директора, змінили профіль музею і т. п.
У Вашингтоні
Антоновичі мали свій будинок, але мріяли все ж повернутись на
Батьківщину. Після смерті дружини в 2001 році Антонович таки
продав усе і повернувся в Україну, але не в Київ, де раніше
купив велику квартиру, а в Долину і до Львова. Останні два-три
роки О. Антонович жив переважно у пристосованому
напівпідвальному приміщенні, що належало Науковій бібліотеці
ім. Стефаника у Львові. Десь у 2002 році, коли він був у
Вашингтоні, у нього стався провал пам’яті. Через кілька
місяців прилетів, коли вилікувався, появились інші проблеми.
Племінники (по лінії дружини) через суд відібрали у нього всі
кошти, що були на банківських рахунках, навіть пенсію,
мотивуючи все це тим, що він хворий і не може розпоряджатися
грішми. Йому присилали якісь гроші, але це було ніщо. Таким
чином відомий у світі меценат і добродійник, можливо, і
мільйонер, залишився ні з чим. Їжу йому приносили працівники
бібліотеки.
Як бережуть долиняни пам’ять про свого
славетного земляка? Згадку про себе він залишив не тільки в
назві музею. О. Антонович вклав кошти і в спорудження
пам’ятника борцям за Українську державу (2002 р.), на що
пожертвував 100 тис. дол. Ще одна його вагома допомога
долинянам — капітальний ремонт церкви Різдва Пресвятої
Богородиці, в якій він був охрещений і миропомазаний. А що він
зробив для України взагалі? Теж багато. І все зі своєї кишені.
Наприклад, підтримував освіту. Це чи не найяскравіше
виразилось у Києво-Могилянській академії, куди вклав мільйони
гривень. Ще при його житті в одній з українських газет
промайнула інформація, що лише для відродження старої будівлі
бібліотеки академії він вніс понад 60 млн. грн. А ще читальні
зали, обладнані найновішою технікою, які, між іншим, студенти
називають «Антонівки» чи «Антоновичі»... А Музей Т. Шевченка в
Києві... А видання творів українських письменників-класиків,
які досі існували лише в рукописах... На реставраційні роботи
фасадів Львівської наукової бібліотеки ім. Стефаника і на
обладнання її читальних залів теж було витрачено не один
мільйон гривень. Допомога медінститутам і медицині взагалі.
Але ми ще не знаємо всього, що зробив для України О.
Антонович.
Невблаганний час віддаляє все більше від тих
днів, коли ця незвичайна людина востаннє ходила рідною
долинською землею. Такі люди, як він, є золотим фондом нації
та її гордістю. А тому все, що стосується постаті О.
Антоновича, має бути на відповідному рівні. Це стосується і
музею «Бойківщина» Антоновичів. Словом, пам’ять про велику
людину треба належно берегти. Як уже згадувалось, у планах
роботи долинського музею на перспективу було створення
меморіальної квартири Омеляна Антоновича. Після здачі музею в
експлуатацію (вересень 2003 р.) Антонович навідувався сюди
нечасто. Ключі від квартири були в людини, якій він довіряв. і
раптом одного дня тихо з квартири щезли меблі, побутова
техніка і т. ін. Після смерті Антоновича в квартирі
розпочалася якась реконструкція й фактично було змінено все
те, що ще недавно сам Антонович формував відповідно до своїх
смаків і вподобань. Ця квартира духовно була пов’язана з ним.
Адже тут він збирався доживати свій вік. Ніхто про це не
подумав...
* *
*
Олексій ФРИЩИН. м.
Долина www.galychyna.if.ua/
«Другі ноги» -
7.04.11
Священик на
протезах подає приклад того, як жити повноцінним
життям
Хто не
знає близько отця Івана Теремка із села Глушкова
Городенківського району, нізащо би не подумав, що молодий
священик має проблеми з ногами. Адже на звіті художньої
самодіяльності впродовж усього концерту був на сцені: то
співав у хорі, то сам керував церковним колективом. Коли ж я
запитала, хто підготував стільки номерів, то аматори з
гордістю вказали на свого пароха. У концерті ж брали участь
хор церкви Архістратига Михаїла громади УПЦ КП, а також
хоровий колектив, фольклорний ансамбль та чоловічий квартет
сільського клубу, драмгуртківці, ансамбль троїстих музик, а
також молодіжні гурти Глушкова.
