5.02.2011р. -
Дорогії Земляки, ЗНАЙТЕ і ШАНУЙТЕ
СВОЄ!
ЗНАЙТЕ
і ШАНУЙТЕ СВОЄ !!!
Україна
Географія
України
Історія - Південна
Україна
З сивої давнини, покоління за
поколінням щедро народжують від рідної землі, сонця, неба,
води, вітру дивні звуки мелодій, неповторну магію слова, що
ведуть нас по стежках рідного краю. Ті стежинки
переплітаються, біжать і виходять на широкий шлях високого
творчого генію народу. І якщо цей геній живе й сьогодні, не
погас, то тільки тому, що живе пісня. Вона - в образах калини,
сонця, житечка й пшениці, дивних птахів. "Пожену я сірі гуси
від броду до броду, ой летіте, сірі гуси, до мойого роду... »
Творить і береже ці дорогоцінні перлини наш народ. Він співає
в радості й зажурі. Пісня — його величний храм любові до
людини, до рідної землі, до батька й матері.
Співають діти
Teche voda. Ukrainian song. Shevchenko holiday in kindergarten, Lviv, Ukraine. Children 4-6 years.
Ukrainian dance. Kolomyjky. "Веселі Черевички" у Шевченківському Гаю у місті Львові.
Ukrainian traditional folk dance. Svitanok Esemble, from Kiev, Ukrainia. Recorded in Ourense, Galicia, Spain, on 2008/05/03.
Вітання гостям та учасникам Міжнародного літературно-мистецького фестивалю "Кролевецькі рушники" від дітей Червоноранківської загальноосвітньої школи. керівник Надія Данченко. Частина I (у двох частинах). 06.12.2009. Кролевець, Сумська область, Україна - www.krolevets.com
ЗАСЛУЖЕНИЙ НАРОДНИЙ АНСАМБЛЬ
ПІСНІ І ТАНЦЮ КОЛОС
ВОЛИНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ
АКАДЕМІЧНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДНИЙ ХОР - ВОКАЛЬНО-ХОРЕОГРАФІЧНА
КОМПОЗИЦІЯ ОЙ ВЕСНА, ВЕСНА
Якщо про неї кажуть
«жінка-легенда», то це не перебільшення. Знаменита українська
художниця Людмила Жоголь — майстер мистецтва гобелена — навіть
на дев’ятому десятку літ дивує енергією та розмаїттям художніх
інтересів.
Арт-критики зараховують її творчість до напряму
„пластичного живопису“, який розкриває квіткову тему (цей
напрям ще називають monflor). Утім, сама художниця іронічно
порівнює себе не з вишуканою квіткою, а з... будяком. Навіть
Леоніду Кучмі одного разу заявила: „Будяк — це ж мій
автопортрет! Адже я колюча і сильна...“
Колюча і сильна
художниця нинішнього року — серед претендентів на Національну
премію імені Тараса Шевченка.
Про вишукані квіти і
будяки на своєму життєвому шляху вона й повідала
DT.UA.
— Людмило Євгенівно, ви навчалися живопису в
середині минулого століття у Львівському інституті
декоративного мистецтва... Що найчастіше пригадуєте із
львівської творчої атмосфери тих років?
— Так, моє
навчання випало на початок 50-х років ХХ століття... Не
приховую, у нас тоді навіть зникали деякі студенти...
Приходимо інколи вранці на заняття — і немає якогось
студента... Таємниця, огорнута мороком...
А в нас тоді
була інтернаціональна група: студенти з Азербайджану,
Вірменії, Росії, всієї України. Напередодні сталося гучне
вбивство Ярослава Галана. Та ми ж не всю правду знали... Ми
вчилися, обожнювали чудових викладачів: В.Монастирського,
Р.Сельського, Й.Бокшая. Це були брили! І вони нам давали
максимум знань. Багато студентів не знали української мови,
але все було спокійно. Пригадую, Монастирський мені казав:
„Пані, обсервуйте...“ А я все не розуміла цього слова.
Виявляється, це — „узагальнити“.
Навчання у Львові
дозволяло насолоджуватися і високою культурою міста, і
спілкуванням із розумними людьми. Я відвідувала всі концерти.
Слухала самого Ріхтера. Мирон Кіпріян — наш однокурсник — тоді
захоплювався театром. Тепер він — народний художник, лауреат
Шевченківської премії.
— Деякі ваші роботи прикрашають інтер’єри
адміністрації президента, Нацбанку... А з ким особисто із
сильних світу цього — керівниками країни чи їхніми помічниками
— у вас були людські, дружні стосунки?
— Ніколи цим не
зловживала. І не люблю говорити про це! У мене впродовж
багатьох років була приголомшлива дружба з поетом Расулом
Гамзатовим. У його книжках знаходилося місце і для прекрасних
слів на мою адресу. Дружила і з ним, і з його дружиною
Патімою, директором музею в Махачкалі.
Одного разу він
подарував мені фотографію з написом: „Найкращій жінці світу!“
Кажу: „Расуле, та що ж ти робиш? Я ж не зможу жодній жінці
показати це!“ Дружили, практично, до його
смерті...
Дружні стосунки пов’язували мене і з
письменником Михайлом Стельмахом. Я навіть зробила гобелен як
присвяту йому: „Стельмахові роси“. По-доброму спілкувалася з
Глущенком, Бородаєм, Яблонською.
Це цілий пласт
особистостей — великих майстрів. А політики? Краще про
творчість...
— Навіть у радянські „закриті роки“ ви
досить багато подорожували світом. Побували в Марокко, на
Кубі...
— А також у Лівані, в Єгипті... Це в ті-то
роки! Об’їздила і Європу — вздовж і впоперек. Тоді важко було
потрапити за кордон. Туристичних поїздок не любила. Зазвичай
їздила від Спілки художників СРСР. Проте не за бюджетні, а за
свої кревні.
Не забуду приголомшливу поїздку до Італії,
коли за гобелен для готелю „Київ“ мені вручили нагороду від
Академії мистецтв СРСР.
Ну і північ подивилася —
Швеція, Данія, Норвегія. У ці краї я просто закохалася! Була в
мене велика виставка і в Норвегії.
— Яка з тих поїздок,
можливо, стала найекзотичнішою або пов’язаною з якоюсь подією
у вашому житті?
— До поїздки в Італію мої гобелени були
трохи інакші... Я віддавала перевагу, швидше, сухому вирішенню
композицій. А після відвідин Італії і Франції в моїх малюнках
відразу ж з’явилися яскраві нитки.
У Франції бувала
тричі. І щоразу наново відкривала для себе цю країну. Там
проходила моя виставка... Пригадую, мені телефонують: „Було б
добре, якби ви провели в Парижі майстер-клас!“ Я в паніці...
Адже Франція — центр розвитку гобелена. Там майстерні з їх
виготовлення процвітають із XVI століття! Однак усе минулося
добре... Для мене це був „історичний“ майстер-клас.
— А
в інших країнах унікальна техніка гобелена, тобто ваше
мистецтво, популярне сьогодні?
— На жаль, мистецтво
гобелена згасає. Лише французи не зраджують своїх традицій.
Так, поляки мають певну позицію в цьому напрямі. Але вони
захопилися сучасним мистецтвом. Їхні перші роботи були
цікавими: і за технікою, і за задумами. Та тепер вони більше
„мертві“, там, швидше, негативні емоції. Технічно чудово, а
немає у творах радості, життя, позитиву...
Чудові
художники з гобеленів прибалти. Наприклад, рідна сестра
знаменитого композитора Раймонда Паулса — Едіта Паула-Вігнере
— була художником із гобеленів номер один у Латвії, та й у
всій Європі теж. Це раніше художники диктували смак... А тепер
його диктують олігархи. У них свій смак. І, м’яко кажучи,
скажу вам, смак — не дуже...
Мій син — архітектор. Я
його запитую: „Що сьогодні коїться в архітектурі?“ Відповідає:
„Мамо, нічого не вдієш. Закон очевидний: хто платить, той і
замовляє...“
…Розумієте, і в мистецтві гобелена
простежується певна періодичність — виток піднесення, виток
спаду. Ось і в нас: Петро I свого часу організував шпалерні
майстерні, а потім вони поступово зійшли нанівець. А в 60-х
роках ХХ століття гобелен знову став популярний! Хоча в Росії
зараз начебто помітний новий спалах інтересу... На власні очі
бачила, що і москвичі, і петербуржці виготовляють чудові
гобелени.
— Багато робіт ви зробили суто на
замовлення?
— Коли оформляли палац МВС у 1998-му, то
мене викликав міністр і каже: „Треба зробити завісу для залу“.
Вони дали мені малюнки — гармати, гвинтівки, щити... Я прийшла
додому й намалювала для МВС квіти. А коли принесла ескіз, то у
відповідь на нерозуміння сказала:
„Ви ж оформляєте зал
відпочинку, куди приходите зі своїми коханими жінками...
Навіщо ж там зброя?!“ Міністр тоді погодився.
— На
початку 80-х ви очолювали Спілку художників УРСР. Кого у вас
тоді з’явилося більше — друзів чи ворогів?
— Поганим
художникам ніколи не подобається, коли хтось добре працює!
Заздрість — страшне відчуття. Воно руйнує людину. І той, хто
заздрить, починає хворіти, тому що вихлюпує негативні емоції.
Так, у мене тоді був тяжкий період... І все через заздрість.
Пригадую, секретар парткому в Спілці художників казав: „Вона
робить гобелени, ще й книжки пише! Так ще у неї чоловік і син
гарні…“ Тому моє гасло: на зло ворогам, на радість друзям! І
коли мені в Спілці художників ставили підніжки, треба було не
занепадати духом. Був навіть такий момент, коли казали, що
„Жоголь не підніметься“... Але чоловік і син мені допомагали
вистояти.
— За кордоном часто виявляли купівельний
інтерес до ваших робіт?
