Не одного вірша про рідне село написала місцева знаменитість - бабуся Новицька, як її тут називають. Ганну Юрківну Пукас знають не лише у Тисові, але й далеко за його межами. А все - завдяки таланту, яким відзначилась ще з дитинства - співати та віршувати краще за неї ніхто не вміє. Незамінна на будь-якому святі. Місцеві весілля могли й тиждень тривати - гостям завжди було що послухати.
Бабусині пісні
Співають діти
Teche voda. Ukrainian song. Shevchenko holiday in kindergarten, Lviv, Ukraine. Children 4-6 years.
Ukrainian dance. Kolomyjky. "Веселі Черевички" у Шевченківському Гаю у місті Львові.
Ukrainian traditional folk dance. Svitanok Esemble, from Kiev, Ukrainia. Recorded in Ourense, Galicia, Spain, on 2008/05/03.
Вітання гостям та учасникам Міжнародного літературно-мистецького фестивалю "Кролевецькі рушники" від дітей Червоноранківської загальноосвітньої школи. керівник Надія Данченко. Частина I (у двох частинах). 06.12.2009. Кролевець, Сумська область, Україна - www.krolevets.com
12-річна Тетянка
Мацюк потребує допомоги -
19.01.11
До Вас звертається з проханням мати
12-річної Тетянки Мацюк. Я Вас дуже благаю, молю – доможіть
врятувати мою дитину! Моя дівчинка чекає вдома на пересадку
кісткового мозку.
Діагноз лікарів приголомшливий -
нічна параксизмальна гемоглобинурія в асоциації з апластичною
анемією. Йде ураження кісткового мозку, а саме стовбурової
клітини, яка є фактично родоначальником всіх кровотворних
клітин. Цей діагноз практично є несумісний з життям
дитини.
Лікарі одразу казали, що мою доньку врятує
операція з пересадки кісткового мозку. Цієї весни хвороба
почала прогресувати, ще з'явилися й ускладнення – проблеми з
нирками.
Ми зробили типування крові в Кракові, ніхто з
рідних не підійшов як донор, ні мама, ні тато, ні брат. Єдиний
варіан, який може врятувати нашу дочку це трансплантація
кісткового мозку від неспорідненого донора. Таку операцію в
Україні не роблять. Ми знайшли клініку за
кордоном.
Ізраїльська клініка Хадасса погодилася взяти
нас на лікування, і виставила рахунок - пошук неспорідненого
донора 10 887 євро, ТКМ 108 862 євро.
Мій чоловік та я
у відчаї, свій "резерв" вже давно вичерпали.
Просимо
всіх небайдужих, допоможіть врятувати нам дочку! Допоможіть
зібрати кошти! Для нас це нереальна сума, досі страшно її
вимовляти в слух.
З повагою, мати Тетяни
Мацюк. Мама - Мацюк Марія, тел. 098-490-57-66,
0342262355
Реквізити для надання допомоги у
гривні:
Одержувач: Приватбанк Найменування
банку: Приватбанк Номер рахунку: 29244825509100 МФО:
305299 ЄДРПОУ: 14360570 ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: поповнення
картки №6762462052660377 благодійна допомога на лікування
дитини
Реквізити для надання допомоги у доларах
США:
BENEFICIARY Mariya Matsyuk ACCOUNT 4405
8850 1640 3229 BANK OF BENEFICIARY Privatbank
Dnipropetrovs'k, Ukraine SWIFT CODE
PBANUA2X
INTERMEDIARY BANK JP Morgan AG Frankfurt/Main,
Germany SWIFT CODE SHASDEFX CORRESPONDENT ACCOUNT 623
160 5145
Адреса для грошових
переказів:
76006 Івано-Франківськ, вул. Стуса,
буд.7, кв.40 Мацюк Марія Петрівна
При здійсненні
грошового переказу прохання проінформувати нас зручним для вас
способом!
РІСУ - Релігійно-інформаційна служба
України, http://risu.org.ua/ua/
Святослав Хоробрий - 31.01.11
Уславлюючи воєнні походи Святослава,
старокиївські літописці вирізняють такі риси особистості
князя, як його невибагливість, лицарське ставлення до ворога.
"Іду на ви" - цей гордий вислів київського князя став
крилатим.
Державницька і полководницька діяльність
цього князя розгортається з 964 року, коли він виріс, змужнів
і став "воїв збирати, багатьох і хоробрих, бо й сам був
хоробрий і легкий".
Святослава вабив Схід. Там лежали
землі Хозарського каганату, якому були підвладні порубіжні
слов'янські племена, зокрема в'ятичі. Хозарія перегороджувала
Русі шляхи у багаті східні землі і була перешкодою
здобичницьким походам на Каспійське побережжя. Як свідчать
літописи, у 964 р. Святослав повів свої війська на Оку і
Волгу, де завдав удару волзьким булгарам та буртасам (мордві).
Після цього руські воїни зіткнулися з головними силами
хозарського каганата і вщент розгромили їх. Була захоплена
стародавня хозарська столиця - місто Семендер на березі
Каспійського моря і до підмурівок зруйнована. Під час цього
походу Святослав підкорив своїй владі також північнокавказьких
ясів і косогів (осетини і адиги). Воєнний похід Святослава
протяжністю в 6 тисяч кілометрів завершився на Таманському
півострові.
Перепочивши біля моря, руські війська
рушили у пониззя Дону, де захопили підвладне хозарам місто
Саркел (Біла Вежа). Повертаючись на Русь, Святослав у 966 р.
упокорив в'ятичів, наклавши на них данину. Внаслідок східних
походів Святослава величезна держава хозарських каганів була
приречена на повільне, але неухильне згасання.
Трансєвропейській міжнародній торгівлі було завдано
непоправної шкоди. Розгром Хозарського каганату мав
дестабілізуючі наслідки для Русі у майбутньому. Адже,
подолавши могутнього сусіда, Святослав тим самим повалив мури,
що досі стримували натиск тюркських кочових племен у
причорноморські степи.
Та східний вектор політики
Святослава був раптово згорнутий. Царгород зумів вибудувати
перед київським князем більш заманливу перспективу - взяти під
свою оружну руку Балкани. Візантія тоді потерпала від свого
сильного сусіда - молодої і войовничої Болгарської держави,
тому і шукала собі сильного союзника. Проте Святослав не був,
як це іноді стверджується, таким собі військовим авантюрником,
який необдумано втрутився у болгарську кампанію. Він плекав
серйозні наміри, за словами Михайла Грушевського, "загорнути
під себе полудневе слов'янство й стати сильним суперником
Візантії".