Цікаво, що на святі у
місцевому клубі був і о. Роман Лапчинський (УГКЦ), який
править почергово в сільському храмі. Тут не було властивих
кінцю минулого століття церковних війн, не виникало якихось
непорозумінь і між священиками. Дерев’яну церкву перекрито
бляхою, гуртом встановили нову огорожу. Отець Іван Теремко й
сам невтомно працює. Вправний водій, він за потреби — й до
Одеси, до брата, самотужки їде. Своїми «двома» весь день, як
мовиться, на ногах — то в богослужебних чи громадських
справах, то в сімейних.
Дружина Галина — всюди з о.
Іваном, служить дяком у церкві, опікується хором. Донечки
повиростали, старша вже заміжня. Пощастило із зятем: людина
він добра, разом господарюють. Донедавна мали ще в селі два
гектари землі, вирощували цукрові буряки, зернові культури.
Нині ділянку віддали для суспільних потреб, але роботи
вистачає і на садибі. Вирощують картоплю та різні овочеві
культури, заклали сад. Священик не цурається жодної сільської
роботи: косить, город копає. То хто ж бо скаже, що він
інвалід? Згадує про свої «другі ноги» хіба що ввечері, коли
треба знімати їх на відпочинок.
У льодових
оковах
Випадок, який стався дев’ять років тому в
одну із жахливих зимових заметілей, без перебільшення,
перевернув усе життя Теремків, які жили тоді в селищі
Чернелиці (про цей випадок «Галичина» повідомляла у публікації
«Ноги отця івана»). Отож коротко нагадаємо про цей випадок.
Того трагічного морозного вечора о. іван вирушив на допомогу
місцевому настоятелеві о. Дмитрові, який добирався з
Городенки. Не зауважили з фірманом, як з’їхали з дороги, і
сани застрягли. Так до ранку і просиділи. Удосвіта вирішили
йти пішки, але о. іван упав, як підкошений: у чоботях
замерзло, штани пристали до ніг. Фірман побрів снігами, але
зблудив, і його згодом знайшли переляканого аж на четверту
добу в одному із сіл: дуже переживав, що залишив отця у полі
самого.
А тим часом священик якось намагався вибратися
— поповз на колінах. Здавалося, що до дороги, а насправді —
далі в поле... Удома ж організували пошуки. Коли натрапили на
о. івана, той був весь у снігу, обличчя обледеніле, куртка
примерзла. Ні говорити, ні йти не міг. Завезли його до
районної лікарні, а звідти — до обласного опікового центру.
Щоб запобігти гангрені, надрізали ноги без знеболювання
скальпелем — визначали чутливість. Праву кінцівку «стесували»,
як стовбур дерева, було аж чотири операції. А ліву відрізали,
залишивши 20 см нижче коліна. До того страшного випадку важив
під 90, а за час хвороби схуд до 45 кілограмів, і дружина
носила його на руках. Опісля ортопеди з Ковеля Волинської
області сказали, що ліва нога готова до протезування, а праву
треба ампутувати ще вищеѕ На виготовлених протезах о. Іван
майже рік учився заново ходити, звикав, але згодом і вони
стали тісними.
Посередник між Богом і
людьми
Відтоді минуло немало літ. Та не здається о.
Іван. Чи тому, що двічі сам помирав, та не втратив віри в Божу
поміч. Змінював протези, але й нинішні також недосконалі.
Ходить без поясів, хоч іноді доводиться цілий день на ногах
вистояти. В Україні нині, мабуть, нема священика, щоб у такому
стані служив би Господові, а о. Теремко і під час похорону не
сяде до машини, йде пішки разом з громадою. Щоправда, розповів
один випадок, як зламався протез, відчепилася стопа. Допомогли
добратися додому, там цвяхом прибив, дротами скрутив — і знову
до церкви: молодята на шлюб очікували!
Часто
посередниками між Богом та людьми є священики, які й покликані
вести нас до Небесних висот. Без сумніву, одним із таких, що
дають цей дороговказ, є о. Іван Теремко. І Господь крокує до
нас зболеними ногами отця Івана.