— На виставці в Норвегії у мене
купили чотири роботи. Пригадую, мер міста ходив-ходив навколо
одного гобелена і раптом запитав: „А що це за квітка?“ —
„Коров’як! Знаєте, бур’ян такий?“
Справді, одного разу
поверталися з сім’єю з дачі, і я його побачила: як цар стоїть
— великий, гарний. Приїхала в майстерню — й навіть ескізу не
робила: зразу почала його на картон малювати.
Потім
виявилося, що мер усе-таки купив цю роботу...
— І після
того ви часто малювали саме „непримітні рослини“ — будяки,
коров’яки?
— Уявіть собі, дуже люблю будяки. Коли
переглядала свої репродукції, то звернула увагу, що будяк у
мене переходить із одного гобелена в інший. Є робота, на якій
сам лише будяк. Назвала її „Автопортрет“... А мені кажуть: ти
звихнулася! Тоді назвала інакше: „Моя квітка — будяк“. Цей
гобелен опинився на одній виставці часів Кучми. Леонід
Данилович зупинився та й каже: „О, будяк! А що це ви будяки
малюєте?“ Відповіла: „Будяк — це ж мій автопортрет! Адже я
колюча і сильна...“
Також дуже люблю свою серію
чорнобильських гобеленів. Мій перший гобелен про Чорнобиль
називався: „Як не любити таку землю“. У центрі — соняшники,
ліворуч — люпин, праворуч — льон. Тобто рослини, які нас
годують. Потім — „Гіркий цвіт полину“. Страшний вибух, а поруч
— квіти полину. Був гобелен: „Последний раз взлетая ввысь, мне
крылья опалил Чернобыль“. Є — „І буде життя“. Наче триптих із
трьох квадратів. Низ — чорна земля: там квіти проростають.
Потім — динамічна червона смуга вибуху. І білий тон, на якому
витончені квітневі квіти. Мені близька ця тема... Наша дача
була в 40-кілометровій зоні Чорнобиля. Навіть після вибуху
туди їздили. Одного разу привезли дозиметр, і він зашкалив!
Довелося залишити той дім і частину душі з ним. А які ж гарні
там місця...
— Хто для вас „най-най“ художник в
Україні?
— Люблю Катерину Білокур. Мої 70 гобеленів у
музеї Декоративно-прикладного мистецтва в Лаврі поруч із її
квітковими шедеврами. У нас, напевно, є спільне щось... Тільки
я не підглядала. Просто Катерина постійно мене своїм духом
підтримувала. У мене є великий гобелен „Присвята Білокур“. Він
тепер у Міністерстві культури.
— Критики відзначають,
що у ваших роботах є здорове співвідношення національного й
інтернаціонального. Згодні з цим?
— Я про це навіть не
думаю. Вважаю, що інтернаціональне виливається в мене в
національне. На виставці в Парижі казали: „Подивишся — і зразу
відчуваєш, і за гамою, і за насиченістю, що це художниця з
України...“ Кажуть, я тонко відчуваю колір. Як виливається,
так і виливається. Втім, у моїх роботах усе-таки більше
світлих тонів, ніж темних.
— Хоча зараз епоха зовсім не
„світлого“, а швидше темного „депресивного“
мистецтва...
— Борюся і з цим! Якщо роздивитися пласт
грецького чи італійського мистецтва, то відразу можна відчути
їхню епоху... А коли через багато літ розкриють наш пласт, то
побачать епоху агресії! В усіх видах мистецтва, не тільки в
образотворчому. У театрі, в музиці! Як можна слухати ось „це“?
Це ж знищення культури. Всі ці сердючки,
поплавські...
— Але й ви жили-творили в епоху
соцреалізму, і це теж, можливо, позначилося на ваших творчості
та світогляді?
— Соцреалізм — інша річ. Той-таки
соцреалізм породив чимало талантів. Так, епоха диктувала певні
теми. А що тепер? Що диктує „наша епоха“? Думаєте, Чічкан,
який створює портрети з головами мавп, може залишити світлий
слід у мистецтві? Не знаю. Втім, кожен художник виражає
насамперед себе.
— Не хотіли опанувати інші, нові
техніки живопису?
— Знаєте, я навіть себе зупиняла...
Хотіла працювати з керамікою. Тим більше що в Академії
архітектури керувала відділом кераміки.
Та й техніка
гобеленів дуже непроста. Спочатку я робила невеличкий ескіз.
Десь на аркуш паперу. Потім малювала майбутній гобелен у
натуральну величину. А вже потім на фабриці в Решетилівці все
склеювала, і шість-вісім майстрів вручну ткали мою
роботу.
Знаєте, раніше ніхто не ставив на роботах
ініціалів майстрів. Я ж завжди на крайці виділяла їм місце.
Вважала цих рукодільниць своїми співавторами. Був одного разу
випадок. Приходжу в цех, а майстри сидять, не працюють. Кажу:
„Що сталося?“ Дивовижна Марія Михайло відповідає: „Євгенівна,
цю нитку класти не буду, не пасує...“ І я погодилася... Тому
вони — мої співавтори. Оскільки не механічно все робили, а
творчо підходили до праці.
Коли виготовляла гобелен
„Вічний вогонь“, то забракло для роботи яскраво-червоного
кольору. Спустилася у ткацький цех, де тчуть рушники, і взяла
там яскраво-червоний штапель... Майстри свою справу зробили,
та коли цей гобелен зняли з верстата, тканина почала
„пузиритися“. Я в паніці. Вже потім на виставці запитували: „А
як у вас вийшла така оригінальна техніка?“ Відтоді зрозуміла,
що й вада інколи може обернутися перевагою...
* * *
Людмила Жоголь народилася в Києві на Куренівці (Мальський
провулок). У художньому середовищі її називають чарівницею
художнього текстилю. Вона, як і раніше, обстоює традиції
класичного гобелена. Її роботи прикрасили інтер’єри готелів
„Київ“, „Русь“, „Москва“, «Дніпро», а також Будинку кіно.
Гобелени Жоголь є в колекціях художніх музеїв різних міст
України та світу. Завідує кафедрою текстилю в Інституті
декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім.
М.Бойчука.
* *
*
Катерина Константинова «Дзеркало тижня.
Україна» Фото Василь
Артюшенко www.dt.ua/
ЧАС роЗЛУКИ -
5.02.11
Не пригадую, хто саме уїдливо зауважив:
наша людина вибачає, коли їй плюють у душу, але звіріє, коли
зазирають у її холодильник. Слава Богу, так думають не всі.
Однак влада, після несподіваного для неї протесту підприємців,
здається, схильна вважати саме так.
Не схоже, що легкий
переляк, викликаний «бунтом дрібних крамарів» (як зневажливо
назвали цю акцію на самій верхівці), примусив небожителів
вгамувати свої апетити. Швидше, примусив змінити
тактику.
Наприклад, режим віднедавна щосили
використовує правило малих поступок. Поганий Податковий
кодекс? Не біда, перепишемо. По кодексу проходяться
косметичним ремонтом, уточнена версія подається як найвища
милість. Але людям невтаємниченим невтямки, що уточнений
список оброків, по суті, мало чим відрізняється від ущент
розкритикованого попереднього. Понад те, за деякими даними, у
Мінфіні створили групу під керівництвом заступника міністра
Анатолія Мярковського, якій належить внести в кодекс
корективи. Простіше кажучи, максимально наблизити документ до
ранньої редакції… Відпустка з догляду за дитиною не
зараховуватиметься у виробничий стаж? А-я-яй, негарно
вийшло... Непорозуміння, виправимо. У столичному метро
ліквідували безоплатний проїзд для ветеранів? Боже мій, яка
ницість! Накажемо повернути!
Психологи запевняють:
поверненому після грабунку радіють більше, ніж знахідці. На
цьому й будується розрахунок? Але ж кредит довіри не погашають
послугами.
Утім, є й більш витончені способи „роботи з
населенням“. Емпірично доведено: відвернути увагу громадянина
від холодильника можна лише з допомогою телевізора. Потрібна
картинка чудово позбавляє непотрібних думок. Найкраще з цим
можуть упоратися численні пісенні змагання та яскраві
танцювальні шоу. Але рано чи пізно очманілий від видовищ
обиватель стомлено поплететься до холодильника по хліб
насущний. Погодьтеся, непотрібні думки (які неминуче виникають
у громадянина після цього) просто-таки необхідно спрямувати у
потрібне русло.
Інструментів для зміни плину наших
думок — безліч. Дарма що вони трохи одноманітні. Один
великодосвідчений експерт (що з’їв не сказати б — собаку, а
цілу зграю в мудрованому ділі медіамоніторингу) якось
переконував автора цих рядків: у жодній країні світу немає
такої кількості телевізійних політичних ток-шоу і такої
кількості випусків новин. Повіримо спецу на слово. Не станемо
вираховувати розумну кількість TV-продуктів, тим більше
сперечатися про їхню якість. Зайдемо на ціль з іншого боку.
Коли на кожному розі розставлені сітки індустрії швидкого
харчування, то ви рано чи пізно в них попадетеся. Навіть якщо
від початку упереджені проти фаст-фуду. Велика кількість
відповідних закладів здатна породити у вас ілюзію вибору. Ви
вже не помітите, що розбіжність у вивісках не завжди означає
розбіжність в асортименті. Ви ніколи не дізнаєтеся, якою саме
гидотою вас нагодували. Отже, ви не в змозі навіть припустити,
коли і як саме дасться взнаки спожитий делікатес. Ви
підсвідомо довіритеся яскравій упаковці товару та щирій
усмішці продавця. Тим більше що останній може свято вірувати:
він справді нагодував вас чимось корисним. А тому, як
запевняють ескулапи, мало яка жертва громадського харчування у
змозі встановити причинно-наслідковий зв’язок між з’їденим
одного разу гамбургером та своєю раптовою
недугою.
Політично забарвленого телебачення в нашому
житті стільки, що, практично, неможливо уникнути бодай
поверхового перегляду випуску новин. Або випадкового
потрапляння на черговий сеанс політичної магії з
політологічним викриттям. Відтак на „блакитний вогник“ із
приреченістю метеликів злітаються навіть аполітичні. Мільйони
глядачів заковтують наживку з інформаційного фаст-фуду, не
помічаючи гачків. Маніпуляції тележурналістів найчастіше
підсвідомі. Влада маніпулює телебаченням
свідомо...