У 967-968 рр. Святослав вирушив зі своїм
військом в похід на Болгарію. Виставлене супроти київського
воїнства 30-тисячне військо не витримало першого ж натиску
русів і відійшло до дунайської фортеці Доростолу (тепер
Сілістрія). Невдовзі майже вся східна Болгарія була упокорена
Святославом. Як сповіщають давні літописи, "одолів Святослав
болгар. І взяв він вісімдесят городів по Дунаю, і сів,
князюючи тут, у городі Переяславці (тепер місто Мала Преслава,
при впадінні Дунаю у Чорне море - В. Р.), беручи данину з
греків".
Влітку 968 р. Святослав змушений був залишити
Переяславець і поспішити з частиною своїх воїв на допомогу
Києву, який взяли в облогу печеніги. Прогнавши •х у Поле,
Святослав потурбувався про зміцнення Київської держави.
Старшого сина Ярополка він посадовив князем у Києві, Олега у
Древлянській землі, а наймолодшого Володимира відрядив
посадником до далекого Новгорода. Сам же він, поховавши матір,
заявив про свої наміри створити могутню слов'янську державу на
просторах між Дунаєм і Чорним морем.
Навесні 970 р.
війська Святослава, заволодівши Македонією й стрімко подолавши
Балкани, просувались углиб Візантійської імперії. Імператор
Цімісхій виступив із столиці з багатотисячним військом. Однак
жорстокі сутички, що зав'язалися на полях Фракії, не визначили
переможця. Навесні 971 р. Цімісхій зібрав 15-тисячну піхоту і
30 тисяч кіннотників, які перейшли незаблокованими Святославом
гірськими стежками Балкани, і обрушилися на захоплену русами
болгарську столицю - місто Преславу. 14 квітня 971 р. Цімісхій
заволодів містом і визнав полоненого царя Бориса володарем
Болгарії. Ця подія сприяла піднесенню бойового духу
болгарських воїнів, які разом з греками рушили на Доростол, де
осів Святослав з військом, заблокувавши його з суші і
річки.
Облога Доростолу тривала три місяці. Зі словами
"не осоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо ж
мертвий сорому не знає" повів Святослав своїх воїв на
вирішальну битву, яка відбулася 24 липня 971 р. Тільки завдяки
чуду і заступництву святого Федора, як пізніше пояснювали
греки, вдалося їм отримати перемогу над Руссю. Після цього
Святослав вступив у переговори з Цімісхієм. Укладена між ними
угода скасовувала претензії Русі на кримські володіння
Візантії і Болгарію. В той же час, військо Святослава
забезпечувалося необхідними припасами на дорогу і
безперешкодним його пропуском до кордонів Русі. Однак
дістатись до берегів Дніпра йому не судилося. Повертаючись до
Києва, Святослав потрапив у засідку, яку йому влаштували
печеніги на дніпровських порогах.
* *
*
Володимир РИЧКА, доктор історичних
наук "АРАТТА" www.aratta-ukraine.com/
Флористка і селекціонер - 30.01.11
Анатолій Патій вирощує у теплиці цитрусові, банани
і троянди. А його дружина із сухих пелюсток створює
картини
Село Рожни — за 30 кілометрів від Києва. Начебто не
торкнулася його цивілізація. Асфальт лише на центральній
вулиці, а далі — бездоріжжя, скромні хатки, напівзруйновані
паркани. Зате дихаєш на повні груди! І радієш, коли бачиш
лелечі гнізда на дахах. Тож розташована на околиці села
споруда з металу і скла виглядає, немов інопланетна станція.
Це і є теплиця, де навіть у люті морози тропічні рослини
почувають себе затишно.
Диво–дерево у київських
тропіках
Господар, Анатолій Патій, спочатку
запрошує у будинок, а звідти, з коридору, йдемо по східцях
униз і опиняємось під скляним дахом. Таке враження, що за
лічені хвилини опинилася в тропічній країнi. Тут простягають
свої гілки лимонні дерева, причому у квітках і плодах
одночасно. Трохи далі — апельсини, мандарини і банановий гай.
А на довершення — сад, де ростуть троянди — білі, рожеві,
червоні...
Анатолій Васильович невдовзі відзначатиме
60–річний ювілей. Селекцією займається років 15. Батько
Анатолія був агрономом, знався на цукрових буряках. Але
хлопчику хотілось вирощувати щось екзотичне, скажімо,
мандарини, які на той час на Вінниччині, де він народився,
бачили лише на малюнках.
«Насіння свого першого лимона
я посадив у горщик у вісім років, — згадує Анатолій Патій.—
Хочете вірте, хочете — ні, але паростків довелось чекати шість
років! Не знав я тоді, що лимони, як і решта цитрусових,
розмножуються вегетативним способом. На цьому експеримент
завершився. Я зацікавився технікою, спочатку закінчив
машинобудівний технікум, потім — Київський інститут цивільної
авіації. Але, як кажуть, себе не обдуриш.
Усе ж таки
мріяв вирощувати екзотичні рослини. Кілька разів їздив у
Москву, у бібліотеку імені Леніна, де вивчав спеціальну
літературу. Паралельно здобував знання в аграрному
університеті».
Тривали експерименти, доскональний
генетичний аналіз сортів цитрусових і бананів.
І ось
результат: Анатолій Васильович придумав енергозберігаючу
теплицю — навіть коли надворі температура мінус 30, тут вона
не опускається нижче плюс п’яти. Ось і знадобилися дві освіти
— агронома та інженера.
У природі лимон починає цвісти
і плодоносити на 4—7 році життя, хоча й квітне вже на першому.
Наразі за рік триметрове дерево дарує 200 соковитих плодів.
Причому вага кожного — півтора кілограма.
У «тропіках»
я побачила ще одне диво–дерево — на ньому одночасно росли
лимони і мандарини. Може, це бутафорія, закралася думка.
Селекціонер пояснив, що на одному дереві дійсно кілька видів
цитрусових можна виростити одночасно. «Є в мене ще одна мрія.
В Індії вивели спеціальний сорт лимонів, вага кожного — чотири
кілограми. Ото б мені так спробувати!» — каже Патій. Зазначу,
що жодних хімічних добрив Патій не визнає. Лише —
гній.