* *
*
Людмила
СТРАЖНИК www.galychyna.if.ua
«Я буду жити всім
смертям на зло...» - 7.04.11
Статистика
захворювання на рак з кожним роком стрімко зростає. У час
новітніх технологій, значного розвитку медицини та, здавалося
б, всесильності людини, рак заганяє в глухий кут усіх — і
хворих, і лікарів. Хвороба асоціюється з безвихіддю,
безнадійністю. Зі смертю. Дивно, але все більше лікарів
визнають, що саме таке сприйняття раку робить його
невиліковним. Якщо хворий наперед переконаний у своїй смерті,
то шансів вижити у нього практично не залишається.
Ти
щасливий, розумний, успішний. У тебе кохана дружина чи
чоловік, а маленькі карапузи називають тебе татом чи мамою, а
може, і дідусем чи бабусею. Або ж у тебе ще все попереду і ти
тільки стаєш на ноги, щоб згодом твердо й рішуче піти по
життю. Не може нічого такого статися, щоб зруйнувати твої
плани і зламати тебе. Одного дня, такого ж, як усі, тебе
починає боліти голова, горло чи ще щось. «Дрібниці», — думаєш
ти, ковтаючи таблетку слабенького знеболювального. Біль
зникає, але з часом повертається — і більше не покидає. Ти
переходиш на сильніші знеболювальні, а коли і найсильніші не
допомагають, нарешті йдеш до поліклініки. А тебе відсилають в
онкодиспансер... Все! Тут твоє життя повертається до тебе
спиною і йде геть. І більше ніколи не повернеться. Тут
починається твоя смерть. Ти можеш вибрати тільки те, як
померти: швидко — у колі дорогих тобі людей чи трошки довше —
в компанії болючих процедур і білих халатів. А може, є ще й
третій варіант? Варіант: жити! Попри все, попри всіх, попри
безнадійні слова надії та намагання рідних приховати сльози і
розпач. Просто житиѕ Але страшна думка: «Я вмираю», —
безперервно крутиться в голові, витісняючи все інше. Вона
перетворюється на постійне катування зсередини. Хвороба вбиває
тіло, а така думка вбиває душу. І якщо це не припинити, то
хворий і справді стає приреченим. Необхідно зібрати всі свої
сили і заново повірити у власне життя, що є духу захотіти
жити. Хірург може видалити вам пухлину, але поки ви самі не
повірите в перемогу над смертю — медицина
безсильна.
Початок кінця..?
Сказати: «У
тебе рак» — все одно, що сказати: «Ти помер». і не має
значення, два, три чи десять років після цих слів житиме
хворий. Смерть починається після діагнозу. «Донедавна навіть
ми, лікарі, не знали, як краще: казати про хворобу прямо чи
повідомити рідним, — розповідає Марина Алімова,
лікар-онкохірург Хмельницького обласного онкодиспансеру. — Ми
вважаємо, що потрібно говорити все, як є. Так організм
підсвідомо починає боротися з хворобою. Хоча це дуже
суперечливе питання».
Відразу після діагнозу у хворого
опускаються руки. З кожним днем (а на всі аналізи йде
приблизно місяць—два) думка про власну смерть стає все
звичнішою. «Поки ще встановлювали діагноз — я вже змирився зі
смертю, — каже Микола, хворий на рак гортані. — Став планувати
свої похорони. Уявляв собі весілля своїх дітей і називав
майбутніх онуків, бо знав, що насправді ніколи такого не
робитиму і не побачу вже нічого такого». Людину в такому стані
неможливо передбачити. Хворий то сміється, то кричить, то
нікого не хоче бачити. «Чому я? Я стільки всього не зроблю! За
що?». Жалість до себе — найнебезпечніший період. Якщо він
затягується, то шансів вилікуватися практично не залишається.
Ні лікарі, ні рідні тут допомогти не зможуть. Перейти це
повинен сам хворий. Для рідних залишається тільки одне:
показати, що жити варто.
Для нашого регіону
найхарактернішим є рак гортані або легень. І найпоширеніший
він серед чоловіків віком від 30 до 50 років. Спричинене це
видом діяльності. Більшість чоловіків замолоду починають
їздити на заробітки. Здебільшого на будівництво у Росію чи
Польщу. Працюють майже цілорічно, дихаючи пилом та хімікатами.
