|
|
|
Відкриття в Каневі біля Шевченкової могили пам’ятника Вірі Річ | |
15 квітня 2011 р., п’ятниця, 13.00,
м. Канів, Черкаська область,
«Козацький» цвинтар (вул. Монастирок)
Відкриття в Каневі біля Шевченкової могили
пам’ятника Вірі Річ,
видатній англійській перекладачці Т. Шевченка,
яка заповіла, щоб її прах знайшов спочинок біля Шевченка
Віра Річ (24 квітня 1936, Лондон — 20 грудня 2009, Лондон) — відома у світі перекладачка української літератури англійською мовою; секретар Англо-Українського Товариства в Лондоні. Протягом усього життя, починаючи з 1961 року, В. Річ перекладала творчість Т. Шевченка («Кобзар» перекладено повністю), І. Франка, Лесі Українки, М. Зерова, П. Филиповича, П. Тичини, В. Стуса, В. Симоненка, Л. Костенко та інших видатних українських письменників. Авторка сотні статей про українську літературу в англомовних журналах.
До самої смерті в 2009 р. Віра Річ працювала над перекладами української літератури. В Україні про Віру Річ ґрунтовні розвідки й дисертації писали Р. Зорівчак, Д. Дроздовський, С. Гальченко, М. Кочур, Г. Косів, В. Радчук та ін. У шевченківському Музеї в Каневі в експозиції перекладів Т.Г. Шевченка мовами світу є й англомовні переклади, що підготувала Віра Річ.
У 1997 році Національна спілка письменників України нагородила Віру Річ найвищою перекладацькою нагородою — премією імені Івана Франка. Премію було вручено за вагомий внесок у популяризацію української літератури та культури в англомовному світі. Восени 2005 року В. Річ удостоїли почесного звання члена Наукового товариства імені Тараса Шевченка. 2006 року її було нагороджено орденом Княгині Ольги.
Саме в Україні 24 квітня 2006 року Віра Річ відсвяткувала своє сімдесятиріччя, висловлюючи в такий спосіб пошану до української землі. В. Річ зізналася, що має одне нереалізоване бажання: щоб її прах знайшов спочинок в Україні поряд із Чернечою горою, де покоїться Тарас Шевченко, якому вона віддала все життя. Відомо, що над перекладом деяких творів Т. Шевченка вона працювала протягом 20 років. Про бажання перекладачки бути похованою в Каневі знали також її близькі британські й українські колеги.
Враховуючи вагомий внесок перекладачки Віри Річ у популяризацію української культури (зокрема творчості Тараса Шевченка) за кордоном і її власне бажання бути похованою на українській землі біля Шевченкової могили в Каневі, було вирішено поховати прах Віри Річ на канівській землі поряд із могилою Тараса Шевченка (прах вмонтовано в пам’ятник, що буде встановлено на «козацькому» канівському цвинтарі).
Запрошуємо всіх представників ЗМІ і всіх небайдужих.
Контактна інформація:
Дмитро Дроздовський, заступник головного редактора
журналу «Всесвіт», співробітник Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України
* * *
www.ukrpohliad.org/
|
|
| відкрити всі
повідомлення |
 Віра Річ… In memoriam -
15.04.11
20 грудня в Лондоні відійшла у вічність видатна перекладачка української літератури, член Міжнародної ради журналу «Всесвіт» Віра Річ
«Одна ворожка мені сказала, що я проживу до 2018 року. Тож іще встигну доробити всі важливі справи…». Ці слова британська перекладачка української літератури Віра Річ (Vera Rich) протягом кількох останніх років повторювала досить часто. Та Бог має, певно, свій Годинник, який незбіжний із годинниками ворожок. І хотілося б, аби віщунки не помилялися, та де ж у ХХІ сторіччі знайти справжню Кассандру? 20 грудня 2009 року в Лондоні не стало Віри Річ, яка фактично все своє життя виконувала функцію Української академії наук у Великій Британії. Віра Річ не вміла відпочивати. Це був марафон зі смертю, і лише праця давала можливість вижити духовно (Віра любила працювати вночі і завжди казала мені, що справжній робочий час для журналіста — це час ночі). Авторка збірок поезій «Outlines» (1960), «Portents and Images» (1964), збірок перекладів із Шевченка «Song out of Darkness» (1961), Івана Франка, Павла Тичини…
Мені випала честь бачити, як працює Віра над українськими перекладами, зокрема над «Гайдамаками» Шевченка. Вона ніколи не зупинялася; я не бачив людини, яка б працювала 24 години на добу. Можливо, за якийсь час це вже стане легендою. Але це було насправді. Віра Річ — людина, велика у своїх малих святих справах. Її життя — це свята буденність, це невтомна праця, це крик від утоми і болю… Але це крик біблійний, крик пророка, який кричить, бо так наказав йому Бог. Для мене Віра Річ назавжди залишиться жінкою, яка не вписувалася у світ англійськості, натомість була представником несамовитої слов’янщини на Туманному Альбіоні. Саме завдяки перекладацькій роботі цієї жінки з’явилися англійською мовою твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, неокласиків, Павла Тичини, шістдесятників, Василя Стуса…
Вона ніколи не прагнула перекладати щось комерційно успішне, хоча і не буду приховувати, що останнім часом велика перекладачка найвищих зразків української та білоруської літератур (а це були її рідні «мови», все життя вона присвятила перекладам із цих двох культур) існувала не межі соціального виживання. І жодна українська інституція не допомогла. 2006 року Вірі Річ дали орден Княгині Ольги, але в самій Україні зроблено мало для популяризації творчості цієї людини. Проймає образа на тих, хто, знаючи про цю видатну майже святу жінку, нічим на допоміг. А часом велика людина потребує чогось простого і буденного для виживання.
