18 квітня 2011 року - Інтерв’ю з В’ячеславом Брюховецьким, почесним президентом Національного Університету “Києво-Могилянська Академія”
Розмову вела Марія Климчак, ведуча радіопрограми “Українська Хвиля” в Чікаґо.
Відео - Володимир Тюн в Українсько Американській Кредитній Спілці “Самопоміч” в Чікаґо.
В англійській мові, як ви знаєте, є таке слово “aggressive”, яке має зазвичай два значення – в одному це людина, яка ставить перед собою мету і досягає її, а в іншому – перебуває в постійному напруженні. В Україні, здається, це слово має ще й третє, і четверте й інші значення... Адже постійно потрібно боротися за все...
У середині дев’яностих в Могилянці викладав син Збігнєва Бжезінського, Ян, читав лекції англійською. А коли викладання закінчилося, то прийшов до мене поділитися враженнями, і я його спитав, що він думає про наших студентів. Він якраз і відповів: «So aggressive, it’s so good!”. І в першу мить я, вихований ще в радянські часи, навіть не зрозумів, як це бути агресивним може бути добре. Але з часом зрозумів, що це може значити й інше: цілеспрямованість, цілепокладання, наполегливість, завзятість у досягненні мети - це позитивні риси яких бракує великій частині суспільства.
Нині в Україні є дві тенденції: одна суцільна спрямованість на боротьбу, якраз вияв агресивності у тому войовничому сенсі: неважливо як, аби боротися. Я не прихильник такої агресії. Вияв патріотизму – це не крики, а це наполегливість у праці, здобутті мети. А інша – свого роду пасивний патріотизм, який теж виявляється часто лише в говорінні. Натомість я вважаю, що патріот повинен головним чином працювати і доводити собі й іншим, що все можна зробити, всього досягти.
Якщо ми ще будемо говорити сьогодні про реформи в освіті, вже на цьому нашому прикладі можна довести, як можна працею і наполегливістю перешкоджати тим негативним тенденціям, які позначилися у нас у суспільстві. Реально не дати здійснювати тих змін, які могли б бути на шкоду суспільству. Як що ти переконаний у правоті, то це треба робити, і не думати, що щось неможливо.
А у вашому житті бували поразки? І як ви їх сприймали?
Звичайно, що були. Поразки - для того, щоб робити правильні висновки. Можна і програти, усе буває в житті. Хоча... є такий відомий вислів: «Краще тимчасова поразка, ніж тимчасова перемога». Поразка багато чого вчить, і її боятися не треба. Однак ясно, що важливіша для кожного перемога, і, звичайно, не тимчасова.
Треба знати виграти і гідно поводитися із суперником, засвоювати правила стриманості і скромності переможця. Я давно відчув, що зберегти в собі людське, не відчути зверхності, не нажити собі ворога в людському розумінні важче, коли ти перемагаєш. А поразка, як на мене, -- це лише підказка для розвитку. Життя не може бути лише шляхом перемог, воно складається з позитивів і негативів, а отже треба вміти і вчитися брати корисне із поразок. І якщо правильно аналізувати то і негатив може дати поштовх до розвитку.
Чи не бачите ви в теперішній політиці уряду, особливо в умовах широкого інформування, коли всі можуть самостійно зробити власну оцінку, і побачити, що є що, саме його поразки? Коли всі бачать негатив того нахабства, з яким формується політика уряду, мовляв гроші вирішують усе.
Без сумніву. Їхня слабкість якраз у тому нахабстві. Москва зрозуміла, що якщо в Україні буде виховано ще одне покоління на ідеалах української держави, української національної ідеї, то Україна для Росії як колонія, як сателіт, як слухняне знаряддя -пропала назавжди. Вона стане рівноправним партнером, з яким треба рахуватися. Тому, мабуть, Табачника і тримають як виконавця волі Москви. Хоча становище його як міністра далеко не таке вже і стійке.
Я вам обіцяю, що як ми зуміли зупинити той закон про освіту, який він проштовхував усіма можливими методами, як домоглися затвердження того статуту, як ми хочемо, а не Табачник (він не хотів, щоб у нас англійська була другою робочою мовою, чи щоб були у нас Ph.D – але ж підписав усе), так доможемося і іншого міністра. Гадаю, із наступним моїм приїздом ми будемо говорити уже про іншого міністра.
Які саме зміни, проштовхувані міністерством, спричинили ініціативи Києво-Могилянської академії?
Спочатку визнаю: те, що треба приймати новий закон про освіту, це однозначно, і ми це підтримуємо. Чинний закон є застарілим, напіврадянським, хоча для свого часу мав важливі реформаторські ідеї. Однак, що стосується запропонованого нового закону, то він відкидав нашу освіту навіть не на радянський рівень сімдесятих років, а десь у 30-і роки. На словах пропонувалася автономія університетів, але насправді - централізувалося управління освітою. Але найголовніше – не було в тому законі бачення системності розвитку освіти в Україні.
