Дорогії Земляки - з
Святом Вас! 12 ЛЮТОГО ХРИСТИЯНИ ВШАНОВУЮТЬ ТРЬОХ
СВЯТИТЕЛІВ
12
ЛЮТОГО ХРИСТИЯНИ ВШАНОВУЮТЬ ТРЬОХ
СВЯТИТЕЛІВ
Православні та греко-католики 12 лютого вшановують пам'ять
трьох видатних вчителів церкви – Василя Великого, Григорія
Богослова і Іоанна Златоустого. Вони увійшли в історію як
визначні проповідники християнського самозречення, аскетизму і
високої духовності. Святителі жили у IV-V століттях, займалися
активною громадською діяльністю, очолювали єпископські катедри
у Візантії, тлумачили у своїх духовних працях Святе
Письмо. Між іншим, й до сьогодні у православних храмах
служать літургії, основу яких заклали ще Іоанн Златоустий та
Василій Великий. День вшанування пам’яті Трьох Святителей
відзначають ще з одинадцятого століття. Він символізує
міцність і непохитність православної віри.
З сивої
давнини, покоління за поколінням щедро народжують від рідної
землі, сонця, неба, води, вітру дивні звуки мелодій,
неповторну магію слова, що ведуть нас по стежках рідного краю.
Ті стежинки переплітаються, біжать і виходять на широкий шлях
високого творчого генію народу. І якщо цей геній живе й
сьогодні, не погас, то тільки тому, що живе пісня. Вона - в
образах калини, сонця, житечка й пшениці, дивних птахів.
"Пожену я сірі гуси від броду до броду, ой летіте, сірі гуси,
до мойого роду... » Творить і береже ці дорогоцінні перлини
наш народ. Він співає в радості й зажурі. Пісня — його
величний храм любові до людини, до рідної землі, до батька й
матері.
Співають діти
Teche voda. Ukrainian song. Shevchenko holiday in kindergarten, Lviv, Ukraine. Children 4-6 years.
Ukrainian dance. Kolomyjky. "Веселі Черевички" у Шевченківському Гаю у місті Львові.
Ukrainian traditional folk dance. Svitanok Esemble, from Kiev, Ukrainia. Recorded in Ourense, Galicia, Spain, on 2008/05/03.
Вітання гостям та учасникам Міжнародного літературно-мистецького фестивалю "Кролевецькі рушники" від дітей Червоноранківської загальноосвітньої школи. керівник Надія Данченко. Частина I (у двох частинах). 06.12.2009. Кролевець, Сумська область, Україна - www.krolevets.com
Ласкаво просимо - Дует
Червоне Та Чорне (Валентина Тепла, Ярослав
Теплий)
ЗАСЛУЖЕНИЙ НАРОДНИЙ АНСАМБЛЬ
ПІСНІ І ТАНЦЮ КОЛОС
ВОЛИНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ
АКАДЕМІЧНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДНИЙ ХОР - ВОКАЛЬНО-ХОРЕОГРАФІЧНА
КОМПОЗИЦІЯ ОЙ ВЕСНА, ВЕСНА
Здавалося б, усі симптоми
загнивання системи явні, а вона тримається десятиліттями. Що в
кожному конкретному випадку виявиться останньою краплею, котра
переповнить чашу терпіння, і коли саме це станеться, з високою
точністю ще не вдавалося передбачити нікому. Саме тому такими
очікувано-несподіваними ставали свого часу крах комуністичного
режиму, глобальна економічна криза, а тепер — падіння стіни
страху і масові протести, які розпочалися в Тунісі й ефектом
доміно накрили Північну Африку та частину Азії. Характерною
ознакою соціальних революцій нового типу стала відсутність
вираженої релігійної чи націоналістичної складової, а також
домінуючої політичної сили, яка б стояла на чолі протестних
акцій. У Тунісі, а потім у Єгипті на вулиці вийшла молодь,
наступного дня до неї приєднався середній клас. Люди стихійно
повстали проти деспотичних режимів, проти корупції і злиднів,
вимагаючи для себе економічної надії та свободи. Хоч би чим це
скінчилося, світ уже навряд чи залишиться колишнім.
Чи
можна провести паралелі з ситуацією, яка склалася до цей
момент в Україні; чи можливі в нашій країні протестні акції,
схожі на північноафриканські, і який клас (верстви населення)
можна вважати у нас потенційно найбільш протестним? Про це
DT.UA запитувало в політологів, соціологів і соціальних
психологів.
Сергій ГАЙДАЙ, директор
соціально-інжинірингового агентства
«Гайдай.Ком»:
— Паралелі очевидні. Конфлікт населення з правлячим
класом — типово революційна ситуація — в Україні наявний.
Практично всі верстви населення не хочуть більше такої
політики й таких політиків, а верхи не мають наміру щось
змінювати у своїх правилах гри.
Розмови про те, що
українці не здатні на протест і готові нескінченно терпіти, —
абсолютний міф, вигідний владі. Немає такого народу, який
терпітиме нескінченно. Майдан це довів. Дякувати Богу, не в
такій формі, як у Тунісі.
Багато експертів, у тому
числі іноземні, оцінюючи ситуацію в Україні, кажуть, що не
сьогодні, то завтра це станеться, бо, на жаль, конфлікт
нерозв’язний: нинішня влада, на відміну від Ющенка, не готова
піти без бою. Негатив і несприйняття її соціумом
наростатимуть. Вже сьогодні Янукович активно втрачає своїх
виборців. На 2015 рік ми матимемо президента не просто з
низьким, як у Ющенка, рейтингом, а з чітким відчуттям: він і
його влада небезпечні для кожного громадянина країни. Цього не
було навіть за Кучми.
Зараз розмірковують про
„Український Дедлайн-2015“: або не буде України, або
український соціум зуміє зламати існуючу систему влади.
Йдеться не про персоналії, а про усталені правила гри. Тому
протести дуже навіть можливі. Вони відбуваються в усьому
світі, зокрема і в благополучній Європі. Скрізь, де народ
незадоволений діями уряду, протест лунає гучно й потужно.
Правда, в Європі діє неписаний закон: ми не стріляємо, нас не
садять. В Україні такого закону, на жаль, немає...
Що
стосується потенційно протестних класів... Якщо досі носіями
традиційно революційної моралі були або молодь, або середній
клас і міські інтелектуали, для чийого світовідчуття важливе
саме поняття свободи, — то сьогодні влада активно наступає на
мозолі бюджетникам, найманим працівникам, пенсіонерам. Тому
думаю, що протест буде загальним. І це страшно. Якщо середній
клас, як правило, утримується від радикальних заходів і не
горить прагненням щось громити й підпалювати, то більш бідне
населення використовує нестабільність для моментального
самозбагачення і мародерства. Цим ситуація для України дуже
небезпечна. Оскільки в конфлікті, швидше за все, можуть бути
задіяні всі верстви населення.
Георгій ПОЧЕПЦОВ,
професор Маріупольського державного університету і
Національної академії держуправління: — Кожна наступна революція завжди має
нові характеристики, тільки в такому разі вона буде
ефективною. По Тунісу, Єгипту та інших мусульманських країнах
також прокотилася революційна хвиля нового
типу.
Найдивнішою характеристикою виявилося те, що це
революція не тільки без лідерів, а й без опозиції. Маси на
вулицях є, а явних лідерів немає. Правда, там виникають лідери
одного дня, з котрих, можливо, виростуть справжні. І певна
оргструктура, схоже, була, оскільки газета „Дейлі телеграф“
надрукувала матеріали таємних переговорів на цю тему з
американськими дипломатами.
Ще однією, хоча й не зовсім
новою характеристикою, стала роль Інтернету і SMSок. Не зовсім
новою тому, що мобільні телефони вже давно допомагали на
виборах на Філіппінах, збираючи тисячні натовпи, а Інтернет
був активно задіяний у вигляді Твіттера в іранських
заворушеннях. Дії єгипетської влади продемонстрували
уразливість такої стратегії: відключення Інтернету і
мобільного зв’язку звело все нанівець. Щоправда, Google
створив сервіс, який переводить звукові повідомлення в
електронний вигляд.
„Аль-Джазіра“ своєю трансляцією
заворушень повторила досвід помаранчевої революції.
Телебачення виступає як мультиплікатор впливу ще й тому, що
переводить глядача у стан учасника, що можливо, коли
збігаються точки простору і часу в оператора і глядача. Новини
перестають бути просто новинами, а стають інструкцією до
дії.
Заворушення без лідерів та опозиції може пояснити
й той факт, що їх також назвали продуктовими. Зменшення обсягу
продуктів, різке підвищення цін призвели до зниження
споживання великої маси людей. Побічно ця тенденція
простежується і в тому, що за тиждень до початку заворушень
Алжир, наприклад, закупив 800 тисяч тонн зерна, Індонезія
замовила 800 тисяч тонн рису, інші країни також стали шукати
джерела поповнення своїх запасів. Причому такі революції вже
називають водними, оскільки вода в цьому регіоні — дефіцитний
ресурс.
Звідси певний урок для нас. Україна прагне
почати продаж землі, і водночас картоплю та цибулю купує в
Єгипті, часник і гречку — в Китаї. Тобто ми вже сьогодні не в
змозі себе прогодувати.
Якщо революція буде
продуктовою, вона і в Україні „витягне“ як базовий матеріал
людей бідних, яких у нас не бракує. Міністерство оборони
Великобританії бачить у майбутньому новий протестний потенціал
не в робітниках чи фермерах, а в середньому класі. Він і в
Україні почувається скривдженим. Саме він вийшов на вулиці в
період помаранчевої революції. І саме він вийде
знову.
Євген ГОЛОВАХА, заступник директора Інституту
соціології НАНУ: — Беручи до уваги різницю в ситуаціях освітній,
культурній та соціально-політичній, паралелі між Тунісом,
Єгиптом і Україною проводити не можна. Але урок подій у
Північній Африці для нас у тому, що повністю нехтувати
інтересами більшості населення влада не може ніде й за жодних
умов. Це загрожує різного роду стихійними виступами, із котрих
потім викристалізовуються політичні сили.