Того дня, коли прес-служба Віктора Януковича
урочисто повідомила про остаточне позбавлення Степана Бандери
звання Героя України, випадково зіштовхнувся з одним
біло-синім діячем. Поставив йому риторичне запитання: „Навіщо
вам це?“ Почув цинічно-легковажну відповідь: „А щоб нацики не
нудьгували“.
Через кілька днів виявив, що легкодумства
в отриманій відповіді було трохи менше, ніж здалося спочатку.
Переконався в цьому, випадково потрапивши на тусовку,
організовану групою відомих патріотів. Кипіли пристрасті,
ламалися списи (хоча саме час їх ретельно гострити). Суть
розлогих монологів, за великим рахунком, зводилася до двох
простих тез. Перша: головна загроза, яку несе нинішня влада, —
тотальний наступ на все українське. Друга: Янукович із усіма
його опричниками — суть знаряддя, безвідмовна ломака у руках
безжалісного Кремля.
А хіба ні? Правда, недорікуватий
гарант у цілому непогано опанував державну мову. Згоден, у
нього поки що складнощі з синхронним перекладом слова „елка“,
та й дієслово „увімкни“ в його вустах звучить зрадницьким
„умикни“. Але на наголосах та відмінках, він, будьмо чесні,
вже спотикається рідше, ніж Віктор Андрійович. Віктор
Федорович навіть дозволяє собі влаштовувати прочухан Анатолію
Могильову та Борису Колеснікову за незнання державної мови.
Але показне, ситуативне „українофільство“ Януковича нікого не
вводить в оману. Оскільки викличне українофобство стало
невід’ємною частиною державної політики. Чи слід дивуватися,
що публічну образливу зневагу до державної мови може собі
дозволити будь-хто — від донецького губернатора до одеського
гаїшника.
І ось уже вилучають зі шкільної програми
роман про Голодомор, прикрашають свастиками пам’ятний знак
Бандері в Луцьку, скидають із п’єдесталу пам’ятник жертвам
трагедії 1932—1933 р. у
Білгород-Дністровському.
Одеська міськрада (слід
гадати, переможно впоравшись із рештою проблем) ухвалює
надзвичайно актуальне „антибандерівське“ рішення „про
неприпустимість героїзації осіб, які співпрацювали з
гітлерівським режимом“. Загадковий антифашистський форум
України (очолюваний „топовими“ парламентськими забіяками
Царьовим і Шенцовим) має намір домогтися від урядів
європейських країн статусу „персон нон грата“ для Тягнибока з
товаришами.
А що по інший бік лінії невидимого фронту?
Підрив пам’ятника Сталіну та грізні обіцянки, що „бандерівська
армія перейде Дніпро й викине цю синьож...у
банду...“
Підкреслена україноненависність правлячого
режиму спочатку викликала щирий подив: невже не спрацьовує
банальний інстинкт самозбереження? Проте ближче роздивившись,
бачиш, що розпалювання ненависті горезвісним інстинктом і
продиктоване.
Настільки ж очевидне й інше: роль Росії в
цьому процесі допоміжна, а не ключова. Так, невипадкові
месіанські вояжі Кирила. Так, неспроста центральний російський
канал розпочинає випуск новин сюжетом не про візит Медведєва,
не про нараду в Путіна й не про події в Північній Африці, а
про можливе закриття музею Великої Вітчизняної війни в
Івано-Франківську. Про регулярні обшуки в московській
бібліотеці української літератури центральні мас-медіа РФ
воліють не згадувати взагалі. Хоча таке якщо й не причина для
розриву дипломатичних відносин, то вже точно привід для
розмови про реальне смислове наповнення терміна „стратегічне
партнерство“.
Проте Кремль відмовляв нам у праві на
самовизначення і при Кравчуку, і при Кучмі, і при Ющенку.
Правда, своє несприйняття нас як нації першопрестольна раніше
демонструвала на порядок скромніше. І не випадково лише при
Януковичі ми повною мірою відчули безтолковість нашої
зовнішньої політики, безправність нашого суверенітету та
беззахисність нашої незалежності.
Усе це — правда. Але
вона надто очевидна, щоб виявитися всією правдою.
Влада
впродовж року добросовісно робила все, щоб об’єднати країну.
Проти себе. З дурості чи з жадібності — не суть важливо. Але
„погіршення життя вже сьогодні“ однаковою мірою відчули на
собі і наддніпрянці, і галичани. Комунальні тарифи, ціни на
гречку, вартість бензину зростають невпинно й повсюди. Скрізь
примусово посилають у відпустку за власний рахунок учителів і
лікарів, „тому що в бюджеті немає грошей“. Скрізь підприємцям,
які вимушено згортають свій бізнес, податкові масово
нараховують штрафи за неіснуючі гріхи, „тому що бюджетові
потрібні гроші“. Усюди однаково хамуваті дожі й злодійкуваті
клеврети. Будь-який суд у будь-якому районі будь-якої області
сміливо може претендувати на звання найтуманнішого суду у
світі. І тут, і там різнокаліберні жадібні чинуші роздягають
нас, як українських жінок навесні під каштанами. Нетверезі
вельможі та обкурені мажори на тротуарах і „зебрах“ душать
шикарними „тачками“ мирних жителів, незалежно від
ідеологічного забарвлення та місця мешкання. Можливе прийняття
житлового кодексу робить „західняків“ і „cхідняків“ однаково
безправними перед обличчям хижих забудовників. У вузах як
Сходу, так і Заходу рівень оплати за навчання відтепер істотно
перевищуватиме рівень отримуваних знань. Майбутня пенсійна
реформа зрівнює шанси вихідців різних регіонів не дожити до
пенсії.
Кепсько скрізь. Погано всім.
Хоча ні.
Декому, здається, гірше за всіх.
У 2007-му міжнародна
дослідницька служба „Євразійський монітор“ провела в семи
країнах СНД вимірювання настроїв, які продемонстрували:
українці почуваються найменш щасливими і забезпеченими серед
жителів пострадянського простору, їм притаманний найбільш
песимістичний погляд на майбутнє. Тільки 35% українців
запевнили інтерв’юерів, що задоволені своїм життям (на тлі 73%
у Казахстані та 65% у Білорусі). Лише 7% українських сімей
тоді оцінили своє матеріальне становище як хороше (і це в
„жирний“, докризовий рік!).
Наприкінці 2010-го
соціологічна група „Рейтинг“ провела інше, не менш цікаве
дослідження, згідно з яким лише 17% опитаних вважають себе
однозначно щасливими. 20% ідентифікували себе як нещасливі.
Найменш задоволеними життям, за твердженням соціологів,
виявилися мешканці Донбасу.
Чомусь здається, що на
початку 2011-го громадяни України (і, зокрема, жителі малої
батьківщини гаранта) не стали щасливішими. Чи слід дивуватися,
що дискусія угорі про можливе проведення парламентських
виборів навесні нинішнього року виявилася нетривалою, а
результат — визначеним?
Дивувати має інше. Днями Микола
Янович розчулив до сліз, дуже дотепно порівнявши сьогоднішню
Україну з післявоєнною Німеччиною. Мовляв, масштаби
перетворень цілком порівнянні. Віддамо це твердження на суд
знавців. Проведемо іншу паралель. Ось, їй-богу, цікаво, чому
Конраду Аденауеру не спало на думку приватизувати, скажімо,
баварський замок Йоганнесбург? І як би відреагували зубожілі
німці, якби, наприклад, Людвіг Ерхард влаштував весілля
улюбленого чада в Ліхтенштейнському палаці Відня, заплативши
тільки за годину оренди залу суму, яка приблизно в 33 рази
перевищує мінімальну заробітну плату? І де б опинився керівник
банку німецьких земель, коли б відмовився розкрити громаді
таємницю походження своїх астрономічних доходів?
Невже
вони не розуміють? Невже не бояться? На що сподівається
Янукович, який їсть, молиться і любить Україну дуже вже дивною
любов’ю?
Україну, яка завдяки їхній спільній жадобі та
нашим сукупним нещастям, отримала певний шанс на єднання.
Гасло „Біда одна для всіх“ могло стати девізом недавнього
мітингу, присвяченого Дню Соборності. Могло, але не стало. Не
тільки тому, що його не додумалися (не наважилися?) озвучити
політики. А й тому, що на цей час зерна ненависті, старанно
висіяні владою, дали рясні сходи.
Горезвісна
„дегероїзація“ Бандери припала саме на той час, коли
об’єднуючих проблем у жителів різних куточків країни стало
набагато більше, ніж умовностей, що їх розділяють. Розрахунок
режиму був на диво простим і виявився на лихо правильним.
Влада, оголосивши анафему вождю ОУН, надушила на болюче місце
й викликала до життя очікувану замашну відповідь. Знаменитий
спіч одного з керманичів „Свободи“ Михальчишина, сповнений
ненависті, перетворився на цінний подарунок для Банкової, яка
було напружилася. Здається, він виявився навіть щедрішим, ніж
розраховували організатори скандалу. Завдяки старанням TV, вся
країна побачила „звірячий оскал печерного націоналізму“.
Спецслужба, пометушившись (і підозріло своєчасно виявивши
неабиякі запаси зброї у членів „Тризуба“) дала привід
поговорити, що хижак точить пазурі.
Телебачення, яке
охоче підхопило гучну тему, перетворило „справу Бандери“ на
головне джерело роздратування. Влада вміло каналізувала
народну ненависть. Запаси гніву, які нагромадилися за довгі
місяці „реформ“ і призначалися владі, жителі країни взялися
самозабутньо виливати одне на одного. Все повернулося на круги
своя. Політики захоплено інтригують. Інтелектуали-патріоти
звично шукають „руку Москви“. „Квасні“ патріоти граються в
„антифашистські фронти“, „шароварні“ — у „бандерівські армії“.