Коли ми бачилися з пані Вірою в Києві кілька років тому, як їздили до Музею Г. Кочура в Ірпені, то вже тоді було страшно від вигляду, який вона мала: обличчя, на якому закарбувались втома і хворобливе виснаження від раку. Віра не приховувала цієї біди й дивувалася, що люди в Україні бояться раку, ховають від інших своє горе. А в тяжку хвилину потрібно шукати близьке плече, бо самотою не вижити.
На все життя зі мною залишиться погляд Віри Річ — пекучий, дитинно-хитруватий або ж невимовно добрий. Вона — аутсайдер із-поміж королівських велетів. На жаль, наша культура не змогла допомогти цій людині прожити ще хоч трохи довше. А Віра Річ ніколи ні в кого нічого не просила, через природжений аристократизм. І водночас це давало їй право залишатися вільною. Її енергетика могла б рушити електрику в дротах… Справді, навіть у найтяжчі хвилини хвороби, коли тіло ревіло втомою, свідомість цієї людини ні на мить не казала собі: я хвора, я втомилась, я прагну спокою.
Все життя вона працювала як несамовита. І не любила порожніх псевдоінтелектуальних балачок — не любила ані фемінізму, ані позитивізму. Вважала, що коли людина позбавлена комплексів, коли вона поводиться природно — то це найбільше щастя. Ніколи не забуду, як повністю зруйнувала горизонт моїх ілюзій Віра цього року, в липні, коли ми поверталися разом із одної інтелектуальної імпрези. Я тоді делікатно висловив своє захоплення, а Віра відповіла: «Не треба мати широту думки і кругозору, як у коняки». Для Віри інтелектуалізм на теоретичному рівні був порожнім базіканням (вона шанувала твори знавця давньої англійської мови Толкіна, але не любила Вірджинії Вулф). Вона мала право так казати: людина, яка працювала 24 години на добу. Віра ніколи не схилялася перед авторитетом чужої думки. Вона навіть поводилася занадто свавільно на наукових раутах, показуючи в такий спосіб, що вся ця апологія говоріння — порожнє базікання, яке нічого не варте. Вона не любила марнувати час на дрібниці, а тому й не було в неї амбіцій: працювала, як Бог дасть. Була вдячна за доброту, але не довго тримала в собі образи. Вона казала, що всі йдуть до тієї самої вершини, тільки в кожного свій шлях.
Якось ми говорили з нею, йдучи Хрещатиком, про сучасний англійський роман. На той час я написав доволі критичну рецензію на російськомовний переклад роману британської авторки з Шеффілда (уродженки України) Марини Левицької «Коротка історія тракторів по-українськи» (в якому українська мова була означена як примітивний покруч російської мови, та ще й було вказано, що саме такою мовою «говорить уся Україна». Оскільки в Україні можна було знайти лише російськомовний переклад, а не оригінал, то я вважав, що поява такого перекладу роману на нашому ринку знову потверджує нас у думці, що українці — «холопи», а Україна — додаток до Росії), за що потім отримав від британських колег багато суплік… Тому на той час я, знаючи переважну думку британців щодо роману, тільки слухав, що казатиме Віра. Вона згадала «Коротку історію …», зазначаючи, що це примітивний роман, але такий сьогодні світ, коли емоції існують як напівемоції, скуті нашою свідомістю, коли літературні герої вже не мають вітальної енергетики — вони ходульні манекени в просторі мертвотної матерії.
Віра Річ могла двадцять років працювати над перекладом «Заповіту» Шевченка, допоки всі слова не стануть у потрібному порядку. Вона не спішила, а відчувала «великий час», у якому живе кожний великий твір. Тому й не прагнула перекласти щось «культове», бо знала, що час наш знецінений. А для неї Шевченко був не пророком, не Батьком нації, а молодим чарівником, який обрав шлях аутсайдера, знаючи, що в майбутньому його аутсайдерство створить націю.
