Різдвяно-зимові
святкування в Україні зосереджені довкола трьох християнських
свят – Різдва, Св. Василя та Водохреща. У кожному куточку
країни ці різдвяно-релігійні свята відзначають
по-різному.
«Сучасна різдвяно-зимова традиція
святкувань чітко оперта на церковний календар довкола трьох
релігійних свят – Різдва, Василія, Йордану. Вона не завжди
була такою, але під впливом християнства змінилася, - розповів
ZAXID.NET доцент кафедри української фольклористики ім. акад.
Філарета Колесси Львівського національного університету ім. І.
Франка Андрій Вовчак. – На Поліссі, Волині, Гуцульщині,
Бойківщині, і на наших теренах – Опіллі (те, що ми називаємо
Львівщиною) люди досі пам’ятають колядки, які не плутати з
«колядами» - творами церковного походження, темою яких є
народження Ісуса Христа. Колядки співають господарям,
хлопцеві, дівчині на аграрні теми, про хліборобську працю, про
те, як орють землю, засівають. Якщо придивитися до них
уважніше, то побачимо, що це весняні теми, що розповідається
про роботи, які виконують навесні. Це і дало підстави вченим
вважати, що маємо справу зі зміщенням старого народного
календаря. Раніше, в дохристиянську епоху, колядками,
щедрівками розпочинали господарський рік, який, цілком
логічно, мав розпочинатися з весни, тоді, коли і наставав
період землеробської праці».
Традиція змістилася, але
залишилися її ідея – на початку року напророчити багатий
врожай і достаток. Для прикладу, на наших теренах на святвечір
(6 січня) аж до 1960-70-х років до хати заводили «полазника» -
теля або іншу худобу, аби рік пройшов у достатку. «Раніше
худоба асоціювалася тільки з багатством; якщо є вона – значить
господар багатий», - пояснив фольклорист.
6 січня після
Святої вечері, на західних теренах України чекали колядників.
Колядували переважно хлопці і чоловіки. Господарі запрошували
їх до хати.
На Гуцульщині колядували довго - 1,5-2
години, пісні співали кожному: господареві, господині, дітям.
Інколи колядування тривало цілу ніч: якщо село велике, а
заколядувати треба в кожній хаті.
Є населені пункти, де
колядують вже на саме Різдво.
Колядку дівчині та
Колядку парубкові можна прослухати в кінці матеріалу. Її
записали Андрій Вовчак і Тетяна Кот 24 жовтня 2008 року у селі
Піщане (колись Татарське) Стрийського району Львівської
області від Анни Бабій та Парасковії Кут.
Колядники
ходять також із вертепом, інсценізуючи біблійний сюжет про
народження Христа. Вертеп буває двох форм: «живий» вертеп, у
якому грають люди, і ляльковий, де грають ляльки (якими
керують люди). За словами Андрія Вовчака, вертепові завжди
притаманна актуальність, навіть злободенність. Одна з причин у
тому, що його виникнення пов’язане з середовищем інтелігенції.
Зокрема, студентської молоді (вважається, що саме спудеї –
одні з тих, хто розповсюдив вертеп). Інтелігенція брала участь
у житті народу, зокрема політичному; відповідно, й реагували
на суспільні виклики, і їхня реакція відображалася у вертепі.
Персонажі вертепу: Ангели, Чорт, Пастушки, Ірод, Марія, Йосип,
Пан, Пані, Циган, Жид та ін. На Львівщині 2005 р. замість
Ірода ходив «Янукович», також серед персонажів була і Жінка в
білому (що нагадувала Ю.Тимошенко).
«Ще Михайло
Грушевський зазначав, що українська новорічна традиція зазнала
відчутних впливів грецько-римської культури, зокрема це
стосується звичаїв ходження і віншування від хати до хати,
коли веселі ватаги колядників, мандруючи від господи до
господи, співають колядки і возвеличують ґазду та його сім’ю,
за що отримують винагороду. Колядка – це пошанування, це
повага. І досі по селах говорять, якщо колядники співають одну
колядку або лише кілька куплетів – це мало. Людині десь
підсвідомо хочеться більше уваги», - розповів Андрій
Вовчак.
Як розповів ZAXID.NET уродженець с. Коростів
(Сколівського району Львівської області) Василь Паращак, як і
в кожному селі Бойківщини, у них теж своя традиція святкування
Різдва.
«Святкування розпочинається 6 січня. Весь день
більшість коростівчан утримуються від вживання молочних та
м’ясних страв. Багато хто зовсім нічого не їсть, поки не сяде
до Святої вечері. Цей піст вважається захистом від всяких злих
намірів недоброзичливців, а також захистом від змій протягом
року (мешканці вірять, що змії не траплятимуться на їхньому
шляху). 6 січня нічого нікому не можна позичати чи давати з
хати. Вважалося, якщо чоловік першим у хату прийде 6 січня –
значить рік буде вдалим. Якщо жінка – ні», - розповів Василь
Паращак.
З його слів,
перед Святою вечерею у с. Коростів годують худобу, далі всі
святково вдягаються, вмивають руки та обличчя в одній мисці,
при цьому у воду кидають кілька копійок і пшеницю – на
добробут. Опісля вся сім’я в хаті молиться, господар вголос
провадить молитву. Далі найстарший та наймолодший чоловіки
заносять у хату дідуха, солому (нею вистеляли підлогу; зараз
цього майже не роблять) та зв'язаний вінок з колосків вівса,
жита чи пшениці. Останній кладуть під миску з кутею.
Увійшовши, чоловіки вітають своїх рідних зі святами, бажають
благодаті своїй родині. Тоді господиня запалює одну свічку,
яка символізує зірку. Всі сідають до столу. Першим кутю,
благословляючи, пробує господар, а далі - всі
інші.
Кутю готують із пшениці, меду, горіхів, маку.
Зазвичай більше нічого не додають. Після куті їдять розсіл
(капусняк) або борщ з грибами (всюди по-різному називають).
Далі картоплю з рибою, голубці, вареники, горох. У кожної
сім’ї свій порядок споживання страв. У «перервах» майже між
кожною стравою – колядують. Вставати з-за столу не годиться,
це робить лише господиня. Колядують також і по закінченні
трапези. Після вечері більшість страв залишають на столі:
існує повір'я, що вночі померлі родичі прийдуть
вечеряти.
А вже на Різдво (7 січня) хрещені батьки
відвідують своїх похресників.
Меланії, свято
Маланки, Щедрий вечір, Старий Новий рік, Василя
На
Волині, в Центральній Україні та Слобожанщині вечір 13 січня
називають Щедрим вечором. А на західних теренах України так
званий другий святий вечір 13 січня не святкують, його
переносять на Йордан. Також в народі вей день називають Старим
Новим роком щедрують, співають маланкові пісні, переодягаються
у різних персонажів, створюючи ціле дійство. Як зазначив
Андрій Вовчак, народні новорічні традиції тісно переплелись із
християнськими.
Цікавими є західноподільські маланкові
звичаї, особливо «перебирії» (переодягання). Зокрема, у с.
Горошова Борщівського району на Тернопільщині дійство на
Маланки стало дуже карналізованим: учасники одягають різний
одяг, створюють сценки за участі суспільних персонажів тощо»,
- зазначив А.Вовчак.
У с. Горошовій та с. Устя ще
минулої Маланки серед Газд і Газдинь серед незвичних оку
персонажів був колядник-«Зварич», 200-гривнева купюра,
піратське судно "БІДА" - мрія Врунгеля, капітана Горобця і
сомалійських піратів.
Подібне карнавальне дійство
творять у містечку Вашківці Чернівецької області. У цьому
містечку персонажам роблять маски з пап’є-маше, відтак усіх
персонажів (і те, що вони беруть участь у дійстві) видно
здалеку. Так, минулоріч серед дійових осіб був «Путін»,
«Тимошенко» з тигриком, Гуцули та Гуцулки, Даїшники.
«Фестиваль "Переберія", що проходить у с. Вашківці
Чернівецької області має мало не сторічну історію. Хлопці та
чоловіки переодягаються в жіночі строї та у різних масках
купаються в річці, співають пісень, приповідками примовляють,
веселять люд», - розповів один з очевидців дійства Євген
Кравс.