У банановому гаю ростуть два сорти, які
селекціонер називає «карликами». Відомо, що в Україну зазвичай
потрапляють кормові банани. Таким «фуражем» годують худобу.
Справжні ж банани для людей повинні бути маленькими і прямими,
зазначає господар.
А коли скуштувала тропічних плодів
iз Київщини, то геть зникло бажання купувати привозну
продукцію. Якась вона штучна...
Танат — плід
кохання
Найулюбленішою рослиною подружжя Анатолія і
Тетяни вважає танат. «Я прищепив на апельсин мандарин, а
отриманий цитрус назвав початковими літерами свого імені та
дружини. Це плід нашого кохання», — зізнається
Анатолій.
А почалося з того, що сім років тому Тетяна
Бердник, педагог і журналіст, приїхала до Анатолія, щоб
написати про нього матеріал. «Коли повернулася додому, я
просто розридалася при думці, що завтра не відчую пахощів
квіток лимону. Цей запах нагадує жасмин, — розповідає Тетяна.
— Анатолій на згадку подарував мені саджанець лимона. Я
ретельно виконувала всі рекомендації по догляду за рослиною.
Воду для поливу брала гарячу, з–під крана. Вона відстоювалася
у відкритому посуді, щоб не було хлору. І лише потім поливала
саджанець. І, уявляєте, через місяць рослина зацвіла. Я не
втрималася і подзвонила Анатолію, щоб поділитися радістю.
«Обірвати!» — такий був суворий вердикт. Виявляється, щоб
з’явилися плоди, спочатку на рослині повинні вирости 50
зелених листочків. Інакше рослина загине».
«Словом, був
привід зустрітися знову, — веде далі Анатолій. — А коли
приїхав у гості та побачив картини Тетяни, зрозумів, що
знайшов споріднену душу».
Невдовзі він розповів Тетяні,
що хоче будувати біля теплиці будинок. І та позичила гроші!
Досить солідну суму в доларах. Повірила, хоча зустрічалися
тиждень. А згодом вона залишила столицю, щоб побратися з
Анатолієм.
Гібіскус для бальної
сукні
Тетяна Бердник займається ошибаною — створює
картини із засушених рослин. Тендітні панночки під
парасольками, птахи на даху, українські засніжені хати,
помпезні маєтки на її картинах — лише з дарів природи: квітів,
трав, листочків дерев. Усе — без пензля і фарб! Спочатку
збирала «матеріал» на міських клумбах на рідній Борщагівці,
потім у Криму і Карпатах. А наразі — у Рожнах. Тут знайти
можна все, вважає вона. З ранньої весни до пізньої осені
подружжя, як мінімум двічі на тиждень, сідає на велосипеди й
їде на луки, у ліс. Таким чином, кажуть, і спортивну форму
підтримують, і свіжим повітрям дихають.
Анатолій для
дружини спеціально вивів новий сорт гібіскусу — персикового
кольору. На картинах Тетяни він став матеріалом для розкішних
бальних суконь.
«Щоб висушити рослину, її треба відразу
покласти під прес. Я беру для цього старі книжки з пожовклими
сторінками. Саме такий папір, а не глянець, добре вбирає
вологу», — каже Тетяна. Потім вона сортує рослини, підписує і
складає в коробки з–під взуття.
Її інструменти —
манікюрні ножиці, клей і пінцет. Картину можна створити за
кілька годин. Головне — фантазія. Так у руках Тетяни шкірка
від банана перетворюється на старий човен або місток через
річку. Листок папороті — на зелену ялинку, листя конвалії — на
луки, яри або береги річок. Тополиний пух — у хмари. А з
перегородок стручків іван–чаю виходить контур дівочої
фігурки...
Ця мініатюрна породілля останні кілька днів – у центрі
уваги усіх засобів масової інформації. Й не дивно. Марія
Українець з Червонограда, що на Львівщині, при своєму
крихітному зрості 90 сантиметрів зуміла виносити й народити
донечку вагою 2,8 кілограма та зростом 46 сантиметрів!
Гіпофізарний нанізм (карликовість) – рідкісне
генетичне захворювання, котре розвивається внаслідок первинної
недостатності гормону росту. Саме воно позначилося на здоров’ї
нашої героїні. Як правило, ця патологія ставить хрест на
материнських мріях. Жінки з таким діагнозом рідко вагітніють,
констатують спе-ціалісти. Адже в організмі “дюймовочок”
відбувається серйозний збій. Кому ж вдається все-таки
завагітніти, не може виносити дитя, вже на ранніх термінах
стаються викидні. На щастя, усе це – не про Марію
Українець.
Вона знала про усі ризики, що може
спровокувати її де-лікатний стан. Проте на песимістичні
прогнози медиків відповідала категорично: “А я буду
народжувати”. Тим більше, її не турбував ні токсикоз, ні різні
болі, що часто допікають здоровим вагітним жінкам. За час
вагітності до своїх 26 кілограмів Марія додала чотири. І до
пологів готувалася спокійно. – За 29 років стажу роботи ще
такого не бачив! – не може стримати свого захоплення цією
жінкою кандидат медичних наук, доцент кафедри акушерства і
гінекології, заслужений лікар України Олександр Паєнок, який у
Львівській обласній клінічній лікарні опікувався цією
“дюймовочкою” і проводив кесарів розтин.
Каже, такій
особливій пацієнтці дозу препаратів для наркозу довелося
вираховувати на калькуляторі – маленька ж бо. Анестезію
вводили відразу троє спе-ціалістів. Тепер усі разом радіють,
що операція пройшла успішно.
Неймовірно щасливий і тато
маленької Вероніки-Аліни. Коханий чоловік Олег підтримує свою
половинку. До речі, його зріст – 1 метр 87 сантиметрів.
Цікаво, що подружжя познайомилося в… Інтернеті. Хлопець сам з
Рівного, сирота. Марія з перших слів полонила його своєю
добротою та щирістю. Він попросив у незнайомки номер телефону,
аби почути її голос. А тоді назначив зустріч. Юнка зніяковіла,
але не відмовила. Тільки попередила, що дуже низького
зросту.
– Коли ми зустрілися, я зрозумів, що зріст не
має ніякого значення, – відверто каже молодий татусь. –
Кохання не обирає. Попри свою мініатюрність Марія навчилася
давати собі в житті раду. Вона чудово готує (біля плити
порядкує на табуретці), навіть пече на замовлення торти!
Жодної хатньої праці не цурається. Олег намагається у всьому
допомагати своїй дружині. Особливо зараз, після операції.