Ніхто не заморочує собі голову непотрібними думками про не
дуже повні холодильники. Янукович із закінченого мироїда
перетворився на доблесного захисника від злобних націоналістів
(для одних) і безвольну маріонетку в руках підступної Москви
(для інших).
Віктор Федорович заробив перепочинок. Але
навряд чи він виявиться тривалим. Влада змінила тактику. Проте
не вгамувала власної жадоби. Отже, бунт, практично, неминучий.
І те, що опозиція безпорадна, а в її рядах поки що не помітно
повноцінного лідера загальнонаціонального масштабу, нічого не
змінює. „Продуктовим“ революціям не потрібні вожді. А інших
революцій у досяжному майбутньому, найімовірніше, не
передбачається.
Утім, несміливий шанс на перевидання
наших надій залишається. Він криється у спроможності
відвернутися від холодильника й абстрагуватися від телевізора.
У прагненні рішуче переписати правила бою, нав’язані нам
продажними арбітрами. В умінні не вплутуватися у відволікаючу
суперечку про надбудову, яку нам технологічно нав’язують
заради привласнення базису. У рішучості не тільки боротися за
збереження історії країни і мови народу, а й воювати за
збереження самої країни, яку безсовісно розкрадають безідейні
володарі. У розпачливій готовності битися за єдність народу,
яка здається нині примарною. Інакше під акомпанемент розмов
про те, як нам краще „увімкнути Україну“, ясновельможні
пройдисвіти легко «умикнуть» її в нас.
* *
*
Сергій Рахманін «Дзеркало тижня.
Україна» www.dt.ua/
Приблизно третина сучасної німецької молоді взагалі
не цікавиться машинами - 5.02.11
125 років тому інженер Карл Бенц
офіційно оформив патент на перший у світі автомобіль -
Моторваген. Оригінальний екземпляр прадідуся сучасних
суперкарів можна побачити в автомобільному музеї Бенца
Ладенбурзі.
Здавалося б, любов німців до свого
найвідомішого національного винаходу існує на якомусь
біологічному рівні й існуватиме завжди. Однак останні
дослідження засвідчують, що німецька молодь стає дедалі
байдужішою до цього атрибуту достатку й дорослості. Про це
дізнаємося більше у журналіста української редакції Німецької
хвилі Христини Ніколайчук.
Студія: Чи справді можна
сказати, що автомобіль у Німеччині виходить з моди,
Христино?
Христина Ніколайчук, журналіст
української редакції Deutsche Welle: Принаймні на таку
тенденцію вказують результати останнього опитування,
проведеного Центром автомобільних досліджень у
Берґіш-Ґладбаху. Колись початок дорослого життя в Німеччині
асоціювався з досягненням трьох цілей: повноліття, отримання
водійських прав та придбання власного авта. Однак наприкінці
90-х стало зрозуміло, що ситуація принципово змінилася і
автомобіль перестав був продуктом, який би примушував швидше
битися юнацькі серця. Згідно з дослідженнями центру, приблизно
третина сучасної німецької молоді взагалі не цікавиться
машинами і не пов'язує з ними поняття «стиль життя». Нині нове
авто купують собі лише сім з половиною відсотків німців віком
від 18 до 29 років. Ще двадцять років тому таких було удвічі
більше. Ще показовішими є дані про отримання водійських прав.
Якщо десять років тому їх виробляли практично 90 відсотків
німців у віці 18-25 років, то тепер таких лише 75
відсотків.
Студія: Чи пояснюють експерти, з чим
пов'язана така тенденція, Христино?
Христина
Ніколайчук, журналіст української редакції Deutsche Welle:
Так, експерти кажуть, що роль, яку в житті молоді у 80-90-х
роках відігравав автомобіль, сьогодні займають смартфони і
новітня комп'ютерна техніка. Мовляв, для сучасної молоді
спілкування з друзями в мережі стало важливішим, аніж їзда на
машині. Крім того, сюди додаються ще такі фактори, як постійне
подорожчання бензину, а також відчутний розвиток системи
громадського транспорту. З огляду на це перспективним для
автогалузі експерти називають різні варіанти прокату машин, на
кшталт популярного в Німеччині carsharing. Як член такого
клубу ви можете за відносно невелику платню оперативно
замовити той чи інший автомобіль в інтернеті або телефоном,
покористуватися ним кілька годин, а тоді залишити на певній
парковці. Як засвідчує статистика, третина німців, передусім
молодь, вважають такий прокат привабливою і вигідною
альтернативою власному авто.
* *
*
З Бонна - журналістка української
редакції Німецької хвилі Христина Ніколайчук. Джерело:
Перший національний Фото:
wikipedia.org http://dyvensvit.org/
На
Луганщині закривають чергову україномовну школу -
4.02.11
У місті Красний Луч прийняли указ про
закриття україномовної школи - СШ № 15. Про це повідомляє
прес-служба ініціативної групи на захист середньої школи № 15.
За інформацією групи, це єдина в місті україномовна школа.
У рішенні № 20 від 28.12.2010 депутати
Краснолуцької міської ради мотивують закриття школи браком
фінансування.
Закриття школи викликало незадоволеність
батьків, учнів та вчителів школи. Однак на офіційні звернення
прокурору міста Красний Луч відповіді не послідувало. Міський
голова Філіпова і депутатський корпус міськради «ніяк не
реагують на численні звернення громадян».
«Батьківська
громадськість, дізнавшись про це, створила групу підтримки,
яка зібрала більше тисячі підписів на захист єдиної
україномовної школи в місті Красний Луч. Також були офіційні
звернення до депутатів Луганської обласної ради, Президента
України Януковича, але допомоги так і не послідувало», -
відзначили в прес-службі ініціативної групи.
При цьому
за словами батьків школярів, заклад цілком придатний для
навчального процесу. У СШ № 15 знаходиться сучасний
комп'ютерний клас, школа мистецтв та музей бойової слави
афганців. Також школа повністю укомплектована навчальним
обладнанням.
Як заявив член ініціативної групи на
захист СШ № 15 міста Красний Луч, представник Луганської
обласної організаціі «Студентське братство» Іван Жеведь, школа
обладнана всім необхідним.
Нещодавно зробили автономне
опалення, завезли новітні комп'ютери, кабінет фізики, біології
та хімії повністю обладнані, повідомляє
"lugansk.comments.ua".
«Мені незрозуміла позиція влади
- закрити школу в центрі мікрорайону. Школа пережила важкі
часи, і коли все налагодилося, в школі з'явилася газова
кательня, сучасний комп'ютерний клас, її вирішили закрити.
Думку батьків взагалі не враховують. Адже перехід в іншу школу
це великий психологічний стрес для дітей особливо початкових
класів», - підкреслив Іван Жеведь, колишній учень СШ №
15.
У ініціативній групі продовжують відстоювати свої
права і готові оголосити голодування, якщо рішення закриття
школи не буде переглянуто.
Як повідомлялося, в місті
Лисичанськ також розглядається питання про закриття
україномовної школи.
* *
*
Портал неполітичних
новин http://ngo.donetsk.ua/
ІТАЛІЙСЬКЕ ВИЗНАННЯ ВОЛИНСЬКОЇ ЗАРОБІТЧАНКИ -
4.02.11
Недавно Наталя Остратенко з Італії приїхала до
рідного міста на мамин ювілей. Тепер вона може побувати вдома
навіть по кілька разів на рік, адже має особливий документ
(пермессо) - безстроковий вид на проживання в цій країні, який
дає змогу в будь-який момент перетинати кордон до рідних країв
без будь-яких віз
Їдучи в Італію на заробітки,
сподівалась, що на рік-другий, а вже минуло десять. Не від
добра довелось педагогу з 21-річним стажем шукати роботу за
кордоном. Тоді, наприкінці дев'яностих, учителі місяцями не
отримували заробітної плати, а Наталя сама одна ростила трьох
синів. Билась, як риба об лід, шукаючи де б підзаробити якусь
копійку. Та толку з цього було мало. Довго думала перед тим,
як остаточно наважилась їхати на чужину. Лякали розлука з
дітьми, невідомість, яка десь там далеко на неї чекала.
Втішало лиш те, що мама погодилась доглядати Миколку, Андрійка
і Рому.
Заробітчанське життя Наталки розпочалось
неподалік від Неаполя у сім'ї, де господарі прийняли її
привітно, ознайомили зі стилем життя, культурою та звичаями
свого народу, а їхні діти, Марко і Кьяра, допомогли вивчити
італійську мову. Через деякий час жінка стала працювати нянею
у голландській сім'ї, де народилась дівчинка Анна, а через рік
і друга - Олеся. Невтомні Наталчині руки няньчили, купали,
годували чужих діток, а серце і душа рвались до своїх
синочків, з якими розділяли її сотні кілометрів. Щоб вгамувати
переживання і сум, у вільні хвилини вдень та далеко за північ
вночі, бралась за вишивання. Чудовими узорами прикрашала
дитячі подушечки та покривальця, на вишивках оживали герої
казок і мультфільмів, квіти, що ростуть на рідній Волині,
неповторні її пейзажі. А в роботі «Молитва» відобразила свої
материнські почуття й розлуку з синами.
Як не було
складно у чужій стороні, але плакатись на долю - не для неї.
Наталка каже: « Нас сюди ніхто не кликав, тому нема чого
нарікати. Адже на зароблені тут батьками гроші діти в Україні
здобувають вищу освіту, справляють весілля, будують хати. Є,
звичайно, серед заробітчан такі, що не витримують, їдуть
додому, потім через рік-другий знов повертаються. Може, не так
тут і зле, як звикли казати?..».
За десять років багато
чого змінилося. Виросли сини, закінчили технікум, відслужили в
армії. Хай і на віддалі, але поставила Наталя їх на ноги,
потім забрала до себе в Італію. Кожен знайшов тут своє місце.