Так було і з Миколою. Будівництво у Росії стало єдиним
джерелом прибутку. І причиною раку гортані. Важкі болючі
процедури, вдаваний спокій в очах дружини, сховані сльози
близьких людейѕ «Я поборов безнадію. Замість того, щоб жаліти
себе і свою смерть обдумувати — подивлюся у вікно, а там люди
ходять, сонечко так гарно світить. Ні, думаю. Я хочу жити. І я
буду жити!».
Уявіть собі, що ваше життя — це великий
корабель, а ви — його капітан. і тільки ви вирішуєте,
направити його на рифи і розбитися чи тихо й спокійно доплисти
до потрібного вам місця. У цьому випадку — до перемоги над
хворобою. «Пацієнти з вірою в життя допомагають і собі, і нам,
— розповідає Марина В’ячеславівна. — Вони борються,
тримаються. І виживають. А цим самим дають нам сили не
опускати рук. Віра у краще — основа успішного
лікування». Після операції Миколи минуло більше року. Він
повністю змінив своє ставлення до життя. Став цікавитися
речами, на які до хвороби не звертав уваги. На будівництво не
їздить. Гроші — не головне. Головне — спілкування з рідними. І
найголовніше — здаватися він не збирається. «Звичайно, іноді
огортає відчай. Згадаю, яка в мені хвороба сидить, — страшно
стає. А потім думаю: «Стоп! У мене ще дочки незаміжні. Я ще
внуків не виховав. Я ще стільки всього не зробив. Яке вмирати?
Не дочекається мене стара з косою. Не скоро я ще до неї
прийду. Не скоро дамся...»
«Борітеся —
поборете...»
Отже, віра у краще допомагає у
лікуванні раку. Більше того, без неї лікування практично
неможливе. Але ж це абсурд! Як віра може зцілити? На таке
здатна тільки медицина. Якщо лікарі не можуть нічого вдіяти,
то що тут віритиѕ Тетяні поставили страшний діагноз.
Лімфосаркома. Або просто невиліковний рак. Лікарі сказали, що
в її випадку нічим не можуть зарадити. Дали їй «півроку,
максимум рік» і відправили додому. Насолоджуватися «останніми
днями». Трагічно... Жахливо... От тільки було цеѕ 20 років
тому! Після «констатації своєї смерті» Тетяна відкрила власний
магазин, стала приділяти більше уваги собі та світові. Нині це
весела, безтурботна жінка з власним бізнесом і величезною
цікавістю до життя. «Наступні мінімум 20 років ще не збираюся
вмирати, — з усмішкою каже Тетяна. — Не на ту натрапили. Я ще
дуже багато маю зробити і дізнатися».
Може, не такий
страшний вовк, як його малюють? Можливо, рак асоціюється зі
смертю через страх боротися з ним?.. «Борітеся — поборете! Вам
Бог помагає»
«Буде, як буде, а поки ще не буде, —
буду я»
Наслідки раку залишаються назавжди. Успішно
пройдений курс лікування не означає, що все закінчилося. А
може, все-таки закінчилося? Ваше тіло — величезне поєднання
найрізноманітніших систем. Ваш розум здатний на такі витівки,
про які ви навіть не здогадуєтесь. На ваше життя впливають
безліч чинників, але тільки ви — власник цього всього. І
тільки ви вирішуєте, як ставитися до вашого життя, тобто яким
буде ваше життя.
Учені вважають, що всі клітинки
людського організму оновлюються кожні 11 місяців. Це означає,
що можна вилікуватися, просто не впускаючи хворобу назад в
організм. «Перепусткою» до вашого тіла є страх і злість.
Знешкодьте ці почуття — і ви здорові. Варто просто повірити і
спробувати. Завдання лікарів — очистити тіло, завдання хворого
— очистити найголовніше — свою душу. Хвороба — як примхлива
жінка. Варто вам про неї забути — вона образиться і замовкне.
А чим більше часу ви приділятимете описові симптомів та
болячок, тим голосніше вона кричатиме, що перемогла, і скоро
ви помрете.
«Так, я можу померти, — каже Микола. — Але
скільки безглуздих смертей навколо. Хтось потрапив під машину,
хтось упав з багатоповерхівки, а хтось втопився у власній
ванні. А я живу. Кожного дня встаю зранку, дивлюся на сонце і
вдихаю повітря. Я розмовляю з дружиною та дітьми і розумію, що
мене люблять. Я потрібен їм, а отже, я потрібен світові. І я
буду радіти цьому доти, доки мені дозволить
Бог».