Турботливо піднімає Марію з ліжка, колише
донечку.
Подружжя не виключає, що зважиться на ще одну
дитину. Головне, аби Вероніка-Аліна не мала патології
зросту.
*** Тим часом про Марію Українець стали
говорити як про найкрихітнішу породіллю планети. Можливо, її
прізвище й справді з’явиться у Книзі рекордів Гіннеса. Проте
вона віддала б усі титули за здоров’я. Не стільки своє, як
Вероніки-Аліни.
* *
*
Світлана РІДНА, Львівська
область Фото УНІАН "Вісник &
Ко" www.visnyk.lutsk.ua/
Нащадок графа живе
на Рівненщині - 29.01.11
Дворянство підтвердила імператриця Катерина
II Володимир ПУДЛОВСЬКИЙ зі знімком сторічної
давності
УКРАЇНА — Наступного дня після святкування 81-річний
Володимир Пудловський із села Олишва Рівненського району вже
кілька років живе один. Дружина померла, а діти мають свої
домівки. Проте у хаті чистота, на стінах портрети Шевченка,
Франка. Справжня оселя інтелігента! Хоча пан Пудловський –
скромний трудівник, який майже 40 років пропрацював у системі
стандартизації і метрології. Ведуть свій родовід від лицарів
Він ріс в сім’ї, де мама Марія була полячкою зі старовинного
шляхетського роду Вєчфінських, а батько Петро – росіянином. –
Мої тато з мамою одружувалися без благословення рідних, –
розповідає Володимир Петрович. – Дід не міг стерпіти, що його
син вибере в дружини якусь полячку. Мамин батько теж волів
бачити доньку за таким же багатим шляхтичем, якими були вони.
Тож мої батьки переїхали в Рівне і зняли у євреїв невеличку
квартиру. Батько – бухгалтер, працював в ощадному банку, мама
у бібліотеці – вони стали дуже шанованими у місті людьми. Я
всі літні канікули проводив у Клевані: мамин батько мав
величезний будинок, володів дубовим парком. Дід дуже пишався
своїми коренями, у родині зберігався і передавався із
покоління в покоління шляхетський герб, нама-льований на
баранячій шкурі, печатка, навіть документ із підписом самої
імператриці Катерини ІІ про підтвердження графського
дворянського титулу 21 квітня 1785 року нашому потомку. На
жаль, коли почалася війна, дід склав усі пожитки і переїхав у
Рівне, ближче до дочки. Проте його багаж до місця призначення
так і не прибув... Довелося мені із двоюрідною сестрою потім
усе це по крупинках шукати.
На підтвердження своїх слів
Володимир Петрович дістає дві книги польською мовою із
генеалогічним деревом сім’ї, показує фотографії більш ніж
столітньої давності, на яких навіть його прабабуся ще молода.
Пояснює, що їхній рід починається від 1620 року. Звісно,
відомостей про лицарів не багато. А от про родичів, які жили
пізніше, – і детальний опис зовнішності, рід діяльності,
статки, копії та відновлені документи, архівні виписки. Мій
співбесідник відкриває навмання книгу і починає зачитувати:
“Граф Грахольський помер у 1882 році. Маршалек дворянський, а
потім губернатор Подольський. Чоловік дуже поважний,
справедливий, побожний. Побудував монастир у
Кам’янці-Подільському”. Або інформація про ще одного,
вочевидь, дуже багатого предка: “…Позичив товаришу мільйон
злотих. Позичальник їх всі пропив-прогуляв. Шляхтич
відреагував спокійно: “А нехай, мені цих грошей не шкода, бо я
у нього на таку суму вина вже випив”.
Від розстрілу
євреїв врятував… Гітлер
Війна застала Володимира
Петровича дванадцятирічним хлопчаком. Пудловські тоді все ще
знімали житло у єврейської родини. За стільки років сім’ї
передружилися. Особливо зблизилися з дочкою господарів Рахіль.
Німці окупували місто і майже відразу почали створювати гетто,
мовляв, будуть євреїв вивозити на поселення в окрему область.
Батько (а його на фронт не забрали через вроджену хворобу
серця) приносив інші чутки: їх розстрілюватимуть.
–
Коли наші господарі почали збиратися, батько з мамою ледве
впросили залишити хоча б Рахіль, пообіцявши її берегти. А вся
її велика родина: батьки, брати, сестри пішли, – згадує
Володимир Петрович. – А згодом вночі один знайомий аптекар
Естік із дружиною і семирічним сином попросив прихистку. Взяли
і їх. В нашій квартирі було дві кімнати і велике, без вікон,
приміщення, яке мама називала ванною. Там навіть туалету не
було, проте стояла величезна, кована мамина скриня із кришкою,
яка постійно була відчинена. От за нею під стіною навприсядки
ховалися чотири людини. Мама ночами виводила їх на веранду
подихати свіжим повітрям, а моїм завданням було встати
раненько і так вилити їхній горщик, щоб ніхто не помітив. Про
те, що ми переховуємо євреїв, не знав ніхто, окрім батькового
брата, який допомагав нам їжею. Якось я сам привів додому
одного німця. Він сфотографував нас, хлопчаків, на річці і
сказав через тиждень прийти за знімками. Був звичайний, цілком
приємний німець, і я запросив його на чай. Йому настільки у
нас сподобалося, що він почав навідуватися щонеділі. Вів із
батьком довгі душевні розмови (а тато після закінчення
гімназії чудово володів німецькою), розповідав про свою сім’ю,
що тут він працює санітаром у госпіталі, хоча насправді
скульптор. Звісно, про євреїв за стіною він навіть і не
здогадувався. Коли його санчастину переводили, на прощання
приніс нам свою фотографію із підписом і погруддя Гітлера з
якогось чорного матеріалу. Мовляв, скульптуру заберу на
зворотному шляху. Німця ми, звісно, більше так і не побачили,
а от його подарунки врятували нам усім життя.
Однієї
ночі ми почули стрілянину, вибухи: шукали партизанів. Всю
вулицю оточили, німці почали обшук: клуні, хати, горища,
підвали – скрізь заглядали! Дійшла черга і до нас. Як зараз
пам’ятаю: у хату заходить молодий офіцер у чорному кітелі із
нашивками “СС”, а з ним два солдати. Один поліз на горище,
другий в кімнаті почав вивертати шафи. Ми стоїмо ні живі, ні
мертві. І тут раптом есесівець помічає в кутку погруддя
Гітлера! Підходить ближче, а під склом на столику фото нашого
зна-йомого німця із підписом: “Моєму другу Пудловському…” Фріц
глянув на нас, посміхнувся і гукнув солдатів: “Хлопці, пішли!