Масові
протести виникають у двох випадках: коли є зацікавлені в цьому
реальні політичні сили, які підтягують своїх прибічників
(оксамитові і кольорові революції), або коли люди доведені до
розпачу (масове безробіття, дуже низький рівень життя і
надмір, як у Тунісі, освічених людей, які не можуть знайти
собі місце в житті).
Я б не сказав, що в нас ситуація
вже сягнула таких масштабів відчаю. Хоча, коли економічна
ситуація істотно погіршуватиметься, а особливо коли реформи
виявляться непосильними для більшості, — то ніхто не гарантує,
що люди не вийдуть із протестами на вулицю. А потім уже
з’являться сили, які їх очолять. Поки що реформування на
самому початку. Це необхідна річ, але вона має бути дуже
продуманою. Поки що в людей виникає відчуття, що будь-які
реформи — це лише погіршення їхнього становища. Саме їхнього,
а не тих, хто ними управляє.
У будь-якому суспільстві
найактивніша частина населення — молодь, оскільки вона ще
соціально не укорінена, в неї більше енергії та сподівань.
Молодіжні протести потрясали й цілком благополучну
Європу.
В Україні класова структура аморфна. Вона
перебуває у стадії переформатування й поки що дуже невиразна і
хитка. Тому в нас слід очікувати масових протестів від тих,
чиїх інтересів торкаються ті або інші економічні зміни.
Класовий склад, швидше за все, буде дуже
змішаним.
Андрій ЄРМОЛАЄВ, директор Національного
інституту стратегічних досліджень при адміністрації президента
України: — Соціальні заворушення часто відбуваються в
національних державах в умовах фінансового капіталізму і
глобальної кризи споживчого суспільства. Криза корпоративної
держави, зростання недовіри населення до урядів, які захищають
вузькі інтереси, інформаційні потоки, стандартизація життя,
очікування нової ієрархії світу... Населення часто
орієнтується на зовнішні стандарти і тому незадоволене своєю
владою. В умовах рівноваги, які існували до середини 2000-х
років, соціальні бунти були рідкістю. Тепер, коли рівновага
порушена і всі держави переживають свої внутрішні кризи,
починаються соціальні заворушення. У них є спільне — низький
рівень самоорганізації і бунтарський характер. Політичне
підгрунтя при цьому може бути різним — релігійне, ідеологічне,
партійне, соціально-економічне. Тому тут емпіричні методи
політології не працюють. Навіть якщо ми порівнюємо події в
Тунісі і Єгипті. Але є спільний тренд: на відміну від
потрясінь початку ХХ століття, це не класові конфлікти, а
масові. У них втягуються представники різних груп населення,
навіть еліти. Політичний порядок денний з’являється на другому
етапі і часто буває привнесеним. Чи то ззовні взагалі, чи то
ззовні, з погляду місцевого політичного процесу. Заворушення і
бунти, як правило, завершуються обіцянкою або запровадженням
стандартів, яких очікували в цьому суспільстві. Тому максимум,
чим вони закінчуються, — це зміна режиму без зміни
системи.
Такий тип і характер соціальних заворушень ми
вже пережили 2004 року — помаранчева революція.
Я
вважаю, що найближчим часом Україна не опиниться в ланцюжку
подій, які відбуваються в Північній Африці. По-перше, є
очікування змін і занижене очікування швидких якісних
перетворень, оскільки ми переживаємо розчарування та занепад.
Ми зустріли кризу в умовах реально низьких показників
економіки і соціальних стандартів, на відміну від, наприклад,
Тунісу, який динамічно розвивається, і відносно рівноважного
Єгипту. По-друге, очікування змін пов’язане зі зміною влади в
2010 році. І, незважаючи на критичність ситуації та плаваючу
соціологію підтримки, я думаю, що ресурс очікувань в Україні
зберігається. Свої соціальні заворушення і бунти ми вже
пережили.
Що стосується потенційно протестного класу.
Ми справді увійшли в період кристалізації класової структури,
але вона має ще досить розмитий і хисткий характер, що
пов’язано з перипетіями економічної кризи. Тому говорити про
загрозу сильних соціально-класових рухів в Україні, мабуть, ще
рано. Але можна говорити про те, що в соціальних виступах
певну роль готова відіграти пролетаризована частина малого і
середнього бізнесу та соціально декласована частина
суспільства.
Ірина БЕКЕШКІНА, науковий керівник
Фонду „Демократичні ініціативи“: — Як соціолог можу сказати, що судити на
основі соціологічних даних про готовність до протестів не
можна. Найвища готовність у нас спостерігалася на дні
економічної кризи 1997—1998 рр., але масових виступів тоді не
було. А ось перед помаранчевою революцій протестних настроїв
не фіксували. Тільки готовність до протестів не спрацьовує,
потрібен збіг багатьох чинників.
Потенційно протестними
в Україні можуть бути не обов’язково найбідніші, а найбільш
соціально активні. Це завжди молодь. Коли дуже дошкулять і не
вистачатиме на їжу, можуть вийти низи. Тоді це буде, швидше,
бунт. Гадаю, до цього все-таки не доведуть.
Олег
ПОКАЛЬЧУК, соціальний психолог: — У будь-яких народних заворушеннях можна
знайти зовнішню подібність. Але аналогії виключаються через
різницю в демографії та ресурсній базі.
Не треба
плутати незадоволення і роздратування з радикалізмом.
Радикалізм — це оформлення незадоволення і роздратування в
певний динамічний план дій. Це або єдиний національний лідер,
або спільна для всіх зовнішня загроза, або спокуса ідеологією.
Тоді роздратування і протестні настрої набувають рис
протестних дій. У нас нічого цього немає. Національна ідея,
завдяки попередньому президентові та прем’єру, дискредитована.
Праворадикальна ідея ще не визріла. А решта — просто
приголомшені тим, що коїться, і займаються
виживанням.
Протестний клас завжди і скрізь — молодь.
Протестні ж настрої — завжди вищі у людей старшого та похилого
віку. Старші, що мають потенціал сформувати якусь ідею,
передають її молоді, яка і втілює протестні настрої. Але для
цього в суспільстві має відбуватися нормальна передача
сімейних цінностей із покоління в покоління. У нас і в взагалі
в Європі сім’я як засіб передачі інформації зруйнована й не
має авторитету.
Теоретично, протестним класом можуть
бути представники середнього і малого бізнесу. Саме тому
останніх 20 років кожна влада намагається зробити з цієї
верстви бонсай, старанно її підрізає й демонструє, що ця
верства в нас є, створюючи видимість діалогу. А протест і
радикалізм виникають, коли жодного іншого каналу для діалогу
немає.
Дмитро КОРЧИНСЬКИЙ, лідер організації
«Братство»: — Паралелі провести можна. Туніське і єгипетське
суспільства так само довготерпеливі, як і суспільство
українське. 25—30 років терпіння, перш ніж повстати! Це дуже
схоже на нас. І демонструє, що хоч би яким малорозвиненим було
суспільство, воно все одно здатне на європейські форми
протесту, які ми спостерігаємо зараз у Тунісі та Єгипті. Це
дуже відрізняється від того, що ми звикли бачити в азійських і
мусульманських країнах. Таке, безперечно, можливе в Україні.
Сподіватимемося, що станеться це все ж таки раніше, ніж через
30 років.
Участь у протестних акціях братимуть,
напевно, все ж таки не соціальні групи, а психологічні. Річ у
тому, що в Україні неможливо виділити соціальні групи.
Скажімо, базарного торговця можна зарахувати до дрібної
буржуазії. З іншого боку, він колишній інженер і, відповідно,
мав би входити до іншої соціальної групи. Тим часом він
постійно буває у своїх батьків у селі, копає картоплю й
ментально пов’язаний із місцем, де народився. Таким чином,
його можна було б зарахувати й до соціальної групи
сільгосппрацівників або селян. Він виходив на помаранчевий
Майдан заради національно-демократичних ідеалів, та водночас
не забуває принести гвоздику до вічного вогню на могилі
невідомого солдата. Його можна назвати націонал-демократом, і
водночас він — радянська людина. У нас дуже важко розбивати
людей на соціальні групи. Тому, як завжди, на Майдан вийдуть
не представники соціальних груп, а бунтарі за духом; ті, у
кого на той час збережуться рештки честі. І вийдуть вони не
тому, що голодуватимуть, а тому, що уражене їхнє відчуття
справедливості. Голодні не бунтують. Бунтують обурені.
* *
*
Алла Котляр «Дзеркало тижня.
Україна» Фото Товстиженко Андрій, ZN.UA
www.dt.ua/
Про проблеми з
сучасною історіографією - 11.02.11
З самого початку хочу сказати, що мої
зауваження у цій статті не мають відношення до загалу сучасної
історіографії, а тільки до окремих істориків, які своєю
непрофесійністю кривдять не тільки науку, але також і професію
до якої вони себе зараховують. Також не маю на меті кривдити
когось особисто. Скоріше моя інтенсія є ставити під сумнів
авторитетність та науковість даних тез і, тим самим,
неавторитетних або навіть тенденційних їх
висувачів.
Нещодавно російській федеральній
Інформаційній Агенції “Регнум” дав інтервю один український
історик- Ярослав Грицак. Тема, яка цікавила росіян це ОУН-УПА.
Подаю деякі найбільш не тільки очорнуючі, але й не
обгрунтовані вислови пана Грицака. У кожному випадку подаю
витяги у повному тексті, щоби небуло закиду, мовляв, що я
витягнув з контексту:
Якщо на хвилину абстрагуватися
від ідеоологічних відмінностей, УПА – це приблизно те ж, чим
була армія Махна: селянська, часто дуже жорстока, але з
підтримкою місцевого населення.
Тактика бандерівців -
приблизно як тактика більшовиків: коли вони бачать, що процес
розвивається, вони намагаються його очолити, а очоливши,
відрізають при цьому "зайві" руки, ноги, або навіть голову,
щоб загнати процес потім в потрібні рамки.