Зазвичай на Маланку переодягали хлопця. «Раніше
хлопці ходили до хат, де жили дівчата на виданні. Це вважалося
дуже великим пошануванням. У своїх піснях вони звеличували
дівчину. Вважалося ганьбою, якщо до дівчини не зайшли. Так
хлопці могли і помститися дівчині, якщо та була гонорова чи
чимось не вгодила», - розповів фольклорист.
Ще одним
цікавим новорічним обрядом є водіння кози: дід веде Козу на
продаж, Козі стає недобре - вона падає, їй шукають Лікаря;
приходить Лікар і пропонує цю Козу або лікувати, або зарізати;
Коза, звісно, почувши це, одужує. У різних регіонах цей обряд
відбувається по-різному. Десь для «хворої» Кози випрошують
почастунок - «дайте Козі сала, щоб наша Коза встала», десь
коза сама його вишукує, а десь її забирає Смерть.
Як
розповів Андрій Вовчак, на Стрийщині під Старий Новий рік
ходять вітати Василів. Чоловіки з музичними інструментами
йдуть рано-рано «будити» Василя. Його зв’язували перевеслом з
сіна. Він мав відкупитися. «Зав’язувати перевеслом – давній
звичай. Тут, однозначно, домінує ідея побажання, напророчення
здоров’я, врожаю, а також маємо величання, пошанування
Василів. Їм співаються пісні радше церковного походження: «А
наш Василь хай живе, многа літа хай має», - додав
дослідник.
На Старий Новий рік ходять посівальники.
Посівати потрібно зранку – на добрий початок. Ця традиція живе
в Західній Україні, але вже й починає відновлюватися і в
Центральній України, зокрема у Києві.
Маланкову пісню, яку
співали під час обходів з Маланкою можна прослухати наприкінці
тексту. Її записали Марія Хомляк, Оксана Гринчишин та Ліда
Сеніщ 6 липня 2007 року у селі Вигода Борщівського району
Тернопільської області від Софії Гуски і Лариси
Криворучко.
Уродженець смт Печеніжин Коломийського
району (Івано-Франківської області) Юрій Вовкогон розповів, що
у них на Маланки відбувається справжній народний карнавал із
віддзеркаленням того, що відбувається в суспільстві. «До
стандартних персонажів: Маланки, Кози, Пана і Пані, Цигана,
Жида, Смерті та Лікаря (на поч. ХХ ст.) додалися після І
Світової війни – січові стрільці, а після ІІ Світової – до
стрільців приєдналися ще й бандерівці. У 1970-х роках Пан був
стилягою або хіпі (бітником), у 80-х металістом. До Лікаря
останнім часом доєдналися 5 еротично одягнених медсестричок.
Пані під час «совка» перетворювалася на Повію-валютчицю. І
Смерть у нас бувала весела, для прикладу, одного разу у неї на
спині писало «Смерть варта того, щоб жити. В.Цой». Після подій
11 вересня серед персонажів був «Бен Ладен», а минулого року
«Свинячий грип». Загалом кожен куток у селі створював своїх
персонажів. А потім мали що півроку обговорювати: чий гурт був
найбільш вигадливим», - ділився печеніжинець.
Загалом,
за його словами, те, що відбувалося в суспільстві,
відображалося і в піснях, зокрема за радянських часів, у
святкових піснях звучало й таке: «Ірод лукавий хотів нас
здурити, Хотів нам червону зірку засвітити. А нам її не
треба, Хочем зірку із неба».
Бідна вечеря,
Йордан, Водохреща
«На наший теренах (на Галичині) –
це другий святий вечір, який називають Бідною вечерею, чи
Голодною кутею, тому що вечеря не така багата та розмаїта.
Мова йде не про те, що в господаря уже бракує коштів, а про
закінчення різдвяного циклу. На Волині, в Центральній Україні
та Слобожанщині цей вечір також називають третім
святвечором.
У цей вечір також щедрують. Народні
щедрівки перегукуються з народними колядками. Найпоширеніша
тема - любов і шлюбування. У цих щедрівках – багато цікавих
символів. Для прикладу, дівчина стереже сад, приходить до неї
батечко, просить яблучко, дівчина йому відмовляє, матінка
приходить, дівчина і їй не дає плоду, а потім приходить милий
– і вона дає йому яблучко. У цих піснях милий ставиться вище,
аніж батько з матір’ю, сестри і брати. Ще один сюжет: дівчина
йде через кладку і падає у річку. Просить вона батечка, а він
не може порятувати, те саме із матір’ю, аж нарешті приходить
милий – і рятує її. Це архаїчна символіка – перехід через
кладку – символ одруження, зміна стану», - розповів Андрій
Вовчак.
Щедрівку на Йордан можна
прослухати вкінці тексту. Її записали Андрій Вовчак і Тетяна
Кот 24 жовтня 2008 року у селі Піщане (колись Татарське)
Стрийського району Львівської області від Анни Бабій та
Парасковії Кут.
На Йордан чи Водохреща є традиція на
річках вирізувати ополонку у вигляді хреста, поливати її
буряковим соком (символ крові Христа). Там і освячували воду
на саме свято, звідти набирали її, а потім і ополіскувалися
нею.
«У багатьох міфологіях існує така засаднича ідея:
якщо не повторювати певну систему обрядів, то світ загине.
Сьогодні в Україні, звісно, годі говорити про якийсь
міфологічний світогляд, але в народній культурі ми досі
спостерігаємо таємну потребу бути співучасником обрядових
дійств, особливо календарних, і зокрема таких важливих, як
різдвяно-новорічні, адже ними кладемо початок новому періоду
нашого життя», – підсумував
* *
*
Андрій
Вовчак. "ZAXID.NET" www.zaxid.net/
Світлана
Іваськевич назвала сина Ісусом - 10.01.11
17-річний Іса Онбаши живе в Тернополі.
Його ім’я в перекладі з турецької звучить як Ісус. Так його
назвала матір Світлана. Два місяці тому вона поїхала на
заробітки до Португалії. Іса живе з дідом у двокімнатній
квартирі на вул. Степана Бандери.
— Моє ім’я приносить
мені щастя і везіння, — каже Іса. — Допомогло мені в інститут
поступити і зустріти багато друзів.
— Мати назвала його
Ісусом, бо таким було останнє бажання його покійної сестри
Лариси, — каже 75-річний Роман Іваськевич, дід Іса. — Вона
померла від раку в 5-річному віці. На початку 1990-х донька
була в Туреччині. Їй якось приснився страшний сон: Лариса
спить із лялькою на ліжку, аж раптом у ляльки виростають зуби
і вона починає шматувати дитині живіт. Коли наступної ночі сон
повторився, дочка злякалася і повернулася в
Україну.
Чоловік витирає сльози.
— Якось
увечері, коли Світлана її переодягала, помітила пухлину під
лівим ребром, на животі. У Лариси виявили рак підшлункової.
Вона прожила три місяці після встановлення діагнозу. Дитина
була особливою. У лікарні відчувала, коли хтось із діток
помре. Із ким прощалася, того наступного дня не
ставало.
Із серванту витягує кілька фотографій
онуки.
— У Лариси розум був недитячий. 1 листопада
1991-го вночі підійшла до цього серванту. Щось там дивилася,
робила дивні рухи, ніби ручкою від чогось відмахувалася. Тоді
каже: ”Усе, діду, за мною прийшли”. Через півгодини дитина
померла в машині ”швидкої” на руках Світлани. Перед тим
сказала дочці, що матиме братика і він буде називатися
Ісусом.
Іса показує на серванті наклейку у формі серця.
На ній надпис англійською: ”Я люблю тебе, Ісусе”. Наклейку
приліпила маленька Лариса понад 20 років тому.
— От
бачите, — показує Іса. — тут потьоки. Мама сказала, що вони
з’явилися, коли я народився. Певне, серце тоді заплакало від
щастя. Мені в дитинстві часто снилася сестричка. У снах ми
літали над Тернополем.
— Скось Світланині подруги
переконали її поїхати на відпочинок до Туреччини, — згадує
Роман Іваськевич. — На кордоні вона познайомилася із турком
Онбаши Бейган Халіл. Він був головним на митниці. Не любив
росіянок і українок, але у Світлану закохався одразу. Вмовляв
про одруження. Інакше обіцяв отруїтися.
Іса гладить на
колінах кота Кузю.
— Мама навіть не сумнівалася в тому,
щоб назвати мене Ісусом. Сказала про це батькові з вікна
пологового. Він тоді відповів: ”Іса се ля вім”, що українською
означає ”Слава Ісусу Христу”. Із реєстрацією, правда, виникли
проблеми, але батько домігся, щоб записали як Іса.