Тут нема що шукати. Наші люди”. І вони вийшли. Врятували нас
якихось 30 секунд, бо солдат вже вертався з ванної… Через рік,
як розповів Володимир Петрович, аптекар Естік попросив
Пудловських перевезти їх до знайомого в якесь село. З тих пір
подальша доля цієї єврейської сім’ї залишається невідомою. А
Рахіль Алексенберг пережила війну, стала повноцінним членом
родини. Вона так і не вийшла заміж, родичів у неї теж не було.
Коли не стало Петра Пудловського, вона доглянула до смерті
Марію і слідом померла сама.
* *
*
Мирослава КОСЬМІНА, Рівненська
область "Вісник &
Ко" www.visnyk.lutsk.ua/
Духовенство УПЦ КП
та УГКЦ у Києві молитовно вшанувало Героїв Крут -
29.01.11
29 січня 2011 р. відзначається день пам’яті Героїв
Крут – студентів та гімназистів Києва, які загинули 29 січня
1918 р. в бою з більшовицькими військами біля станції Крути на
Чернігівщині. З цієї нагоди з благословення Патріарха
Київського і всієї Руси-України Філарета була відслужена
панахида біля пам’ятного хреста на місці поховання Героїв Крут
на Аскольдовій могилі в Києві.
За повідомленням
прес-служби УПЦ КП, панахиду звершили секретар Синоду
Київського Патріархату єпископ Васильківський Євстратій
(Зоря), керуючий справами Київської Патріархії єпископ
Вишгородський Агапіт, духовенство столичних монастирів, а
також священики УГКЦ.
Під час заупокійного богослужіння
молилися лідер ВО «Батьківщина» Юлія Тимошенко, народні
депутати України, депутати Київради, представники
громадськості.
У своєму слові після панахиди єпископ
Євстратій наголосив на тому, що для полеглих під Крутами зараз
найголовніше – молитва, а всі інші заходи пам’яті, покладання
квітів, меморіали – все це потрібне, як нагадування про
подвиг. «Сьогодні свято тому, що ми згадуємо українських
студентів і гімназистів, які виконали заповідь Божу – полюби
ближнього, як самого себе – сказав владика. – На них
справдилися слова Спасителя, що немає більше від тієї любові,
якщо хто душу свою покладе за ближніх своїх. Для них слова
нашого національного гімну «Душу й тіло ми положим за нашу
свободу» були не просто красивою фразою – вони були
дороговказом життя. Тому найкращим шануванням їхньої пам’яті
буде наше жертовне життя для України. Їхнє покоління пройшло
випробування і показало свою любов до рідної землі. Нині свою
любов до України має засвідчити справами і наше
покоління».
Владика Євстратій
також підкреслив, що нині ми відзначаємо й сумну дату, бо бій
під Крутами був наслідком сварок і бездіяльності тогочасних
українських провідників. «Студенти й гімназисти загинули під
Крутами тому, що внаслідок бездумної політики тогочасних
провідників незалежна Україна опинилася безборонною проти
більшовицької навали. Не було належної армії, не було військ,
а тому під Крути пішли студенти й гімназисти».
Єпископ
закликав сьогодні не повторювати тих помилок і єднатися у
відстоюванні української України. «Єднання не означає, що всі
мають бути однаковими – так хотіли й зробили більшовики,
підганяючи всіх під одну мірку, а незгідних знищуючи.
Демократичний устрій передбачає збереження різноманітності,
але кожен, залишаючись самим собою, зберігаючи свої
переконання, повинен знаходити шлях до спільної праці в ім’я
України» – наголосив владика Євстратій.
Після
завершення панахиди її учасники поставили свічки у храмі
святого Миколая на Аскольдовій могилі.
За повідомленням
УНІАН, на станції Крути Чернігівської області активісти «Нашої
України», УНП, «Свободи», «За Україну!», КУН, представники
козацьких організацій, об’єднань офіцерів, ветеранів УПА та
Пласту сьогодні провели акцію зі вшанування пам’яті Героїв
Крут. Звертаючись до присутніх лідер партії, екс-президент
України Віктор Ющенко наголосив на важливості відвідин Крут –
місця загибелі трьохсот молодих людей. Адже, за його словами,
Крути – це національна історія. Під час виступу він також
відзначив, що націю повинні об’єднувати не різні кольори
партійних прапорів, а національні ідеали та
цінності.
Бій під Крутами відбувся 16 (29) січня 1918
року на залізничній станції Крути під селищем Крути та поблизу
села Пам`ятне, за 130 кілометрів на північний-схід від Києва.
Цей бій тривав 5 годин між багатотисячною більшовицькою армією
Михайла Муравйова та 300 київськими студентами, що захищали
підступи до Києва. У перебігу військових дій бій вирішального
значення не мав, – та у свідомості багатьох особливого
значення набув завдяки героїзму української молоді, яка
загинула в нерівному бою біля Крут.
У 2006 році за
сприяння Президента України В.Ющенка було відкрито Меморіал
пам`яті Героїв Крут. «Наша Україна» щороку ініціює вшанування
пам`яті загиблих студентів.
* *
*
Герої Крут,Євстратій (Зоря) "РІСУ -
Релігійно-інформаційна служба
України," http://risu.org.ua/
«Світім свічки
любові при житті...» -
25.01.11
Вшанувати пам’ять своєї односельчанки
Надії Попович жителі Фітькова Надвірнянського району зібралися
того світлого дня Різдвяних свят, коли талановита поетеса,
якої немає серед нас уже близько 16 літ, мала б зустріти свій
полудень віку. Витав у залі, звичайно, і сумовитий мотив — під
портретом Надії, прикрашеним вишитим рушником, горіли три
свічки. Але вони символізували не смерть, а життя, дарували
присутнім світло своїх мерехтливих вогників як свічі любові.
Адже саме таку назву — «Свічі любові» — має і презентована під
час цього святочного дійства книга. Цей солідний за обсягом
збірник поезій Н. Попович до 50-річчя від дня її народження
вийшов друком у коломийському видавничо-поліграфічному
товаристві «Вік».