Потрібно
додати, що під час створення УПА на Волині відбувається масова
різанина місцевих поляків. Вважаю, що це збіг не випадковий:
ОУН спеціально спровокувала цю різанину і скористалася цим як
мобілізаційним фактором.
У значній мірі можна дивитися
на Волинську різанину як велику криваву мобілізаційну акцію зі
створення УПА.
Щоб уникнути пересудів, скажу відразу:
ОУН була антисемітською.
Український націоналізм,
швидше, був такий прагматично-прикладний, причому в поганому
значенні. Ідеологічно цей рух був досить слабкий, адже його
робили молоді люди 20-30 років, які не мали освіти, яким
взагалі було не до ідеології. Багато хто з тих, що вижили,
зізнаються, що навіть Донцов був дуже складний для їх
розуміння. Вони ставали націоналістами "за природою речей", а
не тому, що щось колись прочитали. Тому їх антисемітизм і був
швидше погромним, ніж програмним. Є велика суперечка, який на
цей рахунок була позиція Бандери або Стецька. Є фрагменти з
публікацій щоденника Стецька, де він пише, що підтримує
політику Гітлера щодо винищення євреїв.
Відомо також,
що коли євреї, особливо волинські, масово тікали до лісу, УПА
їх винищувала. Про це зараз пише Джон Пол Химка, і він пише на
основі спогадів.
Кілька років раніше той сам Ярослав
Грицак зробив прислугу полякам даючи інтервю польській «Газеті
Виборчі». У тому інтервю є такі витяги:
Ідеологія і
практика українського націоналізму в 30-х роках пригадує
нацизм і, передусім, італійський фашизм.
Не треба
забувати, що ворогами Бандери були також помірковані українці,
які пробували діяти легально, сьогодні ми б сказали -
ліберали. З 63 жертв замахів під час війни 36 були українцями,
а з них лише один - комуніст!
Українська держава не
постала, а Бандера був засланий до Заксенхаузен, де сидів до
кінця війни. Однак ще перед концтабором, коли був посаджений
під домашній арешт, він не перестав бути прихильником
співпраці з німцями. В листах, пересланих до краю, писав: доки
Гітлер становить силу і воює зі Сталіним, було б шаленством
відвертатися від нього. Євген Стахів, який подає цей лист,
твердить, що коли б Гітлер запропонував співпрацю українцям,
то Бандера без вагання став би українським
Квіслінгом.
У воєнний час Євген Стахів був рядовим
членом ОУН. Також членом, але вищого рангу, який мав доступ до
Провідника Бандери, був його брат Володимир. Тому ОУН інколи
використувала Євгена як курєра, і, напевно, він переносив
грифи від Проводу до Миколи Лебедя на материку. Одначе Євген
не був посвячений у зміст тих грифів. Також Бандера не
проводив дискусії на ці теми з Євгеном Стаховим. Пан Стахів
признався мені, що він читав ці грифи, хоча це було
заборонено. Мабуть і сказав Грицакові, що в грифі до Миколи
Лебедя від Степана Бандери було написано, доки Гітлер
становить силу і воює зі Сталіним, було б шаленством
відвертатися від нього.
Що дійсно було там написано
знають тільки Бандера, Лебідь і. через свою зраду, Євген
Стахів. Фактично Стахів міг, що небудь сказати Грицакові.
Листа немає, Бандера і Лебідь небіжчики, а Стахів став
джерелом інформації проти Бандери, якого він ненавидить. Чи
Стахів спосібний говорити неправду? Не знаємо, знаємо тільки,
що він спосібний читати чужу пошту, хоч присяга члена ОУН
зобовязувала його до гострої дисципліни. Чи Грицак старався
заглянути в архіви, може десь там німці чи совєти перехопили
листування від Бандери? Ні!
Ще одне сумнівне джерело--
це історик Джон Пол Гімка, який на затруднення Меморіяльного
Музею Голокосту США, за що він одержав винагороду, обвинувачує
УПА у винищенні євреїв на Волині на підставі свідчення і
спогадів євреїв, які пережили ці події. На замовлення Гімка
виготовив 25 сторінковий елаборат, який зводиться до того, що
на Волині УПА боролася проти поляків та інколи жертвами
ставали і євреї, які були з поляками. Велика частина свідчень
чи спогадів зводиться до переказів, тобто даний свідок
переповідає це, що третя особа йому переказала. Мабуть
найбільш дивовижним у випадку Грицака є те, що він цілком
приймає заключення Гімки без найменшого підкріплення
першорядними чи навіть другорядними
матеріалами.
Безперечно УПА вбивало польських армійців
крайових чи совєтських партизанів і не питалось чи вони були
поляками, росіянами, євреями чи навіть українцями. До речі в
самій УПА було чимало євреїв. У вирі боротьби гинули і
цивільні, які допомагали одній чи другій стороні. Багато було
випадків, що Армія Крайова нападала і нищила українські села
та вбивала греко-католицьких священників, мовляв, вони
бунутують народ і допомагають повстанцям. Про це мовчать і
Гімка, і Грицак.
Фактично Грицак покликається на один
документ, який він називає „щоденник Стецька,” Є фрагменти з
публікацій щоденника Стецька, де він пише, що підтримує
політику Гітлера щодо винищення євреїв.” Цей „щоденник”
відомий своєю загадковістю. Чому Грицак не сказав, що цей
документ з радянських архівів, що його передав на Захід ню
йоркський агент КГБ комуніст Михайло Ганусяк, що повторили цю
совєтську пропаганду один голандсько-єврейський історик та
найманий євреями український перекладач. Цей ”щоденник” не був
проаналізований ні щодо почерку Ярослава Стецька, ні чорнила,
ні паперу. Хоча він мав би бути написаним у 1941 році для
німців, але тільки чомусь совєти мали його у архіві, а Стецько
в 1941 році совєтів і не бачив. Фактично до Ганусяка ніхто на
Заході цього шоденника не бачив. Ті двоє-
голандсько-єврейський історик і найманий український
перекладач- признають, що інші показували цей „щоденник”
дружині Ярослава Стецька, Славі Стецько і вона заявила, що це
не почерк її чоловіка. Всеж таки вони вважали себе краще
ознайомленими з почерком Стецька.
Можна Ярослава
Грицака вважати лакеєм, навіть зрадником, а можна-- тільки
слабким істориком. Можна і осуджувати його як за моральні так
і професійні гріхи. Немає сумніву, що його історичні джерела
дуже сумнівні, а його заключення дуже часто зовсім без
наукових основ. Одначе треба також дивуватися тим людям, а тим
більше інституціям, що його називають істориком, а то і
професором, а не прямо злісним або замовним байкарем, і
дозволяють йому впливати на майбутнє покоління.
У
дитбудинку на Донеччині діти помирають від недоїдання? -
10.02.11
У дитячому будинку в місті Торез близько
100 дітей з хронічними захворюваннями та інвалідністю, причому
близько 12 дітей на рік помирає, пише The Sunday
Times.
10-річний Анатолій, що страждає на дитячий
церебральний параліч, важить не більше 6,5 кг, розповідають
кореспонденти Деніел Фогг і Мартін Фолі. Його слід було б
годувати висококалорійним дитячим харчуванням, але воно коштує
дорого, пояснила нянечка Світлана. Так що тепер Анатолій
знаходиться при смерті.
"У працівників дитбудинку
велике навантаження, і часто вони не можуть надати дітям з ДЦП
всю необхідну допомогу при годуванні. У важких випадках,
можливо, необхідне годування через зонд", - ідеться в
статті.
"Я бачила, як у Торезі годують дітей. Вони
витрачають секунд тридцять на те, щоб засунути дитині в рот
якусь рідку суміш; та рідина виливається з рота, а вони
переключаються на наступну дитину", - розповіла в інтерв'ю
Тереза Філлмон, керівниця американської благодійної
організації, що допомагає українським
дитбудинкам.
Директор дитбудинку Олександр Васякін
заперечує, що діти голодують: "Вони хворі, й організм
неправильно перетравлює їжу. Ми намагаємося залучити Nestle та
інші американські фірми, щоб вони забезпечували нас
продуктами, які краще засвоюються".
Зі свого боку,
медсестра Джо-Енн Валансола і дієтолог Крістіна Хеглунд, що
відвідували дитбудинок у Торезі, теж вважають, що діти
страждають від недоїдання. У них великі животи, але тонкі руки
й ноги, пояснила Валансола. Філлмон називає Торезький
дитбудинок найгіршим серед тих, що вона бачила в
Україні.
"Нещодавно Україна знову висловила бажання
вступити в ЄС, який закликає її продемонструвати свою
готовність до членства шляхом відстоювання прав людини.
Одкровення про життя в дитбудинку в Торезі змушують
засумніватися, що Україна дійсно йде до цієї мети", -
говориться в статті.
Всього в Україні 55 дитбудинків
для дітей-інвалідів. Недоїдання — не єдина проблема. "Три
колишніх вихованці розповіли, що піддавалися знущанням з боку
працівників інших подібних установ", - ідеться в статті. Так,
20-річний Максим Мелецький каже, що в дитбудинку на південному
сході країни, куди його перевели у 15 років, співробітники
обкрадали дітей, а побиття було звичайним явищем.
"Не
всі діти в дитбудинках для інвалідів серйозно хворі: деяких
відправляють туди, тому що у них всього лише астма, вовча паща
або невуси. Філлмон сказала, що всі інші дитбудинки, що їх
вона відвідала — "утримуються в прекрасному стані милосердними
людьми". Але тривоги у зв'язку з роботою деяких установ для
інвалідів стали поштовхом до урядового розслідування, мета
якого — викорінити корупцію в цій системі", - говориться в
статті.
Як повідомлялося раніше, у Херсонській області
вихованці дитячого будинку вкрали з рахунків інших сиріт 15
тис. грн.
* *
*
http://gazeta.ua/
Нові
громадяни Німеччини - 10.02.11
За період з 2002 по 2009 роки новими громадянами
Німеччини стали майже один мільйон іноземців. Перше місце – за
вихідцями з Туреччини, але й країни пострадянського простору
не пасуть задніх.