Роман з дитинства любив господарювати на кухні, вміє смачно
готувати, тому влаштувався у ресторан, Андрія часто й у неділю
вдома не застанеш - до нього, майстра будівельних робіт,
італійці на чергу записуються, щоб поклав плитку чи паркет,
поставив вікна... А Миколі, одному з небагатьох українців,
спочатку вдалось влаштуватись на національне підприємство
«ФІАТ», де контролював якість продукції та процес її
виробництва на лініях монтажу. Зараз працює на фабриці
«Кенон». Гарні у Наталки сини, виховані, працьовиті, й
материнське серце наповнюється гордістю від хороших відгуків
італійців про її дітей.
А ще чимало років поряд з нею
добра, чуйна людина, надійна підтримка і опора - Сальваторе.
Її діти стали його дітьми, його дім - їхнім. У цьому домі
панує атмосфера взаєморозуміння й доброзичливості, тут завжди
тепло і затишно. Це у великій мірі від неї, від Наталки. Вона
встигає всюди: працює, дає лад у сім'ї, займається улюбленою
справою - вишиванням. А головне - не відчуває себе наймичкою.
А тому і квіти на вишивках яскраві, і багато їх, вишивок,
маленьких і великих, у рамках на стінах в усіх кімнатах, на
кухні. Різна їх тематика: цикл робіт «Пори року», фантазії,
квіти, звірі, ікони, молитви українською й італійською мовами,
а ще оздоблені вишивкою дитячі речі, скатертини, серветки,
покривала, подушки - неможливо все й перелічити. У цих роботах
відображене її життя, мрії й сподівання, вишиті на білому
полотні різними кольорами.
Найулюбленішою своєю роботою
Наталка вважає картину «Коні».
- Запряжені коні,- каже,
- життя, час, який біжить уперед, надія, з якою дивимося у
майбутнє. Вони також і тяжкий труд, якого нам не бракує, та
сила, з якою намагаємося жити на чужині.
Спокій, тепло
випромінює картина «Мати з жеребчиком». Її вишив син Андрій,
коли приїхав до Італії. Чому вибрав саме цей мотив? Мабуть, не
випадково, адже через роки нарешті сини знову зібралися з
мамою під одним дахом.
- У мене, - розповідає жінка, -
не раз виникало бажання показати італійцям своє мистецтво,
довести: українки не тільки хатні робітниці та доглядальниці
дітей і стариків. За нами - наша країна, наша культура, наші
традиції. Сьогодні ми в Італії не просто заробітчани, а
справжня українська громада. Українці уже мають у цій країні
свої недільні школи, організовують концерти української пісні,
виставки і т. д. Ми відчули, що в нашій єдності тут, далеко
від рідних країв, не лише сила і рішучість захищати свої
права, а й прагнення не загубити нашу мову, пісню, культуру. А
головне - розповісти про нашу землю. І ось заповітна мрія
волинянки Наталії Остратенко збулась - в містечку
Монтерюшелло, недалеко від Неаполя, відбулась персональна
виставка її робіт під назвою «Вишита розповідь». Виставка мала
великий успіх, який надихнув Наталку відкрити крамницю вишивки
та ручної роботи. Але вона прагне, щоб то був не просто
магазин, а й місце, де можна було б вчити тих, хто має бажання
передавати своє бачення світу, мрії і фантазії на
тканині.
* *
*
Ніна МОСОРУК НЕЗАЛЕЖНА
ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА ГАЗЕТА
"ВОЛИНЬ" www.volyn.com.ua/
ПРОСЛАВИВ РОКИНІ ПЕТРО ТЕСЛЮК -
3.02.11
Небагато у нас добрих, талановитих та
працьовитих людей. Серед них - Петро Сергійович Теслюк (на
фото зліва) - керівник і вчений, якого по праву називають
великим знавцем української картоплі. У нього підоспіла
поважна дата - 80 років!
Hародився на Холмщині в
родині українців. У 1938 році розпочав навчання у польській
народній школі в рідному селі. Війна перервала мирне життя. У
липні 1944 року, як і більшість українців-холмщаків, їх сім'ю
переселили в далеку Запоріжську область. Тут він продовжив
навчання у 5-му класі вже радянської школи. Проте сім'я
намагалася повернутися поближче до дідівських земель. На
Волинь, до Луцька, родина прибула вже в 1946 році. У 1955 році
Петро Сергійович закінчив Уманський сільськогосподарський
інститут. Відтоді розпочався трудовий і творчий шлях Петра
Сергійовича на Волинській дослідній станції, у перший рік
створення цього закладу. Він тут пройшов шлях від молодшого
наукового співробітника до генерального директора
станції.
Петро Теслюк зарекомендував себе як справжній
учений, здібний, енергійний керівник і вмілий організатор.
Любов до землі, до поля, прищеплена батьком-селянином ще з
дитинства, закоханість у вибрану раз і назавжди професію
допомагали йому долати труднощі і перешкоди. Гострий розум і
глибокі знання, які він ніколи не ставив у свою перевагу,
вміння спілкуватися з людьми різного рівня особливо відзначали
його. А ще він мав природне почуття гумору.
За його
участю та під безпосереднім керівництвом у 1987-1989 роках
збудовано у селищі Рокині Луцького району кращий в Україні
науково-виробничий комплекс дослідної станції з обладнаними
лабораторіями, селекційними приміщеннями, елівером, теплицями,
машинно-тракторним парком та іншою інфраструктурою. Саме він
розробив і заклав з науковцями парк-пам'ятку садово-паркового
мистецтва, який з 1996 року став парком загальнодержавного
значення та єдиний в Україні колекційний сад місцевих і
поширених в Західному регіоні сортів яблуні, груші та сливи
(всього понад 120 сортів). Дослідна станція стала визнаним
науковим та виробничим центром.
За його ініціативою в
Будинку сільськогосподарської пропаганди в 1979 році було
розпочато створення експозиції Музею історії сільського
господарства Волині, якому в 1983 році присвоєно звання
«Народний музей». Це єдиний музей такого типу в Україні, який
розширив свою експозицію під відкритим небом, створивши
«Козацький зимівник»
Результативна науково-виробнича
діяльність, високий науковий потенціал і блискучі ділові
якості здобули йому авторитет не лише у колективі, а й у
наукових колах України, за рубежем. Наказом Міністерства
сільського господарства УРСР 8 травня 1981 року був
переведений на роботу в Міністерство сільського господарства
України заступником керівника Української академії аграрних
наук (УААН).
З 1995 року - голова правління асоціації
«Картопля України», та з 2002 року очолює Інститут насінництва
картоплі. Петро Сергійович - автор понад 150 наукових праць з
картоплярства, автор та співавтор понад 20 монографій,
посібників, довідників та енциклопедій. Його наукова
діяльність спрямована на удосконалення технології вирощування
продовольчої і насіннєвої картоплі на Поліссі та виробництво
високопродуктивного насіння.
Минуло більше тридцяти
років, як виїхав він з Волині у Київ, розпрощався з дослідною
станцією, та майже чи не щодня можна почути серед рокинівців:
«Якби був Петро Сергійович, то не було б «Рокинівського
Алчевська», не вирубали б колекційний сад, не зруйнували б
«Альпійську гірку» в малому парку...».
Він незримо
присутній тут - у спорудах наукового містечка, в музеї, в
дендропарку, творінні його рук і полум'яного серця. Тому не
випадково сесією Рокинівської селищної ради від 27.04.2006
року було прийняте рішення про встановлення погруддя П. С.
Теслюку і назву його іменем однієї з вулиць селища.
У
нього безліч проблем, але своєму захопленню не зраджує. Нині
готує до друку другий і третій том енциклопедії «Цікаве
картоплярство.» У день 80-річного ювілею - щира подяка золотим
рукам за мудрість і генерацію ідей.
* *
*
Олександр СЕРЕДЮК, директор Музею історії
сільського господарства Волині-скансен, доктор філософії в
галузі історії НЕЗАЛЕЖНА ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА ГАЗЕТА
"ВОЛИНЬ" www.volyn.com.ua/
СМЕРТЬ ІВАСЮКА: НЕРОЗКРИТІ ТАЄМНИЦІ -
3.02.11
40 років тому на Театральній площі в Чернівцях
уперше прозвучали дві пісні, які тепер можна назвати золотим
фондом української культури, - «Червона рута» і «Водограй». Це
був прорив української музики у світ. На Батьківщині ці пісні
стали народними, здається, не було людини, яка не знала цих
творів. Україна і культурний світ відкрили для себе ще одну
талановиту постать - Володимира Івасюка. Його популярність
зростала, його пісні перемагали. Та життя зробило несподіваний
поворот - у 30 років поета й композитора не стало. Його смерть
- і досі загадка для українців
Про останні дні свого
брата і швагра згадує сестра Галина з чоловіком Любомиром
Крисою. Нині вони живуть у тій квартирі, де колись жив
Володимир.
- В останні дні у Володі було дуже
багато роботи в консерваторії. Він у Чернівцях замовив собі
два костюми, дві пари брюк, повернувся, а потім поїхав у
Хмельницький на конкурс молодих виконавців естрадної пісні, де
був членом журі, - згадує пані Галина. -Повернувся зранку,
зателефонував мені на роботу. Ми домовилися, що зустрічаємося
о 15-й після моєї роботи. Взагалі ми були дуже обов'язкові в
стосунках у сім'ї і один до одного дуже уважні. Він тоді мені
сказав: «Я поспішав і мав багато роботи. Вибач, маленька, я
тобі нічого не привіз. Але я то компенсую». І потім, коли я
прийшла після роботи, його не було, не було і ввечері. А він
повинен був до нас приїхати в гості. Це був третій день
Великодніх свят. І більше ми не бачились.
- Галя
побігла до телефону-автомата, подзвонила додому, тобто сюди, -
продовжує розмову Любомир Криса. - А тут була мама. І вона
сказала: «Я дуже стурбована, бо ні Володі нема, ні його
дзвінка телефонного також». А в родині Івасюків так не було
прийнято. Завжди всі знали, де хто перебуває. Потім були
незрозумілі телефонні дзвінки, за якими я виїжджав, і батько
виїжджав. Говорили, що бачили Володю там-то й там-то. Я їхав у
ті місця, шукав людей, які могли би підказати, і нікого не
знаходив. Батько виїжджав у Винники, бо сказали, що бачили
Володю там, він їздив, ходив, шукав, навіть кущі
розгрібав...