А звідки взято дещо незвичний
художній образ, який дав назву книзі? Мабуть, із цього
вірша:
Світім свічки любові при житті, нема чого
соромитись любові, аби не посилати в темноті прощальне,
згіркле від печалі слово.
Власне, основна
ідейно-тематична лінія книги і взагалі літературної творчості
Надії Попович — Бог—Україна—любов. У її творчому доробку
чимало поезій, де ці знакові для українців поняття дістають
повнокровне художньо-образне втілення, поєднуються й
переплітаються своїми смисловими гранями:
До тебе,
Українонько, іду, немов до світла Божої любові, на твій
вівтар живі слова кладу, молюсь тобі й за тебе, моя
доле.
Відзначу те, що за нинішньої скрути районна
влада Надвірнянщини вишукала можливість профінансувати видання
цієї книги більш як на 300 сторінок. Її проілюстровано
фотографією поетеси, кольоровими репродукціями картин
художників і світлинами фотомитців — лауреатів районної премії
в галузі літератури, культури та образотворчого мистецтва, яку
заснували 2001 року і присвоїли їй ім’я Надії Попович. До
речі, цим ім’ям названо і вулицю в невеликому Фітькові, який
пишається тим, що має свою поетесу.
Святочне ж дійство
на її вшанування не випадково відкривав і завершував дзвінкими
колядками зразковий дитячий художній колектив «Первоцвіт» —
створила його 1988 року спершу як літературно-драматичну
студію сама Надія Попович, на той час уже прикута важкою
хворобою до ліжка. Тепер керують колективом її сестра Галина
та племінниця Ірина — вона та ще одна племінниця, Надійка,
читали фітьківчанам Надіїні вірші.
Життєвій енергії та
оптимізму, одержимості цієї немічної дівчини могли б
позаздрити багато її цілком здорових ровесників. Адже Надія ще
й закінчила заочно Івано-Франківський педінститут (нині
Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника).
Щоправда, червоний диплом за дочку, чия душа незадовго перед
цим відлетіла у засвіти, отримувала її мати Марія Михайлівна,
теж, до речі, вчителька за фахом... На сільському святі на
честь своєї незабутньої дочки-поетеси мама Марія щиро дякувала
всім, хто долучився до організації цього дійства і видання
книги «Свічі любові».
Найповніше реалізувала свій
творчий потенціал Надія Попович, звичайно ж, у літературній
творчості, наголосив упорядник і редактор, автор передмови до
її книги відомий поет Нестор Чир. Дівчина була членом
літстудії «Бистрінь» при редакції районного часопису, якою він
незмінно керує вже багато років, від дня її заснування в
1987-му. Невиліковно хвора поетеса ніколи не нарікала на свою
долю, немає в її віршах жодного рядка розпачу і зневіри. «Я б
хотіла життям пролетіти, наче ластівка світлого ранку», —
писала Надія. Тож за силою духу, мужністю, вірою і надією вона
гідна порівняння «прикарпатська Леся Українка». 1994-го
побачила світ перша збірочка Надіїних віршів «Серед минущості
буття», наступного року, вже після її смерті, — друга,
«Портрет долі», 1999-го — збірник сценаріїв свят і
літературно-музичних композицій «Співаю тобі,
Україно».
На сільському літературно-мистецькому святі
мовили щирі слова про повнозвуччя життя і творчості Надії
Попович голова районної ради Василь Попович (однофамілець
поетеси), заступник голови райдержадміністрації Богдана
Ковалюк, голова обласної організації НСПУ Євген Баран,
заступник директора обласної наукової бібліотеки ім. І. Франка
Галина Горбаль, члени літстудії «Бистрінь», парох села
отець-декан Іван Качанюк... Заслужили щедрі оплески фітьківців
співаки — заслужена артистка України Ольга Молодій та Віктор
Чудновський (виконав пісню «Колісниця часу» на слова Н.
Попович), потішив присутніх запальними гуцульськими мелодіями
фольклорно-музичний гурт «Рушничок» під орудою Андрія івасюка
з Делятинського народного дому. До речі, Ольгу і Віктора вже
було відзначено районною премією імені Н. Попович попередніми
роками, а гуртові як лауреатові цієї премії за 2010 рік у
номінації «культура» вручили її прямо на святі. Як і
надвірнянському фотомитцеві Володимирові Гринішаку в номінації
«образотворче і народне мистецтво».
* *
*
Іван
ГАВРИЛОВИЧ "Галичина" http://www.galychyna.if.ua/
НА ВАСИЛЯ — ДО
ВАСИЛЯ! - 20.01.11
Співали душею і вітали з непідробною
щирістю, вкладаючи душу у кожне вимовлене слово... Саме так
можна сказати про різдвяний виступ, подарований 14 січня, на
свято Василя, колективу редакції газети "Віче-інформ"
(головним редактором якої є Василь Простопчук) представниками
Волинського обласного осередку Всеукраїнської громадської
організації інвалідів з вадами зору "Генерація успішної дії"
та вихованцями Крупівського навчально-реабілітаційного
центру.
Вони готувалися до виступу довгі два місяці.
Самі підбирали костюми і образи, самі були режисерами. А які
гарні, дотепні та кумедні образи вийшли! Споглядаючи за
виставою-вертепом і за небесно-чистими, по-особливому
прекрасними дитячими обличчями, ми розуміли, що ці дітки
пожертвували власними канікулами і відпочинком аж ніяк не для
того, щоб, як багато інших дітлахів, заробити собі на цукерки
та іграшки. Усі виручені кошти підуть на купівлю брайлівського
дисплея, за допомогою якого незрячі вихованці Крупівського
навчально-реабілітаційного центру матимуть змогу читати текст
у електронному форматі. Коштує такий дисплей приблизно
тридцять тисяч гривень, тож, як зізнались згодом організатори
святкового дійства, вони навіть не сподівались, що зможуть і
половину нащедрувати (внесли свою скромну летпу у купівлю
дисплея і ми). Однак на те воно й свято, щоб здійснювались усі
бажання, а особливо таке омріяне, тож зовсім скоро новенький
брайлівський дисплей стане незмінним помічником вихованців
центру.
Ще один гість редакції "Віча-інформу" — митець
Іван Сидорук, котрий разом зі своїми вихованцями, юними
щедрівниками, також привітав Василя Простопчука з днем ангела
та презентував виготовлену власноруч дерев'яну церкву, яка від
справжньої відрізняється хіба лишень розмірами. А так –
справжнісінька святиня!