—
Шість років Світлана була в декреті, — каже Роман Іваськевич.
— Весь час боялася втратити сина. Заспокоїлася лише тоді, коли
відсвяткували 6-річчя Іси, адже Лариса прожила 5 років і вісім
місяців.
Улітку Іса вступив до Тернопільського
технічного університету ім. Пулюя на заочне відділення
механіко-технологічного факультету. Захоплюється спортом.
Займається греко-римською боротьбою і відвідує драматичний
гурток ”Багато галасу”. Мріє стати диктором на
телебаченні.
— Під час знайомства дівчата думають, що
жартую, коли чують моє ім’я. Якось зателефонував другу на
мобільний, він радісно вигукнув: ”О, привіт, Ісусе!”. На нього
здивовано оглядалися всі пасажири маршрутки. Після цього
вітається зі мною тихо, щоб люди не думали, що він
хворий.
* *
*
Наталя
ЛАЗУКА "Газета.ua" http://gazeta.ua/
У
СВОЇ 90 РОКІВ ВАСИЛЬ БОЖЕСКУ ПОРАЄТЬСЯ ПО ГОСПОДАРСТВУ І
СПІВАЄ У ЦЕРКОВНОМУ ХОРІ - 09.01.11
– Вуйку Василю, 90 років – це багато чи мало? – питаю в нього,
присівши на стілець біля шпаргату, у якому палахкотить
вогонь.
– Таки думаю, що багато. Таких, як я, майже не
лишилося у селі. Я вдячний Богові за те, що дожив до цих
років...
І недарма, мабуть, Всевишній дарує Василеві
Божеску з Йорданешт світлих та здорових днів, адже 75 років
тому він приєднався до церковного хору, в якому співає й нині.
Крім того, вуйко Василь читає Апостолів перед вівтарем,
можливо, не так вже, як молоді, але ще, як кажуть, слава
Господу.
Протягом десятиліть його голос був, але для
багатьох і сьогодні залишається неперевершеним. З усмішкою
пригадує, як у довоєнні роки старійшини хору робили йому
зауваження: дитино, не "розпускай" дуже голос, тут люди
поважні...
З дитинства ніколи без причин не пропускав
службу в церкві. Йому завжди подобалось прославляти Бога, і це
він робить з особливою любов'ю дотепер.
Василь Божеску,
як сам розповідає, мав нелегке, але цікаве життя. І у щасливі,
і у важкі хвилини співав. Все життя працював: у дитинстві – на
землях багатого сусіда, а потім була війна. Пригадує щоденний
нелегкий труд під наглядом німців у військовому аеропорту
Отопень у Бухаресті. У 1942-у німецький офіцер наказав
привести того румуна, який співає, коли їдуть на роботу й під
час коротких перерв. І здогадатись не міг Василь, навіщо він
здався офіцерові. Виявляється, хотіли на Великдень почути його
співанки.
Після війни пішки з Бухареста разом ще з
одним воякою йшли до рідних Йорданешт. Слава Богу, не
затримали. Потім працював у колгоспі. Сім'я, діти, важкі
післявоєнні роки. Але й під час роботи у полі, на фермі Василь
Божеску співав. І про це знало не лише рідне село, але й
сусідні.
Вже було темно, на вулиці (неподалік Сірету)
стояв п'ятнадцятиградусний морозець, а у невеличкій хатинці,
де час від часу вимикали світло, нам з радістю співав та
колядував вуйко Василь. Вже наступного дня, у неділю, при
доброму здоров'ї Василь Божеску мав знову подолати засніжену
дорогу до церкви, де знову співав у церковному хорі і читав
Апостолів своїм дзвінким голосом...
* *
*
Микола ШАПКА, Глибока. Фото Георгія
КАРПА Газета "Доба". www.doba.cv.ua
На
Дунаєвеччині відновлюють старі різдвяні традиції -
08.01.11
Різдво у Миньківцях
святкує все село – як одна велика родина.
Різдво –
найурочистіше свято зими. Зазвичай, народження Христа збирає
всю родину. Це час подарунків, щасливих усмішок та задушевних
розмов. А дунаївчани вирішили піти ще далі. Все село Миньківці
святкує як одна велика родина. Минулого року таке миньковецьке
різдвяне святкування було своєрідним експериментом.
«У
нас все почалося із літнього фольклорного свята Церери. Усім
сподобалося... І вже односельці чекають свята! – розповідає
сільський голова Наталя Олійник. – Особливо старшим людям такі
народні дійства дуже подобаються. Вони приходять по-святковому
вбрані, у найкращих квітчастих хустках, які наповсякдень
одягати шкодують. Спільна підготовка до свята згуртовує
громаду».
Величезний внесок у організацію святкувань
роблять учні та вчителі сільської школи. Адже головними
артистами, учасниками та активістами, ідейниками виступає
молодь. Як розповіла Наталя Василівна, ініціатором відтворення
народних традицій стала шанована у Миньківцях родина
Нівенгловських та створений ними благодійний фонд
«Відродження».
Минулого року просто в клубі «збудували»
українську хату з піччю, з маленькими віконечками, з
рушниками, ялиночкою у куточку... Завітали на свято й
священнослужителі. На Святий вечір зібралося мало не все
село.
«Були у нас такі собі вечорниці. Хлопці, дівчата,
господиня. Усі збираються, наче в одну хату, а у нас це було
на сцені в клубі, – розповідає Тетяна Афанасій, директор
Миньковецького сільського будинку культури. – Практично всім
селом готували кутю, вареники, солодощі, приносили яблука. І,
звісно ж, співали різдвяні пісні. Цьогоріч плануємо проводити
таке свято 8 січня».
Найкращими співцями називають
прихожан костелу та місцевий церковний хор.
«Колядки
співати вчила мене моя мама, бабуся, тітка, – розповідає
Галина Сібагатова, співачка хору. – Ще маленькою ходила
колядувати, щедрувати. Нині співають «Нова радість стала», а
раніше було «Нова рада стала». Колись колядування було
традицією, справжньою забавою. Нині цього майже ніде не
дотримуються».
Подруга Галини Іванівни — Ніна Володіна
показала церковну книжку з піснями, у якій є цілий розділ
колядок, щедрівок та інших святкових пісень.
Отож після
Коляди у Миньківцях щедрувати вирушаємо у сусіднє село Велика
Побійна. Там святкують Маланки.
Минулого року у
сільському парку, який залишився ще від панської садиби,
влаштували справжнє українське гуляння. Діти та молодь
каталися на санях, музики вигравали веселі мелодії, у
імпровізованих хатинках-палатках усіх гостей пригощали
усілякою сільською смакотою — пиріжками, варениками, домашнім
хлібом та ковбасою, салом та солоними огірочками, узваром та
гарячим чаєм, а ще були напої й для «міцних козаків». Усіх
гостей господарі засіяли житом-пшеницею. Завітали на свято й
Коза, Чортеня, Козак, «Служивий офіцер» та «Красна дівка» під
українські народні пісні.
«Того року це було районне
свято, – пригадує сільський голова Любов Лукова. – Й цьогоріч
запрошуватимемо гостей. Але Маланки точно стане традиційним
сільським святом. Якщо погода дозволить, то розкладемо палатки
у парку, якщо ж ні, то біля нашого будинку культури.
Готуємося! Всі ролі вже розподілені. Наші керівники клубу,
бібліотеки та, звісно, вся школа будуть найактивнішими
учасниками святкування. Сподіваюся, що тогорічне свято було
тренувальним, а цього року воно буде ще кращим,
веселішим».
Отож їдьте 13 січня у Велику Побійну. Кому
пощастить, господарі покатають на великих дерев’яних санях, із
дзвіночками у гриві запряженого коня. Принаймні, минулого разу
нас покатали! Щасливих свят!
* *
*
Народна газета
"Є" http://ye.ua/
Новорічні прикраси — власноруч -
07.01.11
У вас вдома
завалялася котушка з-під фольги, перегорілі лампочки, шматок
пінопласту, зіпсовані CD-диски? Не викидайте їх, адже вони
можуть ще пригодитися. Проявивши фантазію та доклавши трохи
зусиль, з цих, здавалось би на перший погляд, непотрібних
матеріалів можна виготовити... прикраси на ялинку. Як це
зробити — знає майстер міського центру творчості учнівської
молоді Тетяна Приймачек, яка допомагала рівненським родинам
виготовляти іграшки на центральну новорічну
ялинку.