Тіло Володимира Івасюка знайшли через 24
дні в Брюховицькому лісі неподалік Львова. 18 травня
зателефонували додому. Пані Галині говорити на цю тему було
надзвичайно важко, тому далі розмову ми продовжили з Любомиром
Крисою.
- Ой були такі до нас сигнали, що ніби його
тримали десь там у Брюховичах, в якомусь будинку. Ви знаєте,
хтось говорить, а ти будеш такі речі передавати - то
несерйозно. Але може, щось таке було. Але, знаєте, що могло
статися з тілом за 24 дні у дуже теплому травні, якби був
повішений.
Опізнавати тіло пан Любомир пішов з
Володиною мамою і дружиною Ростислава Братуня
Неонілою.
- Нас запустили в ту півницю, там було дуже
темно, майже без світла, десь лампочка висіла далеко. Ну й
показали. Він там лежав під стінкою. Я впізнав Володю, хоча
ніс був проломаний. Було багато поранень якихось незрозумілих,
ніби хтось прикладав сигарети до рук чи до кисті рук, чи до
грудей, також було розсічене підборіддя. Прийшов, подивив ся,
оторопів від побаченого, волосся стало їжаком - я вийшов, не
міг дивитися довго. Потім той образ Володі я довгий час бачив
перед собою і щоразу здригався. Звичайно, що люди самі собі не
завдають таких ран, і хтось йому то зробив...
Я таке
запитання давав тим, що приїжджали з «Інтера» і знімали в
Брюховичах, зокрема, слідчому. Ніхто нічого толком не міг
пояснити.
- Тобто все свідчить про те, що він
повішений не був.
- Та ні, в жодному разі Володя в
житті не повісився б. Він був життєлюб, тим більше, він
збирався одружуватися.
Похорон Володимира Івасюка став
своєрідною акцією протесту проти вбивства митця і проти
наступу на українську культуру. Спілкуватися з родиною
Івасюків у ті часи вважалося ледь не злочином. Від них
відвернулося багато знайомих. Лише вірні друзі підтримували у
важку хвилину і не побоялися виступити на похоронах.
А
похорон, як ви знаєте, був дуже велелюдний. Тим більше, що
влада спочатку заборонила ховати Володю на Личакові, а потім
було оголошено у всіх вишах про те, щоби не йшли студенти.
Оголосили комсомольські збори, проте люди пішли, і було їх
дуже багато. Я не знаю, скільки - десять тисяч, чи двадцять,
чи п'ятдесят тисяч - мені важко сказати. Люди не дозволили
везти тіло на катафалку, а понесли на руках.
Першим
узяв слово Ростислав Братунь. Незважаючи на те, що він знав,
чим йому те закінчиться, він виголосив промову і сказав, що
товариша не зрадить. Пам'ятаю, що стояв недалеко Назарій
Яремчук. У нього спазм у горлі був, він взагалі не міг
говорити, так само, як і Василь Зінкевич, ваш
краянин.
Чому і як загинув Володимир Івасюк, були
тільки здогади. В офіційну версію про самоповішання не вірив
ніхто.
- Україна тоді ніби варилася в якомусь котлі, -
продовжує Любомир Криса. - Але були люди, які хотіли зробити
щось достойне для України. Ми знаємо й про шістдесятництво, ми
знаємо й про письменників Дзюбу, Павличка, інших відомих
особистостей. Так само в музиці були люди, які хотіли щось
нове - не паровозики ганяти, як колись. Люди хотіли дійсно
живої нової музики. І от молода, власне, оця трійця з Буковини
на чолі з композитором і творцем того колективу Левком
Дутковським почали ту роботу - і вона пішла їм так, що вони
вирвалися назовні з того бурління, з того окропу. За таке в
Радянському Союзі по голові не гладили. Потім могло то
перерости в якесь бажання звернути той шлях у правильне русло,
як казали, щоби всі в одному строю і єдиним кроком. Ну, не
вийшло. Може, з Володею розмовляли, він був досить потайний
чоловік. Він вирішував свої проблеми сам, навіть без батьків.
І, відповідно, з ним, мо же, й були розмови. Ну і звідси
результат, очевидно, - я так думаю.
- А що йому
могли говорити, можливо, на нього тиснули?
-
Розумієте, тоді було все тільки російською мовою. І в музиці
те ж саме, хотіли всіх поставити під струнку, щоби всі йшли в
одній шерензі. Але Володя був не з тих, він не міг собі таке
дозволити. Слава Богу, Бог йому дав стільки таланту багато, що
він не міг бути таким сірим, як би хотіли того там ті перші
чиновники.
- Тут можна гадати все, - каже Марія
Савко-Ісак, одна з перших виконавиць Івасюкових пісень. - Тут
може бути навіть банальний любовний трикутник. Віктор Морозов
розповідав, що вони досліджували, як це могло статися, і що
могло статися, то він казав, що, за чутками, це було пов'язано
з якимось високопоставленим чоловіком, в якого був син, який
любив ту саму дівчину, що Володя.
- Тетяну Жукову? То
дурне, люди собі напридумують, - заперечує пан Любомир. -
Ніякого любовного трикутника не було. Коли я робив книжку, я
багато матеріалу різного роздобув. Зокрема, про те, нібито за
кордоном вийшли платівки з Володиними піснями, і йому належав
за них гонорар. Володю викликали в КДБ і просили ті гроші
передати у Фонд миру. Володя ніби сказав, що гонорар мій, куди
захочу, туди його потрачу. Я думаю, що швидше, якби таке було,
то Володя, напевне, переказав би гонорар у Фонд миру. Тим
більше, що то за кордоном, в Америці - хто його туди у той час
пустив би поїхати?
Після похорону знущання над митцем і
його родиною не припинялися. За тими, хто приходив на могилу,
стежили.
Володі пам'ятник не давали ставити 9 років,
хоча він був готовий. Причому не держава робила за свій кошт.
За свій кошт батько зробив і частково скульптор, який
виготовляв, відмовився від гонорарів. Потім, коли пам'ятник
був готовий, то львівське відділення «Просвіти» знайшло кошти
і повернуло їх батькові. А коли батько і мама ходили по
кабінетах і просили метал для пам'ятника, то отримали офіційну
відповідь з гербами, з печатками: «У нас металл только для
одного Володи». Малося на увазі Володимира Леніна.
Коли я ходив на цвинтар до могили Володі одразу після
похорону, то бачив на могилі гори квітів. Треба було дати лад
тим квітам. І щоранку о 6-ій годині я, Галя і її мама, тобто
Володина мама, ходили на цвинтар, щоби навести лад із квітами.
Я бачив тих людей, які недалеко ходили і нервово курили. Ну
впродовж місяця, то я вам скажу, був потік, просто шалений
потік людей. І влада, напевно, не хотіла, щоб було людно на
цвинтарі, бо там, де людно, там розмови, там і були окремі
виступи. От недавно помер один із них - Василь Січко, який
відповів тюрмою. На могилі він мав виступ і після того його
арештували, його і його сина. Обидва - і син, і батько - уже
покійники.
Після вбивства Володимира Івасюка почали
вбивати і його творчість. Платон Майборода на з'їзді
композиторів прямо з президії мав сміливість сказати: «Івасюк
- це ганьба нашої музики». Проте похорон Володимира, на який
забороняли йти, показав народну любов до його музики. І навіть
переслідування не всіх лякали.
А були такі випадки,
коли мама в нас жила Володі, вона була вже хворенька і багато
разів, коли ми виходили з квартири, у дверях стояв кошик з
квітами. Для нас було цікаво, хто ставить такі кошечки й кому.
Аж якось між квітами ми знайшли записку, яка була адресована
мамі. І там був такий гарний вірш, я тоді зрозумів, що то була
подяка за сина мамі. Ну а з розкішним деревом, яке біля нас, -
магнолія - також пов'язана цікава історія. То королівська
магнолія. Біля меморіальної дошки на нашому будинку є клумба,
яку ми весь час доглядали. І якось побачили посередині якийсь
саджанець. Вразила нас огорожа навколо цього деревця у вигляді
трьох скрипічних ключів. Ми були здивовані: якісь музиканти
посадили. Згодом дерево виросло в магнолію прекрасну, і цілий
будинок, де Володина квартира і ми зараз живемо, доглядає за
деревом. Довгий час ми не знали все-таки хто ж посадив це
дерево. Аж через багато років з'ясувалося: то чоловік з
Буковини, який дуже любив творчість Володі, приїхав одного дня
ранесенько, коли ще люди спали, і посадив його.
Через
26 років Любомир Криса знайшов на своєму балконі фотографію,
несподівану і тривожну.
Я вийшов одного ранку на балкон
- бачу: лежить якийсь папірець і хотів викинути. А потім бачу
- там написано: «Владимир Ивасюк, композитор». Думаю: до чого
той папір? Перевернув - і мене як ніби електричним струмом
вдарило. Це була фотографія, на якій зображено тіло Володі,
підвішене на дереві в Брюховицькому лісі. Очевидно, що та
фотографія є з середовища якихось слідчих органів.
2008
року сестри Володимира Галина і Оксана звернулися в Генеральну
прокуратуру, аби та поновила карну справу за фактом смерті їх
брата і назвала справжню причину.
- Протягом усіх
тридцяти років я ніколи не вірила, ні сестра, ні батьки, ні
друзі, ні приятелі про такий вирок слідства, як самогубство
брата, - каже Галина Івасюк. - Я ніколи з цим не погоджувалася
і не погоджуся. І тому батьки порушували і ми знову питання
про перегляд справи Володі.
- Але поки що результату
нема.
- Ніхто нічого не говорить, - продовжує
Любомир. - А що Генпрокуратура там робить - Бог її знає. Я
ходив на дізнання, я написав так само, як і вам говорю. А що
вони там творять, що роблять, що пишуть, що
думають...
- Але щось обіцяють?