Свої голоси
калушани віддали Оксані Сондей -
18.01.11
Успішно завершився перший мистецький
проект «Калуш має таланти-2010». Колектив ПК «Мінерал» разом
із директором Аллою Терещенко запозичили його в українських
телевізійників.
Реалізовуючи проект, організатори не
ставили собі за мету виходити за межі «Мінералу». Вони хотіли
довести передусім батькам дітей, які відвідують гуртки в
Палаці культури, що їхні дівчатка і хлопчики не байдикують у
«Мінералі», а наполегливо працюють і розвивають свої
здібності.
Однак участь у конкурсній програмі брали не
тільки вихованці цього Палацу культури. Цей мистецький проект
набув такого широкого розголосу, що до «Мінералу» потягнулись
люди різного віку з різними талантами. Найбільше було охочих
позмагатись у вокальній номінації. Воно й зрозуміло, адже
Україна віддавна славиться своєю
співучістю.
Солістів-вокалістів було так багато, що
організатори вирішили розмежувати конкурсантів за віковими
групами. Відтак юні співаки змагались у конкурсі «Калуш має
таланти-2010», а 70-річні і старші за віком жінки — навіть
такі поважні люди захотіли продемонструвати свої таланти —
братимуть участь у новому проекті — «Забута пісня», який
пройде в лютому 2011-го. У новому році колектив ПК «Мінерал»
втілить у життя ще ряд власних проектів.
Із понад 60
учасників мистецького проекту в фіналі змагались 18
конкурсантів. Діти виступали в різних номінаціях: «вокал»,
«авторська пісня», «авторська поезія», «хореографія». Якщо до
обдарованих вокалістів ми якось уже звикли, бо на калуських
сценах міські «соловейки» виступають частенько, то інші жанри,
в яких демонстрували свої здібності діти, викликали в калушан
одночасно і подив, і захоплення. Особливо вразив глядачів
«виступ» Юрія Бойка. Хлопчик зумів протягом нетривалого часу
виліпити з пластиліну справжнісінький шедевр — новорічну
композицію з казковими персонажами й атрибутами.
Захід
пройшов, як мовиться, на одному диханні. Окремим виконавцям
присуджено три найвищі спеціальні нагороди, так звані золоті
статуетки в номінаціях «золотий голос», «золота нота» і
«золота муза». Володарями цих спеціальних призів відповідно
стали Соломія Жекало, дует Павла-молодшого та Павла-старшого
Гільченків (тата і сина) та Надія Кбур.
А тепер щодо
глядацьких симпатій. Оскільки, як уже згадувалось, цей проект
набув широкого розголосу, то знайшлося чимало впливових у
місті спонсорів, які вирішили допомогти фінансово. Саме тому
всі фіналісти конкурсу отримали дипломи учасників та цінні
подарунки на суму від 300 до 500 грн. кожен.
Калуське
телебачення протягом тижня рекламувало конкурсантів. Жителі
міста оцінювали хист усіх учасників, обирали своїх фаворитів і
визначали переможців шляхом смс-голосування. Телевізійники
також подарували наймолодшим учасникам конкурсу спеціальні
подарунки.
Калушани активно проголосували за своїх
улюбленців. 4457 смс-повідомлень надійшло на адресу
конкурсантів. Найбільше «есемесок» (871 голос) жителі міста
віддали вихованці ПК «Мінерал» Оксані Сондей, яка і стала
володаркою гран-прі проекту й отримала найцінніший дарунок —
ноутбук.
* *
*
Ліда
МИЧКО "Галичина" http://www.galychyna.if.ua/
„Людяність у
безодні пекла”. До дня пам'яті жертв Голокосту -
14.01.11
У київському видавництві „Дух і
літера” вийшло третє видання книги Жанни Ковби „Людяність у
безодні пекла. Поведінка місцевого населення Східної Галичини
в роки "Остаточного розв'язання єврейського питання"”,
присвяченої темі Голокосту.
„Людяність і
жорстокість... Між цими характеристиками людської поведінки —
вся історія людства”, — починає свою передмову до видання
Леонід Фінберг, директор Інституту юдаїки. Здавен людина
нотувала минуле, але що саме? „Імена переможців та
переможених, жорстокі вбивства й катування, хитрість і
підступність, винаходи зброї, кількість жертв, зразки
військового мистецтва... У цій зафіксованій на письмі
історичній пам’яті обмаль досвіду людської солідарності і
жертовності. Чому?”, — ставить запитання
дослідник.
Книга Жанни Ковби частково заповнює цю нішу.
Вона побудована на численних архівних матеріалах, спогадах
очевидців, матеріалах ЗМІ. Автор намагається осмислити
приклади цієї людяності, як і причини жорстокості під час
Другої світової війни в Галичині. Дослідниця стверджує, що під
час жахливих випробувань людяність не зникла з людських
взаємин. Вона не визнає чорно-білих оцінок — реальність
містить різні відтінки. „Ця книжка демонструє, що в кожній
спільноті є свої кати й свої праведники. Ба більше: чимало
людей за різних обставин поводяться по-різному”, — говорить
про книгу Л.Фінберг. А сама авторка в передмові до видання
говорить, що її праця про тих, хто міг би увійти до категорії
„Праведники народів світу”, „коли б не загинули на
гітлерівських шибеницях, у концтаборах і в’язницях люди, яких
вони прагнули врятувати, і вони самі”. Тому в книзі
максимально багато свідчень людей.
Авторка не вдається
до поверхневого чи вибіркового підходу до документів, фактів,
свідчень, що нерідко зустрічається в інших виданнях, автори
яких ставлять собі за ціль або когось виправдати, або
безапеляційно засудити. Вона як історик максимально
намагається подати передумови, передісторію цих подій,
соціальні, політичні та економічні обставини, зрозуміти
світогляд українців, поляків та євреїв у Галичині, обставини
їх співжиття, рівень взаємовідносин, вплив зовнішніх факторів
на це.
Книга складається з п’яти розділів. Перший
присвячений етносоціальній ситуації в Галичині у першій
половині ХХ ст. У ньому йдеться про вплив на міжнаціональні
відносини приходу більшовиків. Другий і третій розділи
присвячені подіям німецької окупації, репресіям, їх підтримці
та опору. Тут звернено увагу на позицію Греко-Католицької і
Римо-Католицької Церков. Четвертий розділ наповнений
конкретними розповідями про врятовані життя та тих, хто їх
врятував. П’ятий розділ скерований історикам, в ньому йдеться
про міфи та стереотипи.