Тетяна Приймачек, за освітою художник,
належить до тих майстринь, які навіть у звичайній котушці
з-під самоклейної плівки чи кульків можуть побачити
іграшкового Діда Мороза під ялинку.
— Я не шукаю
відповідної літератури чи інформації в Інтернеті, — каже
майстриня, — а просто за роки роботи навчилася бачити, що
можна зробити з підручних матеріалів, які є, здавалось би, вже
непотрібними. І вчу дітей робити так само — не викидати той
шматок пінопласту, яким утепляли дім, а вигадати з нього щось
цікаве.
У майстерні Тетяни Приймачек можна побачити
дивовижні вироби: лампу з порізаних котушок, різних за
діаметром, композицію на стіну з теплоізоляційного матеріалу,
зелену пластикову... ялинку.
— Ялинку можна виготовити
й самому, — говорить п.Тетяна. — Для цього потрібно на
пластикових стрічках, попередньо обклеївши їх зеленою
самоклейною плівкою, зробити спеціальні надрізи і повставляти
стрічки в ці надрізи. А ось ця гірлянда, яку ви бачите на
ялинці, виготовляється таким способом: з кольорового паперу чи
блискучої, але міцної фольги вирізають зірочки, які нанизують
на волосінь. Коли ялинку прикрашаєш такою гірляндою, волосіні
не видно і здається, що новорічне дерево обсипане дрібними
зірочками.
Як гірлянду можна також використати
порізаний кубиками пінопласт, обклеєний різнокольоровою
самоклейною стрічкою (аракалом). До речі, для цього треба
брати більш міцний пінопласт, який використовують для
теплоізоляції. Натомість той, що кришиться, можна використати
для імітації снігу. Для цього також підійде біла гуаш, змішана
з клеєм ПВА. Таким «снігом» можна прикрасити будь-яку
саморобну іграшку.
Пані Тетяна консультувала рівнян, в
тому числі чиновників, як виготовити іграшки на центральну
ялинку.
— Хоча це не чоловіча робота, але і міський
голова, й інші представники міської влади підійшли до неї
серйозно, — розповідає п.Тетяна. — Уважно мене слухали,
намагалися працювати охайно. Володимир Хомко свою іграшку
робив сам, без чиєїсь допомоги, аж до дрібних деталей. Галина
Кульчинська прийшла зі своїм вітражним зразком — янголом. Ми
підібрали їй відповідні матеріали, адже зі скла такого
великого янгола не можна було зробити. Телефонувало до нас
чимало рівненських батьків за консультаціями.
Взагалі
майже всі ті іграшки, що виготовляли для центральної ялинки,
можна зробити і для домашньої, тільки меншого розміру.
Наприклад, така прикраса — пластикові пляшки, прикручені
шурупами до дерев’яного «м’яча» по всьому його периметру.
Зробити таку можна й меншого розміру. Немає дерев’яного круга
— візьміть старий малий гумовий м’яч, замість великих
пластикових пляшок можна взяти маленькі пластикові стаканчики,
які можна не прикручувати до м’яча, а просто
приклеїти.
За словами п.Тетяни, для ялинкових прикрас
можна використати чимало інших речей. Наприклад, шишки,
пофарбовані звичайними фарбами і прикрашені сріблястим чи
золотистим порошком, який продається в магазинах. Ялинковими
прикрасами можуть бути й перегорілі лампочки, якщо їх
розфарбувати спеціальними фарбами, які використовують для
скла, чи коробочки з-під кіндер-сюрпризів. Повісити на ялинку
також можна зіпсовані комп’ютерні диски, які будуть виглядати
святково за рахунок блиску.
— Зараз немає такого
дефіциту оздоблювальних матеріалів, як колись, — каже
п.Приймачек. — З їхньою допомогою можна навіть непривабливе
зробити красивим. Тільки використовувати для цього слід
блискучі матеріали, які привертають увагу, виглядають
святково. Завдяки таким власноручно виготовленим іграшкам
можна здешевити новорічне дерево в домі, а також
урізноманітнити його. Повісьте поряд з такими прикрасами ще
цукерки, і ваша ялинка буде радувати дітей і виглядатиме
оригінально.
Ікона Пречистої
Діви Марії у Грушеві З того часу пройшло уже більше 20 років,
але паломники й досі прагнуть потрапити до цього місця
Мабуть, багатьом відомі такі міста як Фатіма у Португалії,
Люрд у Франції, Монтіхіарі в Італії, Меджугор’я у Герцеговині
та багато інших, де об’являлася Пречиста Діва. Українцям
близькі свої святині – Почаївська лавра, Зарваниця, де теж у
давнину були об’явлення Богородиці. Грушів, село у
Дрогобицькому районі на Львівщині, стало відомим завдяки
великому чуду – тут 26 квітня 1987 року місцеві жителі
побачили Матір Божу біля своєї старої церкви, закритої
совєтами. У дуплі верби – свята вода Чому людям з’являється
саме Матір Божа? Певно, тому, що вона є нашою найбільшою,
наймилостивішою, наймилосерднішою покровителькою та
заступницею перед Богом у прощенні наших гріхів. А ще завжди
приходить на допомогу тим, хто відкриває перед нею зболену
душу й просить захисту в трудні часи. Недарма у молитві її
називають “чеснішою від херувимів і незрівнянно славнішою від
серафимів”. А от місця, вибрані для об’явлення, – це для нас
таємниця, як багато іншого, пов’язаного з Божественним
началом. Тільки відомо, що там, де Пречиста Діва давала свій
знак людям, обов’язково було цілюще джерело або ж воно
з’являлося пізніше. Грушів – не виняток.
У Грушеві є
три церкви. Одну з них, в центрі села, називають каплицею. За
переказами старожилів, ще у XIX столітті на цьому місці росла
величезна верба. Згодом у дуплі, яке утворилося в дереві,
з’явилася вода. Через деякий час грушівчани зрозуміли, що вона
має велику цілющу силу, і вище на вербі повісили ікону,
виконану олійними фарбами на полотні. Зображення досить
унікальне: криниця, оточена немічними людьми, над якими
возвишається Пречиста Діва Марія. Надпис внизу говорить, що
ікону написав “року 1806 многогрішний іконописець Стефан
Чаповський”. Люди обгородили вербу парканом з дверима й
віконцями. Як довго висіла ця ікона на вербі – невідомо. Сюди
масово йшли паломники, що не подобалося тодішній владі. І вони
зруйнували на той час уже викопану криничку й знищили вербу.
Та ікону побожним людям вдалося врятувати. Її перенесли до
матірної місцевої церкви і там переховали. Усе це, за описами,
відбувалося 1840 року.
А у 1855 році почалася епідемія
холери, коли люди вимирали цілими родинами. Хтось напоумив
тутешніх жителів збудувати на святому місці капличку, що й
було зроблено. Після цього епідемія відійшла. Та каплиця
простояла 22 роки. На її місці у 1878 році стараннями отця
Івана Коростенського люди збудували нову. З дозволу Папи Лева
XIII у 1901 році в Грушеві дозволено проводити відпусти (у
греко-католиків форма духовної реабілітації, сповідь, під час
якої відпускаються гріхи) три рази в рік: у день Святої
Трійці, на Успіння Пресвятої Богородиці і Воздвиження Чесного
Хреста. Богослужіння у цій церковці проводилися до 1959 року –
того року совєти її закрили. Але богомольні селяни приходили
сюди помолитися й вклонитися Пречистій Діві навіть перед
дверима каплички.
Австрієць молився тут за хвору
доньку 26 квітня 1987 року тут сталася подія, яка швидко
стала відома християнському світу. 12-річна Марія Кізин
побачила на зовнішньому балконі каплички Божу Матір. Ця
звістка миттю облетіла село, і сюди повалили усі грушівчани.
Фактично усі жителі теж бачили сходження Богородиці впродовж
декількох днів.