Коментар спеціаліста Тарас БОНДАРЧУК,
онкохірург відділу пухлин голови та шиї Івано-Франківського
обласного онкодиспансеру:
«Безперечно, бажання жити
відіграє вирішальну роль у лікуванні пацієнта. і я маю на
увазі будь-яку хворобу. Не тільки онкозахворювання. Якщо у
хворого опускаються руки, то курс лікування стає звичайною
формальністю. Для успішного лікування просто необхідний
високий моральний дух. Звичайно, після такого діагнозу
зберегти спокій дуже важко. Чомусь завжди говорять тільки про
тих, хто помер. Звідти і стереотип, ніби рак — це кінець.
Існує ціла наука про те, як налаштувати хворого на позитивну
хвилю, — деонтологія. Будь-який лікар, який не засвоїв цієї
науки, — лікар лише наполовину.
«Нехай по вірі вашій
буде вам». Цю фразу сказав Ісус, зцілюючи людей. Мабуть,
недарма він так сказав...
Технології
Сергій Бондарук (на фото) не тільки
відомий в області господарник - голова правління ВАТ
«Гнідавський цукровий завод», а ще й цікава особистість. Він
не любить сірості та штампів. Обіймаючи таку посаду, може не
просто зізнатися, що має хобі, але й продемонструвати його
загалу: роботи майстерного фотографа відзначено на майже ста
конкурсах у 26 країнах світу! Зрештою, образ самодостатньої і
оригінальної людини доповнює навіть його авто - потужний
хетчбек замість уже традиційного джипа. Сергій Сергійович
відзначає п'ятдесятиліття
Величезний котедж, високий
добротний кам'яний паркан, на подвір'ї – джип марки "Тойота" –
на все це 28-річний мешканець Рожища Сергій Іщук заробив
усього за якихось три роки. Запитаєте, як йому це вдалося,
адже часом і життя не вистачає, щоб такі статки
надбати.
Мене, як жінку, маму двох синочків,
дуже турбує поширена в нашій країні проблема абортів. За роки
незалежності Україна втратила через аборти більше 40 мільйонів
громадян.
Косові живе і працює файний
сім’янин, медик за фахом, а пасічник — за покликанням Микола
Балаш. Хоча цей чоловік і не кровний гуцул, більшість людей
сприймає його за тутешнього горянина. Адже поведінка, говірка,
хода Балаша характерні для гуцула. А ще як Микола Іванович
одягне місцеву вберю — вишивану сорочку, солом’яного капелюха
або сардака, то ніхто не скаже, що то якийсь
зайда.
Наше знайомство з Володимиром
Черняком відбулося недавно, хоча дивного майстра, котрий не
продає свої роботи, на фестивалях та вернісажах бачила і
раніше. Сьогодні він готує чергову виставку для прикарпатців,
а про філософію його покликання розмовляємо в редакції
«Галичини».
На саме Різдво Христове, 7 січня,
відійшла у кращий світ племінниця великого українського
письменника Михайла Коцюбинського, названа на його честь
Михайлиною. Мене запізнав з нею незабутній Опанас Заливаха на
початку 90-х.
Минула 97-ма річниця від дня
народження Омеляна Антоновича, учасника боротьби за незалежну
Україну, відомого в українському світі мецената, засновника
(разом з дружиною Тетяною Михайлівною) добродійної Фундації
Антоновичів, яка функціонує в США і щороку присуджує дві-три
поважні матеріальні й престижні морально премії за літературні
праці та дослідження в галузі української історії, політики і
культурології, громадського діяча, патріота України у
найвищому розумінні цього слова.
Хто не
знає близько отця Івана Теремка із села Глушкова
Городенківського району, нізащо би не подумав, що молодий
священик має проблеми з ногами. Адже на звіті художньої
самодіяльності впродовж усього концерту був на сцені: то
співав у хорі, то сам керував церковним колективом. Коли ж я
запитала, хто підготував стільки номерів, то аматори з
гордістю вказали на свого пароха. У концерті ж брали участь
хор церкви Архістратига Михаїла громади УПЦ КП, а також
хоровий колектив, фольклорний ансамбль та чоловічий квартет
сільського клубу, драмгуртківці, ансамбль троїстих музик, а
також молодіжні гурти Глушкова.