-
Обіцяють. Бо Галя, коли дзвонять із прокуратури, питає: «А
коли хоч буде якийсь кінець?» Їй кажуть: «Скоро, скоро». Але
те скоро вже тягнеться, не пам'ятаю скільки.
Я бачив
той фільм, який зняла режисер Львівського телебачення музичних
передач Люба Козак. У ньому проходять кадри, де вона
переглядає ту справу. Власне, там я побачив ті фотографії,
одну з яких потім підкинули мені.
Поки родина чекає
відповіді з Генпрокуратури, Любомир Криса підготував до друку
ще одну книжку про Володимира Івасюка. Композитор відомий не
лише як автор популярних пісень, а і як автор музики до вистав
«Прапороносці» та «Мезозойська ера». Вийшов і диск його
інструментальної музики, про яку широкому загалу відомо значно
менше.
Я практично закінчив нову книжку спогадів про
Володю «У злотих кронах неба просінь». Це така робоча назва, я
думаю, що вона й залишиться. То слова з пісні
Володиної.
- Минуло багато років, перш ніж прийшло
визнання творчості Володі і його внеску в українську культуру,
- долучається Галина Івасюк. - 1994 року з подачі Клубу
творчої молоді імені Володимира Івасюка зі Львова Президент
Леонід Кравчук підписав Указ на нагородження Володі званням
лауреата Шевченківської премії посмертно. А до 60-ліття від
дня народження Володі Президент Віктор Андрійович Ющенко
присудив йому звання Героя України. Я вважаю, що і одна, і
друга нагороди є не тільки пошануванням його творчості і
внеску в українську культуру. Це нагороди всій нашій
багатостраждальній українській інтелігенції. За сприяння моєї
сестри Оксани Івасюк і швагра Віктора Павлюка у виконанні
Чернівецького камерного оркестру філармонії уперше виданий
диск - «Камерні та інструментальні твори Володимира Івасюка».
І також зараз уже надходять сигнальні примірники перевидання
пісенних творів Володимира Івасюка завдяки титанічній праці
Оксани Івасюк і Чернівецького меморіального музею Володимира
Івасюка.
Сьогодні взяти в репертуар пісні Володимира
Івасюка за честь багатьом виконавцям. Їх у нього 107.
-
У 70-ті роки, коли прозвучали «Червона рута», «Водограй», вони
диктували моду на все українське у сучасній естраді, -
наголошує Галина Івасюк. - Ця музика заполонила мільйони
сердець. І серед отого страшного, затхлого режиму, коли
тривало пригнічення всього українського, це був свіжий ковток
повітря, який змушував задуматися, який змушував поцінувати
те, що ми маємо, і, можливо, звернути увагу на той жах в
україністиці, який триває. І надзвичайно гарно сказав
потужний, світлої пам'яті України мистецтвознавець,
літературознавець Анатолій Добрянський, що «Червона рута» - це
є наш мистецький паспорт у світі.
Червона рута-трава
була чар зіллям, а «Червона рута»-твір стала чар-піснею, яка
дала крила новому українському естрадному мистецтву. А смерть
Володимира Івасюка - його обірваною струною. Згодом у
репертуарі Софії Ротару з'являється пісня-реквієм,
пісня-спомин «Відлуння вірності» на слова Віталія Близнюка і
музику Арнольда Святогорова.
Чар-зілля червона рута
Зорею упала в серце, Здавалось тоді - навіки, Здавалось - на
все життя. Чому ж скрипалі осінні, Виводять минуле скерцо, А
пісня злетіть не в силі, Неначе підбитий птах?
* *
*
Андрій ГНАТЮК НЕЗАЛЕЖНА
ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА ГАЗЕТА
"ВОЛИНЬ" www.volyn.com.ua/
Дитячий хор з Сімферополя завоював Італію -
3.02.11
Зразковий молодіжний хор «Шкільні роки», із
Сімферопольської дитячої музично-хорової, школи взяв участь у
ІІ Міжнародному конкурсі хорів у місті Ріміні. Українську
капелу відзначили найвищою нагородою, вона здобула перше місце
в номінації «Однорідний хор». Крім того, їй було вручено
спеціальну нагороду від мера Ріміні - медаль “Fngelcoin
medalle Rimini”. Своїми враженнями та спогадами поділився
директор музичної школи, художній керівник і головний диригент
капели «Шкільні роки», заслужений працівник культури України,
лауреат Державної премії Криму Віктор
ЗАСЛАВСЬКИЙ.
Серед безлічі наших подорожей осібно
стоїть остання поїздка до Італії, в якій було багато
незвичайного для нашого хору. Це навіть не стислі терміни
підготовки, хаос зі складом (майже половина дітей через низку
причин не змогли поїхати на конкурс), фінансові проблеми, які
розв’язувалися, як і інші, в останню мить, нервування з
відкриттям віз – все це типово і є навіть звичним.
Незвичайними були наші грядущі зустрічі зі співвітчизниками,
що живуть зараз в Італії. Ми їхали і гадали, як складуться
наші контакти, що чекає, крім конкурсних складнощів і
хвилювань, які завжди на першому місці. Чітко усвідомлювали
одне – за стислий проміжок часу людям, які хотіли б нам
допомогти в Італії, практично неможливо нічого зробити. Але
те, що побачили, що відчули за час перебування – перевершило
навіть найсміливіші наші мрії. Так, як зустрічали наших дітей,
як намагалися вирішити побутові, мовні і безліч інших проблем
– так нас не зустрічали ніде. У Ріміні зусиллями Анни Повх
діти мали гаряче харчування. У Местре Микола Іванович Брик
допоміг зі стоянкою автобуса, організував екскурсію Венецією і
добродійний концерт у будинку стареньких.
Знайомство з
Римом розпочалося за сприяння Президента релігійного
Товариства «Свята Софія» отця, доктора Івана Дацка. Біля
святого для кожного українця Собору Св.Софії дітей зустрів
отець Олександр Сапунко, пасторальний координатор українців
греко-католиків, та Анна Умлєва, голова Товариства Українців в
Італії.
Отець Олександр провів цікаву екскурсію та
подарував дітям на згадку образки Божої Матері і по примірнику
християнського часопису українців в Італії «До Світла». Ми
були зворушені родинною теплотою зустрічі. Гідами незабутньої
екскурсії у Римі були також наші співвітчизники Михайло
Думінський і Оксана Бідованець. А у вечері відбувся чудовий
концерт перед українським духовенством і студентами в
Українській папській колегії. Його допоміг організувати високо
преподобний отець Генезій Віомар, ректор УПК Св.
Йосафата.
Всі, з ким ми зустрічалися в Італії, виявили
стільки душевного тепла і турбування, що це залишило навіть
більше враження, ніж сам конкурс. Ми здобули перше місце,
подолавши дуже серйозних суперників. І, здавалося б, що
радість перемоги затьмарить все. Але неможливо забути сльози
слухачів, для яких ми співали українські пісні, ті слова
подяки і вдячності, які ми чули після наших концертів. «Ви
повернули нас додому», - говорили нам. І це один з головних
підсумків поїздки до Італії.
Низький уклін і сердечна подяка співвітчизникам, всім,
хто прагнув зробити наше перебування в Італії приємним і
комфортним, хто допоміг побачити і полюбити чудову країну, в
якій живе багато громадян України з непростою долею, які,
однак, зберегли душевне тепло і віру в кращу долю.
* *
*
"Українська
газета" www.gazetaukrainska.com/
Життя крізь призму заробітчанського гумору -
2.02.11
В Генуї відбулася зустріч коман КВН із Генуї,
Савони та К’яварі
Здавалося би відійшли в історію
зустрічі кмітливих і вихідливих. Але ж ні! Вони перейшли
кордони бувшого СРСР і знайшли місце тут, на лазурному
побережжі Італії, а точніше при церкві св. Стефана в Генуї, де
зустрілись команди КВН, представників трьох міст Генуї, Савони
та К’яварі – трьох приходів отця Віталія
Тарасенка.
Гостинно зустрів о. Віталій команди прибулих
та їх уболівальників за добрим українським звичаєм. У подвір’ї
церкви за довгими столами жінки із церковного братства щиро
пригощали італійською полентою, українською квашеною капустою
та сардельками. Запивали запашним чаєм із лимоном, пригощались
фруктами. Голодних не залишилося. Цей званий обід здружив
майбутніх опонентів змагання найкмітливіших. Зустріч команд
відбулася під гаслом оптимізму: “Так, я буду крізь сльози
сміятись, Серед лиха співати пісні”
Наше заробітчанське
життя було показано крізь призму українського гумору.
Розповіді невигаданих історій, епізоди “заморського життя”,
підмічені допитливим оком, пересипалися жартами, влучними
прислів’ями та приказками.
Як точно команда із К’яварі
передала прибуття в Італію: до Польщі – пішохідним переходом,
промаршувати половиною Європи, успішно форсувати Одер,
суворівськими стежками перевалити через Альпи, щоб нарешті
досягнути жаданої Італії. Тут і робота трапляється. Зранку:
сніданок родині, дітей провести до школи, прибрати-попрати,
висушити-випрасувати, приготувати обід, забрати дітей зі
школи, нагодувати та погуляти із ними, приготувати вечерю
тощо...
...часто наші жінки опиняються перед вибором:
“Немає любові, немає роботи”...
... Спантеличена
новоприбула знову в пошуках роботи. Обіцяє хрестиком
повишивати всі панолони, готувати найвишуканіші італійські
страви, змінити біополе на позитивне, підвищити життєвий
тонус, та ін...
Уособленням наших
бабусь-заробітчанок стала Валентина Панюк. Приїхала вона у
відпустку в Україну, обдарувала всіх дітей-племінників-внуків.
А коли залишилася із порожніми руками, то почула від
улюбленого онука: “... їдь вже швидше в твою Італію, всіх нас
тут “заколібала”. На кожну із нас може чекати така прикра
несподіванка – повернувшись, не знайти свого місця в
сім’ї...