Заступник голови фракції ХДС/ХСС
в бундестагу Йоханес Зінґмайер, з гордістю заявив у німецькій
пресі, що кожен новий громадянин, за бажанням, може легко
інтегруватися в нове суспільство. На першому місці, серед тих,
хто отримав заповітні німецькі паспорти, незаперечно - турки.
Їх більше трьохсот тисяч. За ними йдуть іммігранти з Іраку,
Польщі, Сербії.
У першому десятку на п'ятому і шостому
місцях – Росія і Україна. Так "українськими" німцями за сім
років стали 28 тисяч осіб. Статистика виглядає ніби й
непогано. Але реальність у Німеччині для її нових громадян є
почасти не такою вже й втішною. Досить підійти, наприклад, до
біржі праці берлінського району Кройцберг, аби переконатися -
більшість претендентів - не німці.
Проблеми з
роботою залишаються
Те, що багато мігрантів дійсно
отримали в минулі роки німецькі паспорти, ситуації на ринку
праці не міняє. Більше половини зареєстрованих на біржі праці
мають міграційне минуле.
Цікаво відзначити, що, для
турецького населення і вихідців з країн Азії, вирішальним
фактором слабкої інтеграції в суспільство стає незнання мови і
низький рівень освіти. Але, наприклад, українцям, як не дивно,
часто фактично «заважає» знайти роботу освіта, отримана на
батьківщині, яка не визнається у ФРН. Серед таких нових
громадян частка фахівців з дипломами вищих шкіл складає до 80
відсотків. Утім, знайти роботу за спеціальністю в Німеччині їм
вкрай складно.
* *
*
АРАТТА www.aratta-ukraine.com/
«Наша Україна»: Пенсійна псевдо-реформа від уряду
суперечить інтересам українців -
9.02.11
Політична партія «Наша Україна»
заявляє, що урядовий проект пенсійної реформи не веде до
встановлення ефективної та справедливої системи пенсійного
забезпечення українців.
Замість усунення причин
розбалансованості пенсійної системи, уряд пропонує заходи, що
лише ускладнюють вимоги для отримання громадянами
пенсії.
Урядові ініціативи щодо підняття пенсійного
віку для жінок з 55 до 60 років та збільшення на 10 років
нормативного трудового стажу, не створюють об’єктивних
передмов для наповнення бюджету Пенсійного фонду та
пропорційного підвищення розміру пенсій громадян.
В
держбюджеті на 2011 рік дефіцит Пенсійного фонду закладений в
сумі 17,75 млрд. грн. В той же час урядовий законопроект
передбачає скорочення дефіциту ПФ за рахунок впровадження
реформи тільки у сумі 1,7 млрд. грн.
Розмір мінімальної
пенсії на сьогоднішній день становить 750грн., а 8,5 мільйонів
осіб з 13,7 мільйонів пенсіонерів отримують пенсії на рівні
прожиткового мінімуму. При цьому урядова реформа не містить
механізмів для збільшення розміру пенсійного забезпечення цих
громадян.
Урядовий законопроект не ліквідує головних
причин кризи чинної пенсійної системи.
По-перше,
зберігається надмірне податкове навантаження на фонд оплати
праці. Теперішній розмір відрахувань – від 33% і більше – є
непосильним для підприємств і спонукає роботодавців
виплачувати частину зарплати «в конверті» або вдаватися до
нелегального працевлаштування. Більшість працівників офіційно
отримує мінімальну зарплату, через що в Пенсійний фонд
здійснюється невисокий розмір відрахувань, а тому низьким є
розмір пенсій. По-друге, урядова реформа консервує існуючу
соціальну несправедливість, за якої окремі категорії
пенсіонерів, зокрема державні чиновники, отримують захмарні
пенсії (на рівні 80% зарплатні), тоді як решті громадян
отримують пенсію на рівні близько 40% від зарплатні. Спец
пенсіонери і надалі гарантовано отримуватимуть високі пенсії,
що призначатимуться окремими законами, в той час як більшість
громадян зможе сподіватись лише на мінімальну
пенсію.
По-третє, урядова реформа відкладає
запровадження накопичувальної системи на невизначений період
до досягнення бездефіцитності бюджету ПФ. Відрахування на
персональні рахунки заплановано максимально в розмірі 7% від
бази пенсійних відрахувань, тоді як більша частина пенсійних
відрахувань – близько 28% і на далі буде спрямовуватися до
солідарної системи. Такий розподіл не дає шансів заробити на
гідну пенсію за рахунок персональних накопичень.
З
огляду на названі системні недоліки, «Наша Україна» вважає, що
урядовий законопроект пенсійної реформи у цій редакції не
повинен розглядатися у парламенті. Ми наполягаємо на
доопрацюванні та широкому обговоренні урядових ініціатив з
експертами та представниками громадськості.
В порядку
обговорення ми пропонуємо альтернативне бачення пенсійної
реформи.
Пенсійна реформа в Україні має вирішити два
головні завдання: гарантувати громадянам пенсійне забезпечення
на рівні, який відповідає здійсненим пенсійним відрахуванням,
та залучити тіньовий сектор до офіційної економіки.
Для
потрібно реалізувати такі підходи до реформування:
•
Усі пенсійні виплати мають прямо залежати від обсягу сплачених
внесків. Всі нетипові виплати мають здійснюватися за рахунок
держбюджету, а не Пенсійного фонду. • Солідарна система має
гарантувати базовий рівень пенсійного забезпечення, а
додаткові пенсійні виплати працівники мають отримувати через
персоніфіковану накопичувальну систему. • Наповнення
солідарної системи має відбуватися за рахунок внесків
роботодавців, а накопичувальної системи через внески самих
працівників. • Відрахування до накопичувальної системи
поступово мають перевищити відрахування до солідарної системи
і стати основою зростання пенсій. Реалізація реформи на
основі цих підходів дасть змогу відновити фінансову
стабільність пенсійної системи та збільшити рівень пенсійного
забезпечення громадян.
* *
*
http://razom.org.ua//
Янукович – головний борець з корупцією в Європі -
9.02.11
Чим мені подобається
Віктор Янукович, так це своєю прямолінійністю в пошуку
відповідей на питання свого буття.
От останнім часом
стала лунати критика з Заходу щодо згортання демократії в
Україна, а Богдану Данилишину Чехія надала політичний
притулок. І ось в п'ятницю Янукович, виступаючи у Польщі,
розгадав конспіративну природу цих подій.
"Брешуть без
совісті, перекручують факти, за накрадені гроші винаймають
наймитів в Європі, США та в середині країни... та
дезорієнтують весь світ та українське суспільство", – зазначив
Янукович.
Очевидно, поборовши
корупцію всередині України, Янукович вирішив допомогти це
зробити Чехії, яка надала притулок
Данилишину.
Аргументи Януковича збігаються один в один
з аргументами іншого видного діяча Партії регіонів Вадима
Колесніченко. "Корупційний ланцюжок дій уряду Тимошенко
розкинув свої руки і на Європу. А відтак таким рішенням
намагаються європейських корупціонерів позбавити
відповідальності".
Коли я читаю про Чехію, то розумію,
що Віктору Федоровичу є що вдосконалити в цій
країні.
Наприклад, Чехія посідає 53 місце за рівнем
корупції згідно з дослідженням Transparency International за
2010 рік, Україна – 134 місце.
У 2004 році міністру
закордонних справ Чехії Цирилу Свободі довелося, прикутому до
інвалідного візка після операції на хребті, їхати в парламент.
Бо треба було особисто проголосувати і дати вирішальний голос
за потрібне коаліції рішення – хоча міг би попросити голоснути
якогось свого дружбана.
От в Україні син президента дозволяє
собі публічно порушувати Конституцію, голосуючи за трьох. Є
над чим працювати Януковичу в Чехії? Звичайно, є!
У 2010-му
прем'єр-міністр Чехії Петр Нечас одним з перших рішень
відмовився від поліцейського супроводу та пересів з "Ауді" на
"Шкоду".
Прихід до влади президента Янукович
ознаменувався небаченим залученням охорони, тотальним
перекриттям вулиць у Києві та рішенням літати на роботу на
вертольоті. Звичайно, Чехії не вистачає такого
досвіду.
У 2005
прем'єр-міністр Чехії Станіслав Гросс пішов у відставку через
скандал з квартирою, яку він придбав за 140 тисяч євро,
походження яких він не зміг нормально пояснити.
В 2010
Україна обрала президентом людину, яка вивела з державної
власності 140 гектарів урядової резиденції та будує там палац,
де 140 тисяч євро складає лише вартість кількох міжкімнатних
дверей.
Ну що ж, наступним гідним кроком
Януковича по викоріненню корупції в Європі було би закриття
там підприємств, утворених для членів його родини
корумпованими європейськими юристами.
Ну й їздити
відпочивати члени родини Януковича мають виключно в
Бердянськ.
Шановні пані та панове Януковичі, не
підтримуймо європейську корупцію своїми чесно заробленими
грошима!
* *
*
Блог Сергія
Лещенка http://blogs.pravda.com.ua/
Де
градація? - 9.02.11
Одного разу трапилося мені
розмовляти з вчителькою, що викладає в школі. Тобто не так
розмовляти, як слухати короткий монолог про "деградацію
учнів".
Після цієї розмови я замислилась: а що ж таке
ця "деградація"? Що саме погіршилося?
Наприклад,
пересічні вчителі жаліються, що неможливо примусити учнів
вивчити напам'ять великий обсяг тексту. З іншого боку, а чи
потрібно вчити тексти напам'ять?
Або, скажімо,
жаліються на поганий почерк. З іншого боку, навіщо хороший
почерк, якщо письмо зараз асоціюється насамперед із
клавіатурою?
Прикладів може бути багато. Про щось
подібне говорить ось ця дотепна й чудово анімована
лекція:
Мене тут цікавить
інше. "Деградація" – найпростіше пояснення неуспішності. Але
де градація, де одиниця вимірювання та поділу на "нормального"
та "не нормального учня"?
Я вважаю, що все могло би
пояснити усвідомлення зміни медіапростору.