– Мені мама подзвонила із Красного, це
один із сільських кутків, що у їхній церкві об’явилася Матінка
Божа, – пригадує ті події Леся Стебельська, жителька села. –
“Сюди прибуло багато людей”, – почула тоді від мами. Для мене
“багато” – це машин 10-20. Та коли я рушила до церкви під
вечір, в селі стояло не менше тисячі автомобілів. Особисто я
бачила на балконі тінь жінки, яка була то у темному
відображенні, то у світлому. Відчула тоді і страх, і щось таке
дивне, незрозуміле й відразу почала плакати. Цей стан душі
передати словами важко.
Матір Божу бачили по-різному.
Дехто каже, що вона плакала й була печальна. Одним вона
показалася у темному вбранні, іншим – у світлому й з вервицею
в руках. Чоловік, який згодом став монахом, бачив її у
неземних тонах, комусь вона явилася з німбом у вигляді 12
зірочок, який сяяв, як розпечене золото. Вона появлялася на
стільки часу, щоб її могло углядіти людське око. Незважаючи на
перекриття доріг і різні перепони, сюди прибувало все більше і
більше людей з Кавказу, Сибіру, Центральної Росії та Європи.
Грушів називали українським Люрдом.
Більше як через
рік, 7 липня 1988 року, у свято Різдва Іоана Хрестителя церкву
відкрили й провели відправу. Кожного місяця в ніч з 12 на 13
число тут проводиться служба, яка добре відома паломникам,
котрі хочуть висповідатися та прийняти Святе Причастя. А
кринички з цілющою водою, яка знаходиться у самій церковці, не
зустрінути, певно, більш ніде. Вода з неї виведена й на вулицю
– так що можна взяти у будь-який час доби.
На
доглянутому дворі цієї каплички є місце, де стоїть портрет
Фелікса Вахтера, жителя Австрії, який сім днів ішов пішки до
Грушева, довідавшись про тутешнє чудо. Щоб відкрити візу,
відбув в українське посольство до Відня, де почув: – Вам не
треба візи у це забуте Богом село, а до Москви – і потрапите,
куди треба.
На що австрієць відповів: – Якраз і не
забуте Богом, бо там явилася Матір Божа, якій хочемо
помолитися.
У Фелікса і його дружини була традиція раз
в рік молитися хоча б в одному із святих місць. В Грушеві вони
тоді пробули майже тиждень, а потім приїздили сюди ще не раз.
Він так увірував у гру-шівську Матір Божу, що в той день, коли
його хворій доньці робили складну операцію, разом з
грушівчанами молився у тутешній капличці. Тяжка недуга від
його дитини відступила. Нині на честь уже упокоєного Фелікса
грушівчани посадили вербу, під якою й поставили його портрет.
Сюди і тепер їдуть паломники з усієї Європи.
У книзі
про чудодійні зцілення гру-шівських прочан є багато цікавих
відгуків. Старенька Настуня із США приїхала сюди шукати
порятунку від великої пухлини в голові і зцілилася. Жінка з
Нового Роздолу, котра вісім років хворіла на рак грудей,
врятувалася вірою в грушівську чудодійну Богородицю. Вже літня
Олена з Болехова завжди слухає відправу стоячи, бо дала
обітницю так робити, якщо зцілиться. Вона справді одужала від
важкої недуги після відвідин грушівської каплиці. Таких
прикладів безліч, і всі ті, хто отримав милість Богородиці,
кажуть: “Мій лікар – Пречиста Діва Марія”.
Слова з
молитви до грушівської Пречистої Діви дуже актуальні й
сповнені надії, які маємо пам’ятати: “...Не переставай і
сьогодні, Владичице, милосердитись над нами й благословляти
нас. Поглянь на наші страждання і турботи, покрий нас могутнім
своїм омофором, відкрий твоїм дітям двері милосердя. Виєднай
нам, Пресвята Богородице, злагоду та мир”.
* *
*
Ольга ЖАРЧИНСЬКА, Львівська
область "Вісник &
Ко" www.visnyk.lutsk.ua/
Дідух – символ Різдвяного вечора -
06.01.11
Стародавні
народні традиції повертаються до нас знову Наближається одне з
найбільших християнських свят – Різдво, а з ним і інші,
сповнені радості, сподівань, гарного настрою – Старий Новий
рік та Водохреща. Не дивно, бо вони пов’язані з колядками,
щедрівками, різними звичаями та обрядами. На щастя, ще живуть
ті люди, які пам’ятають прадідівські традиції й знову
впроваджують їх у наше життя. Дуже приємно, що молоді люди їх
уже не цураються, а намагаються повернути, зберегти і передати
своїм дітям. Тому напередодні Різдва було цікаво зустрітися з
Михайлом Коцюком зі Стрийщини, який вміє робити дідух – символ
Святого Вечора.
Село Голобутів, думаю, зробила
відомим саме ця сім’я, дідухи якої прикрашають святкові оселі
багатьох українських родин (а спеціальними кількаметровими
навіть оздоблюють й міста). Застали ми господарів на літній
кухні за звичним для них заняттям – 82-річний пан Михайло
складав овес, а 80-річна пані Ольга плела з нього косички.
Найперше поцікавилася, як навчилися їх плести і наскільки
складне це народне ремесло. Син Василь, який навідався до
батьків зі Львова, розповідає, що саме такого дідуха з вівса
привіз із Карпат ще у 80-х роках уже покійний швагро:
–
Тато зі швагром мудрували над ним і таки змогли у 1986 році
зв’язати для себе, у 88-му зробили таких 10-15 і роздали. А ще
через рік на виставці народних ремесел ми вперше
запрезентували свого дідуха. Наступного року півтораметрового
дідуха поставили в Івано-Франківську, потім – у Львові,
Трускавці, Дрогобичі. В 2000 році для Києва зробили дідуха
більше чотирьох метрів. На той час він був найвищим. Зараз
львів’яни хочуть ще більшого. Але більше 5,5 метра робити не
варто, бо він уже не буде симетричним. На нього треба сплести
більше кілометра косички, тоді як на звичайного 2,5 метра.
Такий дідух будемо скручувати з сином і племінниками. Тепер
уже з’явилося більше таких майстрів, але всі ніжку дідуха
прив’язують окремо, а у нас все разом.
– Щоб було де
сіяти овес, взяли землю. Як достигає, треба пильнувати, щоб не
висипався, – каже Михайло Коцюк. – Жнемо серпом, бо косов з
вівса буде сіно. Головне, аби дощ не змочив, бо почорніє.
В’яжемо у снопи, а тоді гаками за перевесло зачіпляю і вішаю
на бантині на горі. Цего року не буду сіяти, руки болять,
задишка – нема вже здоров’я. Ніхто цим не цікавиться, не хоче
вчитися. Один внук вміє то робити, але не хоче, а другий ані
раз дивити сі не хоче, як в’яжемо.
Запитую бабцю Олю,
чи не пропонували їй у школі дітей вчити цьому прадавньому
ремеслу, а мо’ сама таке бажання мала. – Ні, скажуть,
вчителька сі мені знайшла, – каже Ольга Миколаївна. – Абись сі
хтіли вчити, то хай учат, але ніхто отак зранку до вечора не
має охоти сидіти над ними. Син каже, на п’ять метрів до Львова
діда треба зв’язати. То таке придумав, що не годна зробити. На
малого цілий день плету оту косу 22 метри. А на великого діда,
двометрового, тілько на одну ногу треба 30 метрів. Наплету
косичок, наробимо конюхів, а тоді усе докупи в’яжемо: я
тримаю, а чоловік обертає косичкою. В конюхи вставляємо
дротики, абись їх можна було гарно розправити. Якщо гарний
овес, то можна нав’язати зо сто дідів. На Різдво у нас завжди
солому стелили на підлогу, а дідуха в кут під образами
ставили. Раніше то були снопи з пшениці, жита, вівса. Цей дід
може років 10-15 стояти, абись миші не з’їли. На нього в свято
можна дощик кинути чи якось прибрати. На Йордан водою свяченою
скропити. Тепер уже не годна робити, сили нема, але сидіти без
роботи не привикла. І не понімаю такого, щоб не вміти щось
зробити – хто хоче, вміє усе. Колись то ночами вишивала, а
тепер нема вишиття – не модно. Модне таке усе чорне, темне, як
на вмерлого.