Жанна Ковба сміливо наводить
свідчення про приклади взаємної нетерпимості українців,
поляків і євреїв. Але чітко аргументує, що це поодинокі
приклади, які не можуть свідчити про загальнонаціональні
погляди. Набагато більше в книзі є прикладів жертвенної
людяності, як українці і поляки допомагали євреям вижити, як
потім євреї добивалися, щоби їх спасителі були визнані
„праведниками світу”.
Авторка цілеспрямовано руйнує
низку стереотипів, які творилися в радянський час і зараз їх
намагаються відновити. Зокрема, щодо відносин українців та
євреїв. „Я свідома, що чимало читачів, знайомлячись з моєю
книгою, дивуватимуться і обурюватимуться. Бо у свідомості
одних вкоренилися уявлення про те, що українці, коли і не були
тими, хто зініціював німців на нищення євреїв в Україні, то
принаймні масово прислуговувались їм і ще до приходу німців,
суціль ненавиділи євреїв. (...) Інші читачі будуть дивуватися
і обурюватися тому, як могли їхні брати-українці забути все
зло, що їм чинила „жидокомунія”, шахрайство і підступність
гендлярів, злочини чекістів, і, зраджуючи свій народ, рятувати
євреїв”. „Вивчений і проаналізований мною матеріал дозволяє
твердити, що і ті, і другі міркують, виходячи з міфів і
стереотипів, котрі деякими екстремістськи налаштованими
діячами єврейського, українського і польського народів або
тими, хто виконує замовлення третьої сторони, культивуються і
поширюються”, — пише у своїй книзі Жанна
Ковба.
Дослідниця називає „два основні брехливі міфи,
які заважають об’єктивно сприймати взаємини між народами в ті
важкі часи: українці — чи не ініціатори німецьких злодіянь
проти євреїв; євреї — винуватці нищення українців за
радянської влади”.
Таким чином, книжка розрахована на
широкий спектр читачів — від істориків, дослідників Голокосту
до звичайного читача, який хоче знати правду про недавнє
минуле. Звичайно, що вона буде корисною для священнослужителів
різних релігій, які можуть в цій праці знайти свідчення про
святість, людяність. „Ми добре знаємо, що один праведник може
врятувати життя людини, а десятки і сотні праведників — надія
людства”, — говорить в передмові Леонід Фінберг. — „Згадую
слова Адама Міхніка про те, що рятування євреїв місцевим
населенням під час Голокосту — це емпіричний доказ існування
Бога. Саме про це — пропонована книжка”.
Про це та інші
видання, які пропонує видавництво „Дух і літера”, можна
довідатися на сайті видавництва.
* *
*
Видавництво «Дух і
літера» http://duh-i-litera.kiev.ua/
Технології
Уславлюючи воєнні походи Святослава,
старокиївські літописці вирізняють такі риси особистості
князя, як його невибагливість, лицарське ставлення до ворога.
"Іду на ви" - цей гордий вислів київського князя став
крилатим.
Село Рожни — за 30 кілометрів від Києва. Начебто не
торкнулася його цивілізація. Асфальт лише на центральній
вулиці, а далі — бездоріжжя, скромні хатки, напівзруйновані
паркани. Зате дихаєш на повні груди! І радієш, коли бачиш
лелечі гнізда на дахах. Тож розташована на околиці села
споруда з металу і скла виглядає, немов інопланетна станція.
Це і є теплиця, де навіть у люті морози тропічні рослини
почувають себе затишно.
Ця мініатюрна породілля останні кілька днів – у центрі
уваги усіх засобів масової інформації. Й не дивно. Марія
Українець з Червонограда, що на Львівщині, при своєму
крихітному зрості 90 сантиметрів зуміла виносити й народити
донечку вагою 2,8 кілограма та зростом 46 сантиметрів!
УКРАЇНА — Наступного дня після святкування 81-річний
Володимир Пудловський із села Олишва Рівненського району вже
кілька років живе один. Дружина померла, а діти мають свої
домівки. Проте у хаті чистота, на стінах портрети Шевченка,
Франка. Справжня оселя інтелігента! Хоча пан Пудловський –
скромний трудівник, який майже 40 років пропрацював у системі
стандартизації і метрології. Ведуть свій родовід від лицарів
Він ріс в сім’ї, де мама Марія була полячкою зі старовинного
шляхетського роду Вєчфінських, а батько Петро – росіянином. –
Мої тато з мамою одружувалися без благословення рідних, –
розповідає Володимир Петрович. – Дід не міг стерпіти, що його
син вибере в дружини якусь полячку. Мамин батько теж волів
бачити доньку за таким же багатим шляхтичем, якими були вони.
Тож мої батьки переїхали в Рівне і зняли у євреїв невеличку
квартиру. Батько – бухгалтер, працював в ощадному банку, мама
у бібліотеці – вони стали дуже шанованими у місті людьми. Я
всі літні канікули проводив у Клевані: мамин батько мав
величезний будинок, володів дубовим парком. Дід дуже пишався
своїми коренями, у родині зберігався і передавався із
покоління в покоління шляхетський герб, нама-льований на
баранячій шкурі, печатка, навіть документ із підписом самої
імператриці Катерини ІІ про підтвердження графського
дворянського титулу 21 квітня 1785 року нашому потомку. На
жаль, коли почалася війна, дід склав усі пожитки і переїхав у
Рівне, ближче до дочки. Проте його багаж до місця призначення
так і не прибув... Довелося мені із двоюрідною сестрою потім
усе це по крупинках шукати.
29 січня 2011 р. відзначається день пам’яті Героїв
Крут – студентів та гімназистів Києва, які загинули 29 січня
1918 р. в бою з більшовицькими військами біля станції Крути на
Чернігівщині. З цієї нагоди з благословення Патріарха
Київського і всієї Руси-України Філарета була відслужена
панахида біля пам’ятного хреста на місці поховання Героїв Крут
на Аскольдовій могилі в Києві.
Успішно завершився перший мистецький
проект «Калуш має таланти-2010». Колектив ПК «Мінерал» разом
із директором Аллою Терещенко запозичили його в українських
телевізійників.
У київському видавництві „Дух і
літера” вийшло третє видання книги Жанни Ковби „Людяність у
безодні пекла. Поведінка місцевого населення Східної Галичини
в роки "Остаточного розв'язання єврейського питання"”,
присвяченої темі Голокосту.