Мені 23
роки, останні 10 років свого життя я провела за комп'ютером, з
них 9,5 – в умовах вільного користування інтернетом.
Сьогоднішні школярі та студенти молодших курсів навряд чи
уявляють собі життя поза всесвітньою павутиною. Для них (я
сподіваюся) не існує кордонів спілкування, пошуку та
споживання інформації.
Чи встигла освіта врахувати ці
зміни свідомості?
Те ж саме – в літературі та
книговиданні. Мені траплялося читати тези про "комп'ютер –
головна причина дитячого нечитання".
Можливо, діти та
молодь справді не читають книжок. Але зважайте, що в інтернеті
більшість інформації сприймається таки через текст. Форум,
чат, стаття, коментар під фото, фейсбук, ЖЖ, комікси – все це
потрібно читати. І не просто читати, а ще й коментувати та
регулярно відволікатися на який-небудь гуггл-чат або
скайп.
Чи встигла література врахувати ці зміни
читання?
Українська література – навряд чи.
А от
американська, здається, почала. Я сьогодні писала про нову
книжку Джонатана Сафрана Фоера "Дерево кодів". Фотка в статті
не передає всього шарму – подивіться відео нижче. Я думаю,
такі видання – це дуже гарно та сучасно. Щось таке, напевно,
прочитав би будь-який інтернет-залежний.
Дитяча література
теж має чудові зразки книжок для нового сприйняття інформації.
Наприклад, книжка "Метро" Крістофа Німана ("Subway," Christoph
Niemann).
Нещодавно в
Туреччині, в регіоні Анталія, відбулася Міжнародна конференція
“Родина як цінність у контексті релігії, традицій і
сучасності”, у якій узяли участь 600 представників із 53
країн. Масштабність цього заходу свідчить про надзвичайну
важливість інституту родини для людства й для турецького
суспільства зокрема. Конференцію організували Платформи
“Діалог Євразії” та “Міжкультурний діалог” і Жіноча платформа.
Водночас відбулося IX пленарне засідання Платформи “Діалог
Євразії” — міжнародної громадської організації (зі
штаб-квартирою в Стамбулі), діяльність якої спрямована на
розвиток культурних, освітніх, гуманітарних зв’язків між
народами Європи та Азії. На наступні два роки її головою
обрали керівника українського представництва професора
Володимира Сергійчука.
Своїми роздумами про непроминущі
традиційні цінності української родини ділиться учасник
конференції Олександер ШОКАЛО.
Родина — результат
природно-духовної еволюції й одна з прадавніх форм єдності
людей. Науковці дійшли висновку, що інститут родини виник ще
до появи релігій. Релігії стали вторинними чинниками,
підтримуючи полігамію або моногамію. Взагалі первинними
сутностями є духовний світогляд і осягнуті в духовному досвіді
сакральні знання, які визначають спосіб життя суспільства в
системі культури. А релігійні культи насаджують паразитарні
антисистеми для маніпулювання масовою свідомістю різних
спільнот. Мисливсько-збирацькі й кочові спільноти не були
прив’язані до певної території й жили полігамними сім’ями
(полігінія й поліандрія). І тільки з виникненням і розвитком
аграрних суспільств на питомих землях і на ладовій
світоглядній основі (бл. 10 тис. р. тому) доцільною стає
моногамна родина, яка найміцніше єднає людей, створюючи основу
збірної особи народу. Моногамна родина агрокультури заснована
на єдності споріднених душ, на злагоді чоловічої й жіночої
первин. Ці первини взаємодіють за принципом співдії двох
протилежних зарядів у живій клітині, утворюючи “непарну
симетрію” (В. Вернадський) — народжуючи нове індивідуальне
життя. Всеєдиний закон непарної симетрії — основа саморозвитку
всього живого з власної самостійної сили. Згідно з даосизмом,
Дао як усепроймаюча пульсуюча сутність утворює одне — двоєдину
чоловічо-жіночу першооснову, яка поділяється на дві первини —
чоловіче інь і жіноче янь; ці дві первини у злагоді, любові
народжують третє — життєвий первінь, дихання або лад життя; і
ці три сутності народжують усе в Світовій Всеєдності. В
українському ладовому світогляді аналогічна життєтворна модель
розкривається через сакральні сутності: Дій (Всеєдиний, Род),
Ладо (двоєдина чоловічо-жіноча першооснова), Лад і Лада (ці
дві первини у Всеєдиній Любові породжують життєвий первінь,
дихання, лад життя). У злагоді, любові зароджується й людська
родина. Створення родини — одне з покликань людини в Білому
світі. Здоров’я й вік родини залежать від сили любові. А сама
любов випробовується шлюбом.
ЛЮБОВ — ДЖЕРЕЛО СИЛИ
РОДИНИ Й СУСПІЛЬСТВА
Любов зароджується в людському
серці з духовного зачатка. І з любові народжується людина
вперше (біологічно) і вдруге (духовно). Перший раз людину
народжують батьки, а другий раз вона народжується сама з
духовного зародка в серці. Оце “друге, духовне, народження”
людини і є її власною культурою (Г. Сковорода). Так із
людських родин, родів самозароджується збірна особа народу. А
збірні особи народів складають планетарну спільноту —
людство.
В українській духовній традиції любов є
головною моральною чеснотою людини — виявом життєтворної сили
й волі духу в чистому серці. Воля духу в поєднанні з палкою
чуттєвістю серця виявляється як жагуча любов — кохання.
Кохання пробуджує внутрішню духовну силу й загострює відчуття
струмування життєвої енергії в людському єстві. Завдяки цьому
відбувається глибинний взаємообмін енергією життя між
чоловіком і жінкою, їхнє єднання в енергетичне ціле. Люблячі
чоловік і жінка живуть із реальним відчуттям свого
енергетичного єднання. А де є реальне відчуття одне одного,
там немає місця марновірству й ревнощам. У народній мудрості
знаходимо таку формулу взаємного відчуття: “Любов — це коли
чоловік і жінка дивляться не один на одного, а в одному
напрямі”. Любов — універсальний принцип почуттєво-духовної
взаємності, взаємообміну життєтворною енергією між чоловіком і
жінкою, між людиною і Всеєдиним, між людьми в збірній особі
народу.
Для підтримання в собі бінарного космічного
балансу життєвої енергії людині необхідна енергія протилежної
статі. Енергетичний взаємообмін між чоловіком і жінкою
заснований на взаємній віддачі і взаємному наповненні енергією
любові, й це дає відчуття щастя, радості: “Усяка радість у
цьому світі струменить із бажання щастя іншим. Усяке
страждання в цьому світі починається з бажання щастя тільки
собі” (Далай Лама). Взаємна радість — вияв сили любові: “Ані
на одну мить не слід нам тут забувати, що життя нам дано для
любові й що ми самі твір Усеєдиної Любові до нас” (Микола
Гоголь).
“ЛЮБОВ ДАЄ ЛАД УСЬОМУ”
У системі
традиційних моральних цінностей українців любов — уселадуюча
сила життя. Звідси наш одвічний моральний принцип: “Любов дає
лад усьому”. В любові людина пізнає себе й здійснює життєву
програму власної душі. Через любляче серце пролягає внутрішній
духовний шлях від людини до людини, й силою любові люди
досягають ладу в особистому й суспільному житті. “Чоловік і
жінка — найкраща в світі спілка”, — так український народ
охарактеризував засновану на любові родину — життєтворну
клітину етнічного єства. Адже злагода родинного життя, міць
родинного духу — запорука єдності й духовної міці збірної
особи народу. Згадаймо наш класичний досвід: “Де згода в
сімействі, де мир і тишина, Щасливі там люди, блаженна
сторона”. Керуючись у своєму житті волею Всеєдиної Любові,
родина є головним законотворцем суспільного життя. “Любов сама
творить закон життя” — цю істину українці здавна сповідують як
провідний принцип природного права, завдяки чому народ і живе
на Білому Світі всупереч штучним законам. Бо любов як воля
духу є найвищим правом людини. У любові люди живуть духовними
цінностями — творять світ культури, незважаючи на цинізм
владців і їхнє беззаконня. Бо людину щодня пробуджує до праці
фізичної й духовної світло Сонця й сердечна любов до своєї
родини.
Втрата духовного орієнтиру й сили любові
призводить до занепаду окремої родини й цілого народу. Коли
занепадає в подружжі дух любові, люди гублять волю до життя. А
ставши підневільними, вони вже не знають почуття людської
гідності, самоповаги: запродують душу й тіло, розум і дух.
Запроданство стає пошестю, й народ втрачає волю збірної особи
— стає знаряддям чужої сили.
Нині українське
суспільство переживає глибоку кризу: в ньому бракує любові,
творчого розуму, волі національного духу. Ті, які свідомо не
пускають у світ дітей, стають нелюдами. Батьки, які не люблять
своїх дітей, стають мертводушними. Суспільство, яке не виховує
нових поколінь, прирікає себе на погибель. Батьки зобов’язані
виховати своїх спадкоємців і забезпечити безперервний зв’язок
поколінь народу. Звідси обов’язок дітей перед батьками —
зберегти честь родини, роду. Ця взаємна відповідальність
батьків і дітей — вияв священного сердечного почуття, що
забезпечує єдність родини, роду й збірної особи
народу.
Коли народ занепав у нелюбові й розбраті,
надзвичайно тяжко виживати окремій родині. Надто тяжко в
умовах етнічної недуги зародитися новій здоровій родині.
Одначе кожному подружжю волею життя належить осягнути істину,
що творячи свою здорову родину, вони тим самим відновлюють
народ. Адже родина є носієм етнічного генотипу. А виховуючи
дітей, кожна родина виховує нове покоління українського
суспільства.
РОДИНА Й МОРАЛЬНІСТЬ
Родина
як цілісна психоенергетична система заснована на взаємній
любові й моральній зрілості батьків і дітей. У люблячих
батьків виростають щасливі діти, народжуючись удруге, духовно,
з власної сили любові. Якщо в серці немає любові, там не
животворить дух, і всі вчинки позбавлені духовних прагнень. В
аморальному середовищі любов підміняють торгом: ти — мені, я —
тобі.