І хоча Михайло та Ольга Коцюки
песимістично налаштовані щодо майбутнього дідухів, однак
хочеться вірити, що найвищі духовні цінності переживуть
будь-який маразм, породжений глупотою, байдужістю і
примітивізмом, який, на жаль, знову починає насаджуватися
нинішніми українськими керманичами. Адже, як вже знаємо,
скільки сил докладали більшовицькі “отприски”, аби винищити
національні надбання, бо за вченням їхнього учителя Леніна
“ціль соціалізму – не тільки зближення націй, але і їх
злиття”, та нічого з того не вийшло. З тієї “радянської нації”
залишився пшик, а справжні національні традиції збереглися і
житимуть вічно, бо у них – велика сила! Різдво уже на порозі.
І немає значення, чи то в сільській хаті, чи у міській
квартирі, але обов’язково відведіть на покуті місце для дідуха
– неперервній ниточці, що зв’язує нас з Вищим світом. А ми
бажаємо усім вам того, що бажають, коли вносять дідуха до
хати: “Будьте здорові! Зі святами, з дідухом, зі Святим
Різдвом!”
* *
*
Ольга ЖАРЧИНСЬКА, Львівська
область Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО "Вісник &
Ко" www.visnyk.lutsk.ua/
БЛАГОЧЕСТИВІСТЬ «БОЖОЇ ГІРКИ» -
06.01.11
Майже 400 років виповнилося
Свято-Троїцькій православній церкві, що в с. Тростянець
Ківерцівського р-ну. І впродовж цих розбурханих різноманітними
подіями століть храм був острівцем духовного захисту для всіх,
хто приходив сюди зі словами щирої молитви, смирення та
покаяння.
Це й не дивно, адже справжньою цінністю
церкви є ікона святої Одигітрії – Богородиці з Ісусом-дитям на
руках. Канонічне значення цього образу означає прихід у світ
Небесного Царя та Судді і поклоніння Господньому немовляті.
Проте тростянецька Одигітрія – особлива з особливих, адже
після того, як вона обновилася, дива Господні, пов’язані зі
зціленням недуг фізичних та духовних, стали для багатьох
паломників та віруючих темою для зачудованих переказів…
Нинішня зима була знову особливою для храму. Адже на
«Божій гірці» (так називають спеціальне приміщення на
горішньому поверсі церкви, куди вузьким коридором ведуть
стрімкі сходи) не так давно знову трапилося чудо: оновилася
ікона Святої Варвари, розміщена поряд із Одигітрією! З дозволу
місцевої парафії та настоятеля церкви отця Сергія, цей образ
мали змогу побачити багато мешканців Ківерцівського р-ну
далеко за межами Тростянця. Побачити – і ще раз пересвідчитися
у непереможній силі Православ’я, яке за свою тисячолітню
історію стало і для українців, і для представників інших
народів острівцем стабільності та спокою в непростій і
суперечливій суєті-суєт.
Та особливість Свято-Троїцької церкви
УПЦ КП в с. Тростянець полягає ще в одній загадці сивої
давнини. Нещодавно в храмі виявлено підвальні приміщення, які
збереглися, вочевидь, ще з тих часів, коли на його місці
стояли культові споруди пізньої епохи, котрі були знищені чи
то внаслідок пожеж, чи то злою силою завойовників. Тепер майже
зруйновані потаємні ходи у той період були придатними для
евакуації в безпечне місце, проте з якихось причин не
допомогли врятуватися значній кількості людей. Їхні рештки, а
також предмети побуту минулих епох так і залишилися під
землею.
Тож якщо вдумливо підійти до справи ремонту і
реконструкції цієї церкви, волинська громада має шанс отримати
в Тростянці справжню перлину духовності, яка приваблюватиме
своїми дивами та загадками величезну кількість
віруючих.
* *
*
Володимир ДАНИЛЮК. Волинська
газета http://volga.lutsk.ua/
Возвеселімся всі разом нині -
06.01.11
Здається, українці завжди
будуть готувати 12 страв, ставитимуть «дідуха» і з нетерпінням
чекатимуть перших колядників до своєї оселі — на щастя і
добро. Хоча в міській суєті важко відчути дух величного свята,
все ж коляда — найулюбленіша для українців. Ми побували на
Коломийщині, аби довідатися, які страви на святу вечерю
готують найкращі газдині краю. Наша співрозмовниця — пані
Галина, господиня колиби «У вуйка Василя», поділилася
секретами й рецептами, котрим уже багато років. Звісно, добра
господиня має в запасі більше, аніж 12 пісних страв, однак
традиційно так повелося, що на святу вечерю їх має бути саме
стільки. Найкраще — не відходити від рецептур своїх бабусь і
мам. Власне це і творить традиції.
«Дідух» охороняє родину
Християни
празникують свято навечір’я Різдва Христового всією родиною, у
злагоді, любові та з молитвою. Сідають до столу з появою
першої зірки. За давньою традицією, у святвечір за столом із
12 страв має зібратися вся родина. Не годиться спізнюватись до
святкової вечері, бо цілий рік людина буде блукати в дорозі.
Під час трапези не можна виходити з-за столу і голосно
розмовляти. Як велить стародавній звичай, стіл посипають сіном
на згадку про вертеп і ясла, де народився маленький ісус, а
зверху вкривають білосніжною скатертиною. Українці по чотирьох
кутах столу кладуть головки часнику — аби всі в родині були
здорові. Також господар дому вносить
«дідуха».
Посередині столу клали кутю. До речі, вперше
про цю кашу з зерна згадується у XII столітті в літописі
«Повість минулих літ». Сьогодні страва, що спершу була
поминальною, є головною на святвечірньому столі. Рецептів її
безліч. Пані Галина розповіла нам, що спершу треба зварити
пшеницю, готують її протягом двох з половиною годин. Пшениця
має бути спеціальним способом обмолочена — дуже сухе зерно в
мішку добре колотять, б’ють, щоб зняти з нього лушпайки. У
правильно звареної пшениці не залишається багато рідини, а
виділяється клейковина молочного кольору. Далі необхідно добре
запарити високоякісний — спілий — мак і втерти його у
неполиваній макітрі дерев’яним макогоном, поки мак не пустить
сік. До пшениці й маку додають горіхи, мед, родзинки і
розводять усе кип’яченою водою. Мед найкраще брати такий, що
має нейтральний смак. Дуже важливо, аби кутя була смачною, бо
пшеницю вважають символом вічного життя, а мед — вічного щастя
на Небі. і ще одна не зайва заувага: готувати страви до столу
на святвечір треба в доброму настрої й душевному
спокої. Другою стравою в пораднику пані Галини є оселедець
з цибулькою. Тут варто лише додати, що сьогодні популярний не
простий звичний оселедець з олійкою та цибулькою, а
«начинений» — чи то оливками, чи ще чимось. Зрештою, кожна
господиня має свої секрети. У наш час головним, як не
банально, залишається якість риби: свіжа завжди буде
смачною.
Третьою стравою ми назвемо рибу, тушену в
печі, чи то пак у духовці, таким способом, щоб навіть кісточки
розм’якли. Наша співрозмовниця розповідає: «У казані
викладають рибу, цибулю і моркву шарами, як приправу
використовують тільки сушені подрібнені білі гриби, сіль та
перець». Посудину, в котрій готуватиметься риба, пані Галина
обліплює тістом і на малому вогні усе має «томитися» 3-4
години.
Четверта страва у пісному меню — борщ із
квашеного буряка або як варіант — грибна юшка. У приготуванні
цих страв головне не поспішати, щоб борщ чи юшка не кипіли, а
тільки булькали, не розгублюючи смаку.
П’ятим елементом
на святий вечір є традиційна для Коломийщини «підпалка».
Спочатку відварюють білі сушені гриби. Далі підсмажують три
ложки муки в олії, а не на сухій сковороді, бо без олії
пектиме згага, зауважує пані Галина. Коли мука стане
золотистою, її охолоджують і в охолодженій грибній юшці
розводять до однорідної консистенції. Далі все змішують із
рештою юшки. Гриби треба також подрібнити і посмажити з
цибулькою на олії. На пюре — «підпалку» — викладають гриби.
Консистенцію цієї страви можна варіювати. Найсмачніше, коли
«підпалка» виходить не надто густа.
«Нелупка» — шоста
страва. Зварену в мундирах картоплю подають із саламахою —
товчений часник, домашня олія і крапля кип’яченої
води. Далі — капуста тушена. Відварюють зазвичай квашену
капусту і поливають її смаженою цибулею.