Потрібно в законі про освіту бачення системності розвитку освіти в Україні, зміни системи підготовки освіти. Треба інакше готувати, давати фундаментальну наукову підготовку. А з іншого боку я впевнений, що і це буде. Треба тільки працювати і боротися за своє
Позиція Дмитра. Табачника полягає навіть не в тому, щоб зробити українську освіту подібною до російської, бо і там є свої кращі університети, у яких можна багато чого запозичити, а зробити гіршою, ніж у Росії. Він має чітке завдання. Причому не тільки в освіті. Наприклад, і від московської церкви.
Третій рік іде робота над розвитком мережі електронних бібліотек між університетами України. Поштовхом до того стала праця Фундації Києво-Могилянської академії, яка має основний осідок у Чикаго та Національного Університету Києво-Могилянська Академія. Звідси почалися нові кроки, щоб пропагувати українську науку у світовій мережі. Розкажіть, будь ласка, про своє ставлення до цього проекту.
Інформаційний потік нині швидко переноситься в інтернет. Проект Електронна Біблоіотека України (ELibUkr) стимулюватиме людей виходити на світові обшири і в здобутті інформації, і в тому, щоб показати, які ми є. Він дасть колосальні інтелектуальні ресурси, які потрібні університетам.
Ми першими в Україні впровадили бакалаврат (я пригадую, який був спротив міністерства), ми першими через чотири роки впровадили магістратуру, причому йшли на грані ризику, і ми перші впровадили програму Ph.D. Справжня освіта можлива лише там, де провадяться справжні наукові дослідження.
Зараз при Табачникові стало так, що університети не можуть відкривати наукові структури. Навіть якщо самі знайдуть фінансування. Потрібні спеціальні дозволи міністерства на відкриття таких структурних одиниць. Держава на дозволяє розвиватися науці в університетах.
Це одна із причин, чому ми не потрапляємо у світові рейтинги кращих університетів. Це головним чином, по-перше, через відсутність у них наукових досліджень, і, по-друге, через відсутність презентації цих досліджень. Усе це повинно бути, ясна річ, англійською мовою. А для цього потрібно мати доступ до електронних наукових бібліотек. До речі, це одна із причин, чому Табачник виступає проти англійської.
Яке ставлення наукової громадськості світу до кампанії затіяної Табачником?
Воно однозначно негативне. Ми отримали таку кількість листів у підтримку, що і не сподівалися. Навіть від тих, кого і не знали раніше. Бачимо, що за 20 років існування Академії вона здобула відомість, маємо певний авторитет, а отже і підтримку, за яку, до речі, дуже вдячні.
Якою хотіла б бачити Росія Києво-Могилянську академію?
Росію дуже бентежать наші можливості, наш потенціал вільно виходити на світовий рівень. Не скажеш, що всіх росіян, бо ж тут у нас про владу йдеться. Зрештою, і у владі там не все однорідне, і влада – це ж не значить народ. Безперечно я знаю людей, які радіють нашому успіху, які приїжджають і працюють у нас, читають лекції.
Я тільки коротенько процитую статтю, яку опублікував через російську агенцію «Печать и новости» дослідник І. Андрєєв. Стаття називається (перекладу сам) «Російська мова як щит і меч». Ось що він пише: «Нині на Україні здійснюється проект, який здатен звести нанівець російський вплив в інтелектуальній сфері. Цей проект – Києво-Могилянська академія. Викладання в цьому університеті ведеться українською і англійською мовами. Якісне навчання англійській мові дає можливість у принципі не звертатися до російського культурного фонду, що виводить розвиток усіх передових дисциплін з русла розвитку пострадянської науки і переводить їх у розвиток сучасних інтелектуальних течій Заходу. Це дуже небезпечно для Росії».
От є така приповідка – один у полі не воїн.
Не завжди правильна та згадана вами приповідка. Деколи таки і один у полі воїн. Дуже багато може зробити одна інституція. І навіть більше можу сказати – одна людина. Маю не один приклад із життя, як одна людина домагалася великих змін. От візьмімо з сучасного, Олега Скрипку. Який прийшов сам на те русифіковане, знищене поле культури, і він робить такі речі, які не під силу деколи і на рівні держави – він підносить українську музику на світовий рівень. Або ж Святослав Вакарчук. Або ж остання подія із романом Василя Шкляра... Я вважаю, що з його боку це був крок справжнього мужчини.
Скажіть, ось уже двадцятий рік незалежності України. Яким ви бачите майбутнє України?
Майбутнє буде, як у будь-якої держави. Держава є. Скільки років вона вже існує! Вона вже відбулася, і вона буде, як нормальна держава. Зі своїми плюсами і мінусами, у тому числі і зі своїми антиукраїнцями, які теж надалі будуть. Але вона буде українською і буде домінувати українська ідея. Я переконаний у цьому і я знаю, що так буде. Гадаю, що ми відчуємо це за кілька років. Бо фактично прийде до управління державою уже нове покоління.
Не хочу ідеалізувати це покоління, але воно вже інакше. Воно інакше мислить, воно не буде пхатися у те минуле, яке надто тяжке, щоб його намагатися реанімувати. Це будуть люди, які будуть дивитися вперед. Завжди буде між ними боротьба, як це звично для нашого життя. Але те, що Україна збулася, я не маю сумніву.
Технології