Суперечності між українською родинною традицією й
аморалізмом сучасності виявляються передусім на межі
проникнення в родинний світ зовнішніх впливів. Агресивний
вплив зовнішнього середовища на тонку організацію родинного
світу надзвичайно посилюють ЗМІ. Телебачення своїми програмами
про дошлюбний сексуальний досвід, позашлюбні зв’язки, вибір
сексуальної орієнтації поширюють аномалію й підривають здорову
основу інституту родини. Лібералізація суспільного життя
призводить до руйнування родинної традиції й підміни
моногамної парної родини одностатевою сім’єю. Тому нині
особливого життєстверджуючого сенсу набуває українське
традиційне поняття родина — та, що родить, а не сім’я — та, що
сіменить.
Знову постає необхідність звернутися до
занехаяного досвіду минулих поколінь. Як наші предки зберігали
чистоту природних інстинктів, плекали у своїх дітях духовність
почуттів? Як навчалися розрізняти духовне прагнення душі жити
й біологічні потреби організму бути? Мало народити дитину,
необхідно ще виростити й виховати — підготувати її до
духовного самонародження. У традиційних українських родинах
вихованням дітей займаються дідусі й бабусі. Безпосередні
сердечні взаємини дідусів-бабусь і онуків забезпечують також
безперервний зв’язок поколінь роду.
Нині основні
зусилля батька-матері, дідуся-бабусі й педагогів мають бути
спрямовані на зміцнення й гармонізацію дитячої психіки, на
збереження чистоти серця, чистих природних інстинктів і
плекання в дитячій душі прагнення духовного ідеалу. А вже на
основі виховання має відбуватися й навчання з урахуванням
природжених здібностей дитини. Родинне виховання — основа
освіти. Все це має стати запорукою моральної зрілості людини
та створення нею здорової родини. Зважаючи на
духовно-біологічну суть людини, завдання виховання полягає в
розкритті через сакральну педагогіку серця її духовного осердя
для другого народження й духовного вивершення
особистості.
САКРАЛЬНА ПЕДАГОГІКА
СЕРЦЯ
Сакральна педагогіка серця Памфіла Юркевича:
“Виховна система, яка пробуджує в серці у вихованця любов до
вищого й ідеального, до священного й духовного… — ця система
чекає на вихователя, здатного знаходити в тілі в людини
невидиму душу, а в невидимій душі — незнищенні зачатки
подібності до Всеєдиного”. Творчим результатом сакральної
педагогіки серця є “друге, духовне, народження людини” в
чистому серці та її саморозвиток силою моральної волі в
системі родини й рідної культури. Моральна воля людини
забезпечує їй здійснення програми своєї душі через розкриття
власної творчої енергії. У вихованні надзвичайно важлива
психоенергетична взаємодія батьків і дітей. Енергія любові йде
від серця до серця, і батьки й діти почуттями й думками
створюють навколо себе позитивне енергетичне поле.
Енергетичний зв’язок батьків із дітьми дуже тісний і потужний.
Коли батьки дають дитині життя, вони мають закласти в неї
енергію любові. Подальше завдання батьків — допомогти розкрити
це джерело енергії всередині дитини, створити умови для
пробудження позитивної енергії в моральній зрілості й
духовному народженні. Якщо родинне середовище сповнене поваги,
любові, така сама енергія пробуджується і в дитині, стає
визначальною в її індивідуальному житті. У батьків і дітей
кровні зв’язки забезпечують глибинний енергетичний зв’язок,
тому рідні люди гостріше відчувають і любов, і її відсутність.
Для дитини любов батьків — життєво необхідна. У батьків завжди
є можливість пробудити своєю любов’ю почуття любові в дитині.
Смисл життя батька й матері — спрямовувати енергію любові в
духовний саморозвиток своїх дітей.
Виняткової уваги
батьків потребує виховання дівчинки. Бо кожна дівчинка —
потенційна мама. Збережімо й виплекаймо чисту основу нашого
материнства — і ми матимемо нове суспільство. Особливу надію у
вихованні молодого покоління покладав на матерів Пантелеймон
Куліш: передусім ми повинні виховати нове покоління матерів,
які народять і виховають нове покоління народу. Поняття
материзна Куліш незмінно вживає замість загальноприйнятого
батьківщина й переконаний, що тільки чисте материнське серце
спроможне народити оновлену людину: “Жінці довірено
великоцінний обов’язок живити й зігрівати юну душу, яка
розкривається. Жінка без намірів, без системи формує молоде
серце в найчудовіший зліпок, пом’якшуючи його материнською
любов’ю й ласкою”.
Саме цей почуттєво-сердечний принцип
української етнопедагогіки заклав в основу своєї психологічної
теорії й педагогічної практики Костянтин Ушинський:
“педагогіка — мистецтво, а не наука виховання”. Він бачив
педагогіку “першим, вищим із мистецтв, а вічно передуючий
ідеал цього мистецтва — досконала людина”. Звідси заповіт
великого педагога — “створити наших дітей кращими за
нас”.
Але для цього необхідно створити родину —
живильне середовище для духовно-інтелектуального,
психофізичного й соціального розвитку дитини. В родині дитина
дістає емоційну підтримку, психологічний захист, засвоює
національні культурні й загальнолюдські моральні цінності. Усі
державні й суспільні інституції зобов’язані підтримувати
зусилля батьків, спрямовані на виховання, духовне народження,
саморозвиток і освіту гідної людини.
Створити родину —
життєтворну клітину народу спроможні тільки морально зрілі
люди силою любові своїх чистих сердець і злагодою високих
прагнень своїх споріднених душ.
Цей шлях комусь може
видатися ідеальним. Та це реальний шлях Ладу, і тільки так
людина, родина, рід і збірна особа народу зможуть досягти
оновлення й гідного життя.
Печерські пагорби примітні не тільки
церквами, а й Національним центром народної культури “Музей
Івана Гончара”, де кожен може торкнутися таїни традиційної
української культури, джерел національної самобутності,
заглибитися у минуле, без якого не було б сьогодення… 100
років минуло від дня народження засновника музею Івана
Гончара, і тут кожна річ наче промовляє його словами: “Усе, що
ви побачите в Музеї, хай збудить у вас почуття палкої,
найщирішої любові до поетичної душі Матері-України, і хай
любов ця стане могутнім стимулом для її прекрасного
майбутнього та буйного розквіту”.
“Минулого року ми
відсвяткували 50 років від дня заснування хатнього Музею Івана
Гончара, — розповіла заступник директора з
науково-просвітницької роботи Тетяна Пошивайло. — Нині
відкрита лише частина експозиції на першому поверсі, а на
другому запланована зала, яка висвітлюватиме багатогранну
творчість митця. На жаль, поки що її немає, є тільки невеличка
кімнатка і теперішня виставка до ювілею, де ми хоч трішечки
розкриваємо особистість Івана Гончара, і те, чим він
займався”. Перш ніж поринути у світ ювілейної виставки “Іван
Гончар: Жити і творити для народу”, хотілося оглянути
експозицію музею, побудовану за світоглядним принципом, що дає
змогу розкрити різні аспекти народної культури. Є тут зали
буття, естетики, християнських ідеалів, етики, зала спадщини
Івана Гончара.
Увагу привертає давня стіна, на якій
фотографії українців із різних регіонів. Здається, що люди тих
часів зазирають нам у душу і вивіряють, чи ми вірно живемо, чи
бережемо традиції. Поряд зі світлинами на стіні дзеркало, в
яке на себе може поглянути кожен присутній. Можливо, колись і
фотографія зацікавленого гостя Музею буде саме тут… У залі
“Естетика”, де зберігаються зразки гончарства, вишивки,
національного одягу, прикрас, усе говорить і про утилітарну
функцію, і про мистецьку. “У майбутньому тут ми плануємо
детальніше показати ремесла — ткацтво, вишивку, гончарство.
Навіть поставимо верстати, щоб відтворювати все так, як це
відбувалося колись”, — поділився думками директор Музею Петро
Гончар. У залі “Християнські ідеали” багато зібраних Іваном
Гончарем народних хатніх ікон, які відображають пантеон
українців. Тут знаходиться і славнозвісна дерев’яна скульптура
Спасителя з Мотроницького монастиря. У залі національних
ідеалів на народних картинах Козак Мамай — символ
побратимства, сили народу, любові до свободи. Представлена тут
і кобзарська традиція, кобзарські інструменти — бандура,
кобза, колісна ліра.
Особливо мені припав до душі зал
спадщини Івана Гончара. Гортаю книгу відгуків — скільки тут
щирих слів захоплення і вдячності! Хочеться занотувати і свої
враження від перегляду оригінальної експозиції… Свого часу тут
залишили унікальні записи видатні діячі культури та мистецтва,
зокрема Олесь Бердник, Сергій Параджанов, Тетяна Яблонська,
Іван Драч, Дмитро Павличко, Михайло Слабошпицький та інші. А
ось слова вдячності Василя Стуса: “Єси ти сам — з собою
врівень // один — на сотні поколінь — // високим гнівом
богорівне, // хоч, може не ріка, а рінь, // важка занадто… Це
— з поеми про Костомарова. А Вам — ще раз спасибі! Бо — “єси
Ти сам” — з собою врівень. Вдячний Василь Стус.” Юрій Мушкетик
висловився так: “Тільки народ великого духу, великої духовної
краси може творити такі скарби. І треба нести в душі немалий
скарб, щоб збирати скарби мистецькі”.
Ювілейна виставка
“Іван Гончар: Жити і творити для народу” представлена
невеличкими фрагментами, які відображають усі грані творчого
“я” Івана Гончара як скульптора, живописця, колекціонера,
науковця. “Ми намагалися відтворити все так, як було вдома у
Івана Гончара, — наголосив Петро Гончар, — щоб люди могли
відчути це насичене середовище, яке дихає українською
культурою”. Перед нашими очима зразки ткацтва, гончарства,
вишивки, дереворізьблення, прикрас, одягу, музичних
інструментів… Варто зауважити, що нині етнографічна збірка
мистецьких скарбів Музею налічує понад двадцять тисяч
експонатів, більшу частину з яких зібрав Іван Гончар. За
однією річчю митець міг полювати роками!