Восьма страва
— це пісні пампушки. Їх, каже пані Галина, готують як
солодкими з маком, так і прісними. «Але добра господиня пече
кілька варіантів». Підходимо до страви під номером дев’ять
— вареники. Вони, як і пампушки, можуть бути із всілякою
начинкою — від капусти, картоплі і до маку. Десятим є
узвар. Цей напій готують із сушениць — яблук, слив, груш,
вишень, а для особливого смаку господині додавали калинку.
Якщо рахуватимемо різні начинки вареників, то вже
набереться 12 страв, а якщо ні, то наша співрозмовниця радить
додати мариновані гриби, посипані свіжою цибулею, та колочену
фасолю. Останню готують із найкращих сортів фасолі, бажано
білої. Готову відварену фасолю треба перемолоти і додати
підсмажену цибульку та витиснути часнику. Все розмішати і
додати улюблених приправ.
Символізм числа 12
Продукти, з яких
готувалася кутя — основна страва святвечірнього столу, мають
символічне значення. Зерно є символом воскреслого життя, мед —
здоров’я і добробуту, а мак уособлював статок у родині.
Вважають, що чим багатша, тобто смачніша й ситніша кутя, тим
кращим буде врожай і більшим статок у родині. Відповідно до
цих міркувань в Україні у переддень Різдва — на святий вечір —
кутю називали багатою і робили її дуже смачною. Наступного дня
до святкового різдвяного столу подавали вже різноманітні
непісні страви, вибір яких звичаї не обмежують.
Схожі з
українськими традиціями святкування Різдвяних свят мають й
інші народи. Коли українці на святвечір готують 12 страв,
символ 12 апостолів ісуса Христа, то чехи подають 12 видів
тістечок, на знак 12 місяців, а у Венесуелі діляться
виноградом і з’їдають по 12 виноградинок, задумуючи на кожен
місяць свої бажання.
Французи на Різдво п’ють
шампанське та їдять білу ковбасу, копченого індика й устриць.
Угорці віддають перевагу супові з рибою та печеному індикові,
а під скатертину кладуть не сіно й часник, як українці, а ніж
та гребінь. Поляки й чехи полюбляють подавати до святкового
столу різноманітні рибні страви, особливо з
коропа.
Грунтовно готуються до Різдва в Німеччині, де
вже в період Різдвяного посту плетуть ялинковий вінок і
щотижня запалюють на ньому свічку. Перша з них має згоріти на
чверть, а через чотири тижні спалюють усі свічки. На святвечір
вінок ставлять на стіл або вішають на стелю.
До речі,
24 грудня німці ставлять ялинки в оселях і дарують дітям
подарунки. Ввечері всі збираються за святковою вечерею, під
час якої подають овочевий суп, картоплю під соусом, салат і
печені яблука з горіхами. Наступного дня (25 грудня), як і в
Україні, німці відвідують старших родичів — дідусів та бабусь.
Цього дня до святкового столу подають засмажену індичку або
гуску, капусту та кнедлі під соусом. Як і українці, німці теж
святкують три дні поспіль, тому 26-го числа вони просто
відпочивають удома.
Це цікаво
Християни західного
обряду (римо-католики, більшість протестантів) відзначають
Різдво за григоріанським календарем, а частина вірних східного
обряду (православних та греко-католиків) — за старим
юліанським календарем, який нині «відстає» на 13
днів.
При цьому більшість православних Церков — 10 із
14 так званих канонічних, починаючи зі Вселенського
Константинопольського патріархату, вже перейшла на
модернізований новоюліанський календар, у якому святкування
календарних свят, що відзначаються за певною датою, збігається
з загальноприйнятим григоріанським, але Великдень і пов’язані
з ним свята залишаються, як за «старим стилем».
На
юліанському ж календарі наразі все ще залишаються в
православному світі Російська (і її підрозділи), Сербська,
Грузинська та Єрусалимська Православні Церкви, а також
українські православні, а серед інших Церков східних обрядів,
— наприклад, українські греко-католики чи, скажімо, Вірменська
Апостольська Церква.
Багато хто вважає, що доречно було
б об’єднати ці дві дати і відзначати Різдво в один день, адже
логічно після завершення посту відсвяткувати Різдво, а вже за
ним і Новий рік.
P. S. Відчути радість Різдва завжди
допомагають колядки і багаті віншування, які в кожному
карпатському селі свої.
Віншуємо вас зі щастям,
здоров’ям, З цим святим вечором! Щоб ви в щасті й
здоров’ї Ці свята провели та других дочекали — Від
ста літ до ста літ, Поки нам Пан Біг назначив вік!
* *
*
Леся ТУГАЙ Газета
"Галичина" www.galychyna.if.ua
Українська
сакральна спадщина — одна з найкращих в Європі -
06.01.11
Сьогодні в Україні збереглося
півтори тисячі дерев’яних церков. Це унікальні пам’ятки
національної архітектури, більшість з яких не має аналогів у
світі. Чимало храмів потребує ремонту або реставрації. Деякі
перебувають у катастрофічному стані, та держава на порятунок
коштів не виділяє. Недавно вісім українських церков номіновано
на включення до списку світової спадщини ЮНЕСКО — дві у
Закарпатській області, чотири на Львівщині та дві на
Прикарпатті. На столичній нараді з нагоди 25-ліття першого
українського номінанта ЮНЕСКО — Софії Київської — українські
фахівці назвали ці вісім церков. На Івано-Франківщині це
церква Святого Духа в Рогатині (1598) та храм Різдва Пресвятої
Богородиці (1808) в с. Нижньому Вербіжі на
Коломийщині.
За прогнозами фахівців, унікальні
дерев’яні храми можуть поповнити Список ЮНЕСКО в 2012 році.
Інші претенденти — церква Святого Духа (1502) у Потеличі,
церква Святого Юра (1657) у Дрогобичі, церква Святої Трійці
(1720) у Жовкві, церква Різдва Пресвятої Богородиці (1838) у
Маткові на Львівщині. На Закарпатті це храм Вознесіння
Господнього (1824) в Ясіні та церква Святого архістратига
Михаїла (1745) в Ужку. На жаль, серед номінованих до Списку
ЮНЕСКО пам’яток немає жодної церкви східної України. Це попри
те, що в східних регіонах також є чимало старовинних
дерев’яних храмів, яким загрожує знищення. Одним із них є
Свято-Троїцький собор у Новомосковську Дніпропетровської
області, за збереження якого свого часу боровся Олесь
Гончар.
Дерево — недовговічний матеріал, і вже те, що
зведені 400-500 років тому церкви збереглися до наших днів,
робить їх безцінними. Крім історичної, вони мають також
архітектурну і культурну цінність, викликаючи інтерес туристів
і паломників. За словами фахівців, за кількістю таких
безцінних споруд з Україною може зрівнятися тільки Румунія, у
всій же решті Європи їх одиниці. Щоправда, там їх фахово
вивчають і оберігають. Нам ще тільки належить якнайшвидше
взятися за цю справу, але через неувагу з боку держави кожен
рік на п’ять-шість унікальних церков у країні стає менше. Їх
знищують пожежі, паразити, «реставрації» із застосуванням
пластику й інших новітніх матеріалів, а також байдужість та
нефаховість тих, хто ними опікується.
У доброму стані
нині перебуває церква Святого Духа (1598) в Рогатині
Івано-Франківської області, яку прикрашають унікальний
бароковий іконостас XVII століття (один із найдавніших в
Україні) та ікони XVI—XIX століть. Про високу мистецьку
цінність іконостасу свідчить те, що його бічні врата з іконами
«Архангел Михаїл» та «Мельхіседек» у 20-х роках XIX ст.
експонувалися у Відні на міжнародній художній виставці. Також
Нацбанк України минулої осені випустив пам’ятну монету
номіналом 10 гривень «Церква Святого Духа в Рогатині» зі
стилізованим зображенням церкви та храмової ікони XVI ст.
«Зішестя Святого Духа на апостолів». Церкву Святого Духа
вважають візитною карткою Рогатина. Менш обізнаним туристам
навіть кажуть, що тут колись священиком був батько Роксолани,
хоча церква років на 100 молодша від тих часів. Втім, вона є
однією з найстаріших в Україні — 410 років і має унікальний
старовинний іконостас. Недавно на реставрацію церкви, яка є
філіалом Івано-Франківського обласного художнього музею, з
Міністерства архітектури і містобудування надійшли гроші, за
які замінили ронтове покриття, крім верхніх ярусів даху
(забракло коштів), а стіни покрили спеціальними розчинами для
консервації й відтворили різьблення кількох
вікон.