Мати, як розповідає команда із Савони, за чий
рахунок перебудовано та оновлено будинок, не застає по приїзду
своїх речей та меблів, дорогих спогадів молодості та прожитого
життя. Хоче скинути із себе карітасівський одяг, але
перебратися нема у що. Меблі не відповідали європейському
вигляду її оновленої спальні, а улюбленими речами застелили
собачу буду, бо в Україні морози та вітри, а пес - добрий
сторож оселі - вартий хорошого догляду. Сумно, але ми,
заробітчани, часто вибуваємо із рахунку дітей, яких більше
цікавлять фінансові вливання. Прикрасою вечора була
молодіжна компанія із Генуї, дзвінкоголосі “Шкварки”. Скільки
цікавих, невигаданих історій прозвучало, які виявлено таланти!
Усі в яскравих українських сорочках, з біленькими хустинками
на головах. Тут згадалися невтомні трудівники українських
доріг “ДАЙ”, що через кожні 10-20 км з’являються з-за кущів за
податтю, а також сценку “У магазині” в талановитому виконанні
Андрія Мельниковича. Не вистачає журналістського таланту,
потрібно було бачити як Олег Сагайдак, у жіночій ролі, потирав
перстень із великим каменем, щоб продемонструвати його своїм
подругам якнайкраще. А ще запам’яталася сценка “На прийомі у
лікаря”, та багато, багато інших – всіх не
перерахуєш.
Важливо, що сталося так, як звучало у
вітанні команди із Савони: “Святковий зал нас усіх об’єднав”.
Про мене на цьому конкурсі КВН, переможців не було. Перемогли
усі присутні та учасники, бо одержали заряд доброї енергії,
забули на мить про особисті проблеми, трудові будні,
насміялись досхочу.
Безумовно душею вечора був
отець Віталій. Зустріч була організована за його ініціативою
та активною участю у проведенні заходу.
* *
*
Тимчасово в Генуї, Олександра
Кліщ "Українська
газета" www.gazetaukrainska.com/
«У Португалії я
знайшла душевний спокій» -
2.02.11
Вона йшла мокрою осінньою
вулицею свого міста, обвішана думками, і моторошно, вже не
вперше, робила в голові одні й ті ж невеселі підрахунки:
куплених продуктів вистачить на тиждень, вдома є ще мішок
картоплі, трішки муки, олії… До зарплати як-небудь дотягнемо.
Але Дмитрикові необхідно купити теплу куртку, Максимкові —
черевики. Де взяти гроші на ці речі?
І хоч Маргарита
разом із чоловіком мали роботу в Україні (він — програміст
Пенсійного фонду в місті, вона — економіст-програміст
фінвідділу), але грошей хронічно бракувало навіть на
найнеобхідніше. І якщо вона з чоловіком як-небудь зиму
перебивалися, то дітям вони хотіли створити нормальні умови.
Так далі тривати не могло…
У пошуках
щастя
Янтарний берег Атлантичного океану. Ласкаве
сонце. Розкішні пальми та пляжі. Захоплюючі екскурсії.
Лагідний теплий вітерець. Кришталево чиста вода. Безхмарне
небо і краса навкруги — це Португалія очима
туриста.
Для емігрантів з України ця держава
асоціюється передусім з тяжкою і виснажливою працею.
—
Спочатку було дуже важко. Мені ніколи не доводилось фізично
працювати, — згадує Маргарита. — Робота прибиральниці, праця з
металом виснажували мене. Додому приходила втомленою. А дітям,
як ви самі розумієте, необхідна мати: потрібно не тільки
заробляти гроші, а й займатись вихованням синів.
Ця
всепоглинаюча мета (виховання дітей) потім полонить Маргариту.
Заради її реалізації наша героїня змінить свої попередні
роботи на працю в ресторані. Однак робота в цьому закладі
виявиться для крихітної жінки ще важчою.
— На мій
погляд, — ділиться своїми роздумами Маргарита, — ніколи не
варто забувати, що всі випробування, які нам посилає доля,
тільки на користь. Я, наприклад, завжди вчуся на своїх
помилках і стаю завдяки тій чи іншій ситуації,
розумнішою.
…Після кількох років виснажливих пошуків
нормальної роботи їй (як каже сама Маргарита) поталанило. Ось
уже чимало літ вона працює на конвеєрі птахопереробної фабрики
«Авігріл».
— Робота на конвеєрі, — розповідає М.
Соловей, — порівняно з моєю працею в Україні, нелегка, але
вона дозволяє моїй сім’ї нормально жити і не голодувати.
Людина може творити тільки тоді, коли їй не доводиться думати
про те, як знайти кусок хліба. Це по-перше. По-друге, тут, на
фабриці, де працюють емігранти з України, Молдови, Росії,
Бразилії, склалась дружня атмосфера: португальські майстри —
педрейро — чудові спеціалісти, а колеги по роботі —
доброзичливі люди.
Ким стала наша
відмінниця
Безперечно, своїй державі (Україні)
Маргарита Соловей, яка закінчила Харківський інститут
радіоелектроніки за спеціальністю «прикладна математика» з
відзнакою, могла б дуже знадобитися. Але вона тут, у
Португалії, заробляє на життя для себе і своїх дітей. Завдяки
заробленим у чужій країні коштам може не лише раз на рік
відвідувати батьків на своїй Батьківщині, а й подорожувати. Не
так давно Маргарита відвідала північну столицю Росії — м.
Санкт-Петербург.
…Прогулюючись петербурзькими вулицями,
Маргарита уважно розглядала пам’ятки архітектури на Неві.
Раптом поруч різко загальмував автомобіль, обляпавши її
брудною водою. Маргарита тільки відкрила рота, аби висловити
дамі, яка випурхнула з автомобіля, все, що про неї думає, як
застигла від несподіванки…
— Маргарито, ти? — вимовила
незнайомка і міцно стиснула її в обіймах.
Це була
Марія, подруга з інституту… Вони довго сиділи у невеликому,
але затишному кафе на набережній Неви і згадували безтурботні
студентські роки, ділилися своїми життєвими перемогами та
невдачами. У цей день Маргариту наче прорвало. Вона давно не
говорила так відверто. Розповідала про чоловіка, дітей, роботу
в Португалії.
— На кого перетворилася наша відмінниця,
найкраща випускниця курсу?! — ніяк не могла збагнути Марія
вчинок своєї подруги. — Я б ніколи не змінила роботу за
професією на фізичну працю. Хоч зробити правильний вибір
інколи непросто, адже завжди доводиться чимось ризикувати.
Напевно, ти вчинила правильно, адже турбота про дітей —
головна мета в житті кожної української матері, однак,
сподіваюсь, до своєї професійної діяльності колись повернешся.
Цікаво, як тобі вдалося перебороти психологічний бар’єр
переходу від інтелектуальної роботи до фізичної?
— У
Португалії, — продовжує розмову Маргарита, — відсутні
слов’янські стереотипи, мовляв, працювати на птахофабриці або
в сільському господарстві непрестижно. Не замислююсь над тим,
що робота на конвеєрі якось принижує професію
інженера-математика. Найважливіше те, що у мене повноцінне
життя і воно мені подобається. У цій далекій державі трудиться
багато наших співвітчизників. На будовах, фабриках, заводах, у
сільському господарстві, сфері послуг працюють українські
інженери, вчителі, медики, колишні військовослужбовці… Прикро
тільки, що Україні ми не потрібні…
— Діти
виправдовують твої сподівання? — невпевнено запитала
Марія. — Пишаюсь ними. Старший син, Дмитро, закінчуючи
сьомий клас португальської школи, став найкращим учнем. Його
портрет є на шкільній дошці пошани. За відмінне навчання
Дмитрові вручили почесний кубок, плеєр і традиційну
португальську цеглу — символ побудови міцних знань. Від нього
намагається не відставати і Максим.
Знаєш, Маріє, в
португальських сім’ях у вихованні дітей є чудова риса: з
раннього дитинства їх привчають до праці. Тут діти не
вештаються вулицями, а допомагають батькам у роботі. Якщо в
сім’ї є кафе — діти після школи працюють за стійкою,
прибирають столи, миють посуд. Якщо є земля — допомагають
вирощувати і збирати овочі, фрукти. Португальські діти знають
ціну заробленим коштам. А чи знають українські діти, скільки
коштує здоров’я їхніх батьків, які працюють за кордоном?
Заради їх блага, освіти? Не знають, бо не були у шкірі
батьків-заробітчан. Українське підростаюче покоління
батьківської самопожертви навряд чи оцінює. У цьому ми самі
винні. Створюємо тепличні умови для своїх чад. А це велика
помилка. Не хочу, аби мої діти росли пристосуванцями, тому
забрала їх із собою. Любов до праці — як розумової, так і
фізичної — намагаюсь прищеплювати своїм синам. Наприклад, під
час шкільних канікул Дмитро разом зі своїми друзями працював
на збиранні фруктів і заробив за кілька тижнів непогані гроші.
Усе, що йому було потрібно, зміг купити сам, а не випрошував
гроші у батьків. Тож школу будемо закінчувати в Португалії. і
якщо планку знань не опустимо нижче нинішнього рівня, будемо
разом думати про вищу освіту.
— Ти мужня жінка, маєш
велику силу волі. Не кожна мати може цим похвалитися, —
підсумувала розмову Марія. — У чомусь навіть по-доброму тобі
заздрю. — Не перебільшуй, подруго! Таких, як я, в
Португалії сотні, тисячі, у кожного своя життєва історія.
Незабаром про них не лише писатимуть у газетах, а й
зніматимуть художні фільми. — Коли їдеш у свою
Португалію? — Через тиждень. — Щасти тобі. Можливо,
через кілька років нас знову доля зведе десь на Невському
проспекті, в Києві чи на березі Атлантичного океану… —
Світ сьогодні тісний, усе можливе. Однак пообіцяй, що більше
ніколи не обляпаєш мене брудною водою. — Обіцяю,
подруго! — Agey! — Бувай!
* *
*
Автор: Володимир БОРОВЕЦЬ Джерело: Газета
”Галичина” http://kolomyya.org/