Особливо
цікавими є картини художника “Подоляни”, “Побачення”,
“Несподіванка”, “Осіння мелодія”. У цих малюнках Івана Гончара
простежується документальний підхід, адже декоративна манера
письма давала змогу науково точно відобразити деталі,
орнаментику, крій одягу, який носили у певній місцевості, а
також показати обрядові особливості. Щодо скульптурних
робіт митця, то їх у музеї близько чотирьохсот. Іван Гончар —
автор портретів і пам’ятників видатних постатей України — Лесі
Українки, Тараса Шевченка, Івана Франка, Олеся Гончара,
Катерини Білокур, Івана Котляревського, Богдана Хмельницького.
А його “Молодий Шевченко” як один із найкращих зразків образу
Тараса Шевченка зберігається у Третьяковській
галереї.
Аж ніяк не можна оминути увагою 18-томний
історико-етнографічний мистецький альбом “Україна й Українці”,
матеріали до якого народознавець збирав протягом чотирьох
десятиліть! “Це унікальна робота, де Іван Гончар постає перед
нами як справжній науковець, — захоплено ділилася думками
Тетяна Пошивайло, гортаючи ошатне видання одного з томів. —
Іван Гончар сам їздив по селах, відшуковував документальні
фото, де було б відображено етнографічний елемент. Усі зібрані
матеріали сортував у папки по регіонах, замальовував
акварелькою оригінальні орнаменти вишивки чи колористику
писанки, чи ті самі особливості різьблення по дереву,
характерні для певного села. Кожну фотографію Іван Гончар
скрупульозно наклеював, деталізовано підписував. І таким чином
творив образ цього села. Ось дивіться, при друці ми навіть
зберегли його замітки олівчиком, щоб люди бачили, як науковець
усе впроваджував”.
А Петро Гончар розповів: “Коли до
батька приходили в Музей, він жартома казав: “Так, щоб Ви зі
свого села принесли фотографію”. Це було не так просто. Адже
ці фотокартки родинні, сімейні, і не кожен міг їх віддати. Але
йому надзвичайно довіряли, приносили, дарували. Ось я зараз
продовжую цю справу, їжджу по селах, і світлини дуже важко
дістаються. Напевно, люди зрозуміли їхню цінність…”. Варто
зауважити, що на сьогодні світ побачили лише три томи
унікального альбому — загальний том по всій Україні,
“Галичина” й “Буковина”, поєднані в одну книгу, та “Київщина
Лівобережна”, а цьогоріч готуються до друку “Полтавщина”,
“Слобожанщина” та “Київщина Правобережна”.
На виставці
привертають увагу зразки приватної бібліотеки Івана Гончара —
українознавчі видання, стародруки та рідкісні книги. Тут
книжки Михайла Грушевського, Дмитра Яворницького, Івана
Огієнка, журнал “Київська старовина”. “Лише за одну книжку,
збережену Іваном Гончарем, можна було сісти за ґрати, —
повідав Петро Гончар. — Тому велику частину зібраної
літератури він переховував у знайомих, друзів. Після смерті
Івана Гончара у його скульптурі “Молодий Шевченко” ми знайшли
заховані фотографії учасників ОУН-УПА, а в скрині — книжки М.
Грушевського”. А взагалі приватна бібліотека Івана Гончара, що
увійшла до фондів Музею, нараховує близько трьох тисяч видань.
Дивишся на цю виставку і мимоволі здається, що вся титанічна
робота, виконана Іваном Гончарем, під силу цілій науковій
інституції, а це все справа однієї людини!
До сторіччя
від дня народження Івана Гончара також підготовлено книжку
листівок “Українці в малюнках Івана Гончара”. Це 40 темпорних
і акварельних малюнків, де зафіксовано обряди, звичаї, народні
типажі із різних регіонів. “Івана Гончара як живописця і
графіка майже не знають, — поділився заступник директора із
наукової роботи Ігор Пошивайло. — Тож ми вирішили розкрити цю
грань творчості. Невеличка книжечка листівок — ще один крок до
пізнання Гончара-митця, вона продовжує серію робіт “Україна й
Українці”, яку ми започаткували 2004 року. Також ми готуємо
його величезний альбом “Гончар сам про себе”. На виставці
можна було ознайомитися із бібліографічним покажчиком “Іван
Гончар: мистець, збирач, дослідник”, куди увійшло більше 600
статей, які охоплють публікації від 1949 по 2009 роки. Це
матеріали самого Івана Гончара, публікації про життєвий і
творчий шлях ювіляра, матеріали про наукову й видавничу
діяльність і становлення Музею. Також Ігор Пошивайло розповів,
що у рамках проведення ювілейного року заплановано мандруючу
мультимедійну виставку “Іван Гончар: Звитяга одного життя” по
етнографічних осередках України, яку супроводжуватимуть
численні семінари та “круглі столи”…
Непомітно плине
час у НЦНК “Музей Івана Гончара”, який має неабияку магнетичну
силу. Сюди хочеться повертатися знову і знову, щоб відчути
енергетику єднання старовини і сучасності, — а вони
зустрічаються саме тут…
* *
*
Уляна ВОЛІКОВСЬКА Фото
автора Всеукраїнський культурологічний тижневик ”Слово
Просвіти” http://slovoprosvity.org/
ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ЗНОВУ ДОЗВОЛИЛИ, або ГОСПОДИ, ВИЗВОЛИ НАС ВІД ЛУКАВОГО! -
7.02.11
Найпопулярніший нині в Україні міністр —
Дмитро Табачник. Бо пошукати треба не лише журналіста чи
політика, а й пересічного українця, в якого згадка про
нинішнього очільника не лише “освіти й науки”, а віднедавна ще
й “молоді та спорту” не викликала б обурення чи принаймні
подивування й бажання поставити йому кілька запитань. Ось і
академік Іван Дзюба полемізує в своїй, як на мене, не менш
важливій, аніж його ж таки “Інтернаціоналізм чи русифікація”,
праці “Прокислі “щі” від Дмитра Табачника” з нинішнім
популярним реформатором. Читаєш надзвичайно інтелігентну, як і
все написане Дзюбою, працю й розумієш, що переломність діянь
нинішнього міністра — безперечна. Невеличку (як на “планов
громадьйо” горе-реформатора) працю Івана Дзюби малим накладом
було видрукувано в провінції, хоч її варто було б
рекомендувати для позакласного читання в школах та ВНЗ. Та не
з нашим щастям, хіба що самвидав повернеться.
Щодо
“громадья”, то я, у натовпі таких же, як сама, журналістів,
очікувала почути про них від самого п. міністра. І привід був
поважний. Дмитро Табачник перед великою кількістю телекамер
(ще й заступника міністра культури прихопивши) нагороджував
дітей — переможців конкурсу “Я пишаюсь тим, що я
українець”.
Зазначу одразу: “два я” в назві конкурсу і
брак цієї літери в кінці дієслова — мовно-стилістичні (може, й
щось інше!) особливості організаторів конкурсу. Можна було б
навести тут і кілька цитат із прес-релізу, що його отримали
під час заходу журналісти… Прочитавши цей документ, згадала не
такі вже й давні часи, коли діяв партійний принцип “писать
невнятно, чтобы не всем было понятно”. Дрібниця, скажете? Та
коли однопланових дрібниць-дурниць понад критичну межу —
говоримо про закономірність…
У залі, перед появою двох
керівників поважних Міністерств, гасав молодик і мовою
“міжпатріотичного спілкування” репетував “пятімінутная
готовность”, “одномінутная готовность”. Міністр, щоправда,
попри мої побоювання, розпочав захід українською. Перші
виступаючі серед діток і собі. Аякже — в Україні
народилися!
У своїй промові Табачник зазначив, що він
був “вражений рівнем активності”, бо “отримали більше сотні
робіт з усіх регіонів України”. Аж! На першому й єдиному етапі
конкурсу. Із вибором переможців також було, як тепер часто
кажуть, “усе політично правильно”. Перше місце дісталося
харків’янці, друге виборов Дніпропетровськ, третє —
Івано-Франківськ. Виступ дитини “мовою найбільш пригноблюваної
нацменшини” нашого пана міністра, без сумніву, порадував. Він
теж перейшов на російську й після “спасібо Саша” пообіцяв
студентові не лише взяти до уваги його пропозицію: “патріоти
должни умєть правільно заполніть квітанцію на комунальниє
услугі”, а й включити його до якогось поважного комітету, який
рекомендуватиме “житловий факультатив” у школах та ВНЗ. Чули?!
Замість житла для молодих — факультатив. І ростіть
патріотами!
Зізнаюся, дуже хотілося б десь побачити
роботи переможців “патріотичного конкурсу”, але на жодному з
сайтів їх не виставляли. Не отримала я роботи й електронкою,
хоч, як журналіст, зверталася до організаторів — і зрозумілою
мені російською пообіцяли надіслати роботи
переможців…
Чи треба говорити, що очікуваної
прес-конференції не було. При цьому пан міністр не шкодував
часу, радо фотографувався з усіма охочими. Але на запитання
щодо нюансів пропонованої ним реформи освіти відповідати не
побажав. Заявив лише, що “демократії тепер у вишах побільшає”.
Мабуть, мав на увазі впровадження законопроекту “Про мови в
Україні” №105-3. І тут уже без цитат не обійтися: “Потреба
громадян у мові навчання визначається в обов’язковому порядку
за заявами про мову навчання. Які надаються учнями (для
неповнолітніх — батьками…), студентами про вступ до державних
і комунальних навчальних закладів” (ч. 3 ст.