Другий прикарпатський храм необхідно ще привести
до автентичного вигляду — це обов’язкова вимога ЮНЕСКО до всіх
номінантів. Однак дерев’яний храм Різдва Пресвятої Богородиці
1808 року в селі Нижньому Вербіжі Коломийського району
Івано-Франківської області на початку 90-х селяни оббили
бляхою. Як розповіла нам сільський голова Марія Карпенюк,
зробили це з благородною метою, один житель села став
меценатом цієї, як тоді всі були переконані, доброї справи.
Однак «закута» в бляху давня унікальна дерев’яна церква,
зведена за канонами гуцульської архітектури і без єдиного
цвяха, опинилася немовби в панцирі, котрий, звісно, завдав
більше шкоди, аніж користі. Сьогодні, каже пані Марія, селяни
готові відновити первісний вигляд храму, тобто здерти бляху,
зробити антикорозійне покриття, за кошти районного бюджету вже
навіть оплатили 10 тисяч спеціалістам зі Львова, котрі
виготовляють кошторисну документацію для цього відновленняѕ
Але чи врятує це храм чи, може, нашкодить, сказати наразі
важко. У розмові з Андрієм Давидюком, начальником відділу
охорони культурної спадщини і музейної роботи управління
культури Івано-Франківської ОДА, ми довідалися, що ЮНЕСКО вже
навіть не вимагає, аби бляху негайно знімали, їм важливіші
реальні і грамотні дії з порятунку споруди. Якщо зняття бляхи
поставить під загрозу цілісність церкви, то її знімати не
можна. І це ще не всі проблеми церкви в Нижньому Вербіжі.
Інтер’єр споруди також частково знищений. Та все ж ця
гуцульська пам’ятка початку XIX століття вражає неймовірною
архітектурою і цінна тим, що має п’ять бань і, повторюся,
зведена без єдиного цвяха.
Потрапити до Списку
культурної спадщини ЮНЕСКО дуже престижно, економічно вигідно,
але непросто. За словами А. Давидюка, ЮНЕСКО спочатку
моніторить, чи дійсно держава зацікавлена опинитись у списку
номінантів і чи реально вона пропагує цю ідею та наскільки
серйозним є ставлення країни до своєї культурної спадщини. А
вже відтак на 10-15 років країна отримує реальний шанс
працювати в цьому напрямі за кошти ЮНЕСКО. Критерії та вимоги
цієї організації — стовідсоткова автентика споруди і
довкілля.
У списку номінантів могла б ще бути церква
Благовіщення м. Коломиї, зведена 1587 року, але щоб парафіянам
узимку було тепло, до старовинної споруди добудували цегляну
котельню. Та це ще півбіди, бо котельню можна, звісно,
розвалитиѕ інше порушення — більш серйозне: поруч із церквою
на старовинному цвинтарі дозволили нові поховання видатних
людей краю...
З добрих спонукань люди хочуть зробити
храми теплішими, зручними, сучаснішими. Оббивають стіни
модними матеріалами, замінюють дахи, перемальовують старовинні
ікони, наймаючи «найкращих» художників. Та під бляхою чи
пластиком деревина загниває. Ще одна біда дерев’яних храмів —
вогонь. За останні 12 років на Прикарпатті згоріло 15 церков.
Насамперед через недотримання правил протипожежної безпеки:
встановлення численних освітлювальних приладів і
невстановлення запобіжних пристроїв. А ще є прикмета, що стару
церкву, мовляв, не можна розбирати, бо дерево гнитиме, тому
краще, коли церква згорить.
На Івано-Франківщині під
охороною держави перебуває 587 пам’яток сакральної
архітектури, з них 122 — національного значення. Майже всіх їх
передано у власність або користування громад. А ті чомусь
вважають за можливе переробляти «на свій смак». Потрібна не
лише роз’яснювальна робота, що особлива цінність якраз в
автентиці. Важливо облікувати всі пам’ятки і зробити реальною
відповідальність за їх збереження.
На Прикарпатті
розроблено Концепцію та Програму національного і духовного
відродження Івано-Франківщини до 2011 року. У них передбачено
фінансування ремонтно-реставраційних робіт у церквах і
середньовічних замках. За три роки ці напрями ще не
фінансувалися.
Натомість Національна спілка краєзнавців
України провела дві науково-краєзнавчі експедиції з метою
визначення стану старовинних дерев’яних храмів — на Львівщину
та Дніпропетровщину. На основі цих досліджень науковці
розробили іншу Програму — національну — зі збереження та
охорони сакральних пам’яток України. Вона включає завершення
інвентаризації дерев’яних церков в Україні та на етнічних
українських землях зі складанням уніфікованого індивідуального
пам’яткоохоронного документа; проведення
ремонтно-реставраційних і консерваційних робіт храмів, їхнього
стінопису та ікон виключно із залученням
фахівців-мистецтвознавців; здійснення сигнально-охоронних і
протипожежних заходів; надання державної підтримки розробці
номінаційного досьє для спільного подання Польщею та Україною
унікальних дерев’яних церков Карпатського регіону до Списку
всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. На думку провідного співробітника
інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.
Максима Рильського НАН України Дмитра Степовика, неможливо
повністю зупинити процес руйнування дерев’яних храмів. Тому
попри заходи, спрямовані на їхнє збереження та повернення
автентичного вигляду, треба взятися й за їхню документальну
фіксацію. Якщо ми матимемо науково зафіксований точний образ
пам’яток, вони житимуть навіть після свого фізичного
знищення.
Технології
– Вуйку Василю, 90 років – це багато чи мало? – питаю в нього,
присівши на стілець біля шпаргату, у якому палахкотить
вогонь.
З того часу пройшло уже більше 20 років,
але паломники й досі прагнуть потрапити до цього місця
Наближається одне з
найбільших християнських свят – Різдво, а з ним і інші,
сповнені радості, сподівань, гарного настрою – Старий Новий
рік та Водохреща. Не дивно, бо вони пов’язані з колядками,
щедрівками, різними звичаями та обрядами. На щастя, ще живуть
ті люди, які пам’ятають прадідівські традиції й знову
впроваджують їх у наше життя. Дуже приємно, що молоді люди їх
уже не цураються, а намагаються повернути, зберегти і передати
своїм дітям. Тому напередодні Різдва було цікаво зустрітися з
Михайлом Коцюком зі Стрийщини, який вміє робити дідух – символ
Святого Вечора.
Майже 400 років виповнилося
Свято-Троїцькій православній церкві, що в с. Тростянець
Ківерцівського р-ну. І впродовж цих розбурханих різноманітними
подіями століть храм був острівцем духовного захисту для всіх,
хто приходив сюди зі словами щирої молитви, смирення та
покаяння.
Здається, українці завжди
будуть готувати 12 страв, ставитимуть «дідуха» і з нетерпінням
чекатимуть перших колядників до своєї оселі — на щастя і
добро. Хоча в міській суєті важко відчути дух величного свята,
все ж коляда — найулюбленіша для українців. Ми побували на
Коломийщині, аби довідатися, які страви на святу вечерю
готують найкращі газдині краю. Наша співрозмовниця — пані
Галина, господиня колиби «У вуйка Василя», поділилася
секретами й рецептами, котрим уже багато років. Звісно, добра
господиня має в запасі більше, аніж 12 пісних страв, однак
традиційно так повелося, що на святу вечерю їх має бути саме
стільки. Найкраще — не відходити від рецептур своїх бабусь і
мам. Власне це і творить традиції. 
Сьогодні в Україні збереглося
півтори тисячі дерев’яних церков. Це унікальні пам’ятки
національної архітектури, більшість з яких не має аналогів у
світі. Чимало храмів потребує ремонту або реставрації. Деякі
перебувають у катастрофічному стані, та держава на порятунок
коштів не виділяє. Недавно вісім українських церков номіновано
на включення до списку світової спадщини ЮНЕСКО — дві у
Закарпатській області, чотири на Львівщині та дві на
Прикарпатті. На столичній нараді з нагоди 25-ліття першого
українського номінанта ЮНЕСКО — Софії Київської — українські
фахівці назвали ці вісім церков. На Івано-Франківщині це
церква Святого Духа в Рогатині (1598) та храм Різдва Пресвятої
Богородиці (1808) в с. Нижньому Вербіжі на
Коломийщині.