21);
“Державні і комунальні навчальні заклади у
встановленому порядку створюють окремі класи, групи, в яких
навчання ведеться іншою мовою, ніж у навчальному закладі в
цілому, за наявності достатньої кількості відповідних заяв…”
(ч. 4 ст. 21). Цей документ можна й далі цитувати та
дивуватися його абсурдності. За висновком Верховного комітету
ОБСЄ у справах національних меншин, він суперечить міжнародним
рекомендаціям і спрямований на утвердження російської мови як
де-факто державної. Погодьтеся, дуже
патріотично…
Зазначу, що я зазирнула до чималих
пакетів, які перед телекамерами вручали міністр МОНМСУ і
заступник міністра Міністерства культури і туризму України —
навіть жарт пролунав: “Яка ж освіта без культури?”. Так ось. З
“культурою” було сутужно. У чималих пакетах сиротіли…
перекидний календарик і блокнот. І, звісно, грамота. І це на
тлі “туризму”, який двадцять сім дітей (переважна більшість
приїхала з батьками) змушені були здійснити, добираючись за
власний кошт із регіонів. “Хоча б уже якусь книжку подарували,
— сказав один із батьків, до якого звернулася. — Ми брали
участь у конкурсі з української мови ім. П. Яцика, то дитина,
хоч і не стала переможцем, лише за участь отримала чимало
книг…”
Тепер про згаданий конкурс ім. П. Яцика.
Міносвіти відтоді, як його очолив Табачник, конкурс, у якому
щорічно бере участь близько п’яти мільйонів дітей, не
потрібен. Не потрібен, хоча вже одинадцятий рік поспіль
меценати України й зарубіжжя забезпечують пристойні призи,
грошові премії для переможців і викладачів української мови.
Дитина могла заробити своєю перемогою аж до семи тисяч
гривень! Були й автівки для вчителів. А що вже говорити про
книги від різних видавництв на всіх (а конкурс проходить
щорічно в чотири етапи й серед різних вікових категорій)
рівнях. Понад тридцять країн були задіяні в цьому конкурсі й
саме він формував престиж України у світі. Від добра, кажуть,
добра не шукають. Але, пройшовши школу від лукавого, добро
легко підміняють злом. Власне, за всі роки існування
фінансовий тягар під час проведення конкурсу лягав на плечі
Ліги українських меценатів, Міносвіти лише, задіявши власну
мережу, мало сповіщати всі навчальні заклади про початок
конкурсу та його результати. Тобто формально (якщо хочете,
морально) підтримувати фундаторів конкурсу. Так було десять
років поспіль. Дорвавшись до влади, Дмитро Табачник “на арапа”
заявив, що “конкурс з української мови нам не потрібен”. Однак
відчув потужний спротив громадськості загалом та Ліги
українських меценатів зокрема. І тоді, збережи нас, Господи,
від лукавого, вирішив пан міністр підмінити один конкурс
іншим. Та дозволити нам… Шевченка! Управління освіти в усіх
регіонах отримали листа за підписом п. Табачника, в якому він,
перекрутивши факти, окрім усього іншого повідомляв, що
очолюване ним Міністерство більше не опікуватиметься конкурсом
ім. П. Яцика, а започаткує власний мовний та літературний
конкурс імені Тараса Шевченка. “Що ж тут поганого?” — запитає
необізнаний читач. Та побільше б нам мовних конкурсів —
хороших і різних! А я заперечу — різних не треба. Бо то ще від
“совка” тягнеться школа хитронижчеспинних ідеологів, які
спроможні за короткий час здевальвувати будь-яку ідею,
cкомпрометувати добру справу, зробити з генія злодія чи й
вампіра, а з патріота карикатуру в шароварах дозволеного
кольору. Хіба не від лукавого такі твердження в Положенні
новозліпленого конкурсу: “Метою Конкурсу є вшанування творчої
спадщини видатного сина українського народу Тараса Григоровича
Шевченка, виявлення творчо обдарованої учнівської та
студентської молоді, майбутньої плеяди літературних митців,
розвиток їх творчого потенціалу, виховання у молодого
покоління українців поваги до державної мови і традицій свого
народу, підвищення рівня мовної освіти в Україні та за її
межами”. А нижче: “Завдання всіх етапів Конкурсу пропонуються
українською мовою, але конкурсанти можуть давати відповіді як
українською мовою, так і мовами національних меншин,
представлених на території України”. Я звернулася за
роз’ясненням до працівника Інституту інноваційних технологій і
змісту освіти Юрія Сафонова — саме його підпис був під
Положенням про конкурс ім. Т. Шевченка. Мені й раніше
доводилося стикатися з Юрієм Миколайовичем, ще торік він
представляв Міносвіти під час проведення Міжнародного конкурсу
імені П. Яцика. Отож, як на мене, п. Сафонов міг, як ніхто,
порівняти заходи й розповісти про перебіг клонованого
конкурсу.
На моє запитання, наскільки масовим є
мовно-літературний конкурс ім. Т. Г. Шевченка, Юрій
Миколайович відповів, що даних не має. А коли поцікавилася,
чим же реально відрізняється один конкурс від іншого, почула,
що той, яким нині опікується, буде проводитися також мовою
нацменшин. “Усіх?” — не відставала. “Якщо буде достатньо
заяв”, — почула. Одне слово, на розсуд “патріотичних”
організаторів. А вони… Якщо не зрозуміли, починайте читати
матеріал спочатку.
Технології
— Паралелі очевидні. Конфлікт населення з правлячим
класом — типово революційна ситуація — в Україні наявний.
Практично всі верстви населення не хочуть більше такої
політики й таких політиків, а верхи не мають наміру щось
змінювати у своїх правилах гри.
— Кожна наступна революція завжди має
нові характеристики, тільки в такому разі вона буде
ефективною. По Тунісу, Єгипту та інших мусульманських країнах
також прокотилася революційна хвиля нового
типу.
— Беручи до уваги різницю в ситуаціях освітній,
культурній та соціально-політичній, паралелі між Тунісом,
Єгиптом і Україною проводити не можна. Але урок подій у
Північній Африці для нас у тому, що повністю нехтувати
інтересами більшості населення влада не може ніде й за жодних
умов. Це загрожує різного роду стихійними виступами, із котрих
потім викристалізовуються політичні сили.
— Соціальні заворушення часто відбуваються в
національних державах в умовах фінансового капіталізму і
глобальної кризи споживчого суспільства. Криза корпоративної
держави, зростання недовіри населення до урядів, які захищають
вузькі інтереси, інформаційні потоки, стандартизація життя,
очікування нової ієрархії світу... Населення часто
орієнтується на зовнішні стандарти і тому незадоволене своєю
владою. В умовах рівноваги, які існували до середини 2000-х
років, соціальні бунти були рідкістю. Тепер, коли рівновага
порушена і всі держави переживають свої внутрішні кризи,
починаються соціальні заворушення. У них є спільне — низький
рівень самоорганізації і бунтарський характер. Політичне
підгрунтя при цьому може бути різним — релігійне, ідеологічне,
партійне, соціально-економічне. Тому тут емпіричні методи
політології не працюють. Навіть якщо ми порівнюємо події в
Тунісі і Єгипті. Але є спільний тренд: на відміну від
потрясінь початку ХХ століття, це не класові конфлікти, а
масові. У них втягуються представники різних груп населення,
навіть еліти. Політичний порядок денний з’являється на другому
етапі і часто буває привнесеним. Чи то ззовні взагалі, чи то
ззовні, з погляду місцевого політичного процесу. Заворушення і
бунти, як правило, завершуються обіцянкою або запровадженням
стандартів, яких очікували в цьому суспільстві. Тому максимум,
чим вони закінчуються, — це зміна режиму без зміни
системи.
— Як соціолог можу сказати, що судити на
основі соціологічних даних про готовність до протестів не
можна. Найвища готовність у нас спостерігалася на дні
економічної кризи 1997—1998 рр., але масових виступів тоді не
було. А ось перед помаранчевою революцій протестних настроїв
не фіксували. Тільки готовність до протестів не спрацьовує,
потрібен збіг багатьох чинників.
— У будь-яких народних заворушеннях можна
знайти зовнішню подібність. Але аналогії виключаються через
різницю в демографії та ресурсній базі.
— Паралелі провести можна. Туніське і єгипетське
суспільства так само довготерпеливі, як і суспільство
українське. 25—30 років терпіння, перш ніж повстати! Це дуже
схоже на нас. І демонструє, що хоч би яким малорозвиненим було
суспільство, воно все одно здатне на європейські форми
протесту, які ми спостерігаємо зараз у Тунісі та Єгипті. Це
дуже відрізняється від того, що ми звикли бачити в азійських і
мусульманських країнах. Таке, безперечно, можливе в Україні.
Сподіватимемося, що станеться це все ж таки раніше, ніж через
30 років.
У дитячому будинку в місті Торез близько
100 дітей з хронічними захворюваннями та інвалідністю, причому
близько 12 дітей на рік помирає, пише The Sunday
Times.
За період з 2002 по 2009 роки новими громадянами
Німеччини стали майже один мільйон іноземців. Перше місце – за
вихідцями з Туреччини, але й країни пострадянського простору
не пасуть задніх.
Одного разу трапилося мені
розмовляти з вчителькою, що викладає в школі. Тобто не так
розмовляти, як слухати короткий монолог про "деградацію
учнів".
Найпопулярніший нині в Україні міністр —
Дмитро Табачник. Бо пошукати треба не лише журналіста чи
політика, а й пересічного українця, в якого згадка про
нинішнього очільника не лише “освіти й науки”, а віднедавна ще
й “молоді та спорту” не викликала б обурення чи принаймні
подивування й бажання поставити йому кілька запитань. Ось і
академік Іван Дзюба полемізує в своїй, як на мене, не менш
важливій, аніж його ж таки “Інтернаціоналізм чи русифікація”,
праці “Прокислі “щі” від Дмитра Табачника” з нинішнім
популярним реформатором. Читаєш надзвичайно інтелігентну, як і
все написане Дзюбою, працю й розумієш, що переломність діянь
нинішнього міністра — безперечна. Невеличку (як на “планов
громадьйо” горе-реформатора) працю Івана Дзюби малим накладом
було видрукувано в провінції, хоч її варто було б
рекомендувати для позакласного читання в школах та ВНЗ. Та не
з нашим щастям, хіба що самвидав повернеться.