Віра ніколи не жила для себе, вона жила для культури, для України й Білорусі, жила для свого вісімнадцятирічного друга кота Піно, який щовечора чемно чекав на появу своєї хазяйки. Зв’язок Піно з Вірою був також містичний. Це якась така спорідненість душ, якої сьогодні не побачиш серед людей. Віра любила Лондон, знала кожен закапелок, кожну вуличку. Під час мого липневого перебування в Лондоні вона повела мене до церкви, де моляться за журналістів, які стали жертвами терору і фізичних тортур… Вона мріяла побувати в Стретфорді-на-Ейвоні, хоч у своєму житті так ніколи й не була в рідному містечку Шекспіра. Вона болюче сприймала мої «диверсійні» дискусії про те, що, можливо, автор великих англійських творів — не той Шекспір, як ми вважаємо, не син рукавичника… На що Віра відповідала: цього не може бути, бо цього не може бути ніколи! Шекспір, цей виходець із англійської глибинки, зміг створити такий естетичний макрокосмос саме тому, що належав до простолюду. Звичайні люди мали знати лексику не лише простонародну, а й високу, назви, які використовують при дворі. Тож не варто дивуватися, чому тезаурус Шекспіра настільки великий. Кожне поняття для людини з його кола має не одну, а мінімум дві назви. Віра радила мені піти до «Глобуса» в Лондоні, але купувати квиток лише для стояння біля сцени, бо ж саме там збиралися справжні щирі шанувальники Шекспіра у давньому «Глобусі». Там, біля сцени, було місце для «плебсу»… А хіба це вже так погано?
Віра Річ існувала в просторі казки, її свідомість вірила в чудо. Віра вірила (яка близькість коренів!) у добрих англійських святих, у духів, вірила в енергетику роду, вірила, що дерева живі, а тому не дозволила мені викорчувати старе висохле дерево в її садку. Насправді дерево ніколи не помирає, поки воно в землі, а тому з ним нічого не можна робити, бо ж дереву болить…
Свого часу Віра Річ працювала в славетному науковому журналі «Nature». Бувало, вона розповідала про важливі секретні завдання, пов’язані з пошуками інформації. Віра була справжнім «спецом» у цьому, вміла користуватися і своїм розумом, і надзвичайною вродою замолоду. Це були історії про романтично-детективні зустрічі з відомими політиками, в яких насправді для журналу мала вивідати секретну інформацію щодо ядерної політики, збройних протистоянь. Її еталоном була журналістика: вона вірила, що зможе досягти свого ідеалу етики саме в цій царині. Мабуть, як ніхто інший Віра могла б підготувати унікальний підручник із журналістських розслідувань. Вона завжди була на боці пригноблених. Свого часу російський патріарх Алексій ІІ, промовляючи в Лондоні, назвав Віру Річ дияволом, бо ж вона дозволила сказати, що політика Росії щодо України та Білорусі була агресивно-жорстокою, колонізаційною. Можливо, далося взнаки й те, що Віра Річ була однією з перших журналісток у світі, яка сказала правду про Чорнобильську катастрофу зі шпальт часопису «Nature», про цинічну політику Кремля під час цієї біди.
Віра вміла жити по-справжньому, в повноті емоційних переживань. Але завжди вірила в краще, вірила, що і з її Україною все буде гаразд. «А як ви хочете, — казала вона, — демократія — це складний багаторічний процес. Зрозуміло, що ваш президент Віктор Ющенко не зможе все зробити, як треба, за рік чи п’ять». Хоча вчинки Президента України видавалися такими, що не вписувалися в жодну позитивну перспективу, й тоді ставало тривожно. Віра душею жила з Україною. Вона була в процесії людей, які провели в останню путь Степана Бандеру. Не знаю, хто сьогодні проведе в останню путь Віру. Мабуть, її друзі-білоруси, друзі із Союзу українців у Великій Британії, з Українського інституту в Лондоні, з Національної британської бібліотеки.
Ми цими днями згадуємо Миколу Лукаша, якому 19 грудня виповнилося 90 років. Лукаш, який подарував «Фауста» і «Дон Кіхота», а зрештою, який подарував українській нації повноту її мови, помирав у злиднях. Але ж тоді були жорстокі, антилюдяні радянські часи… А сьогодні померла Віра Річ, яка створювала в європейському просторі уявлення про Україну як цивілізований культурний світ із історичною належністю до Європи. Переклади «Кавказу», «Мойсея», «Лісової пісні» Віри бездоганні, водночас це не переспіви, а справді гранично точне передання української думки з усіма міфологічними, культурними, історичними конотаціями. Вірина душа не видержувала, коли римовані вірші перекладали англійською мовою верлібром (а це, між іншим, поширена практика в Європі та США), вона прагнула вловити нюанс кожного рядка.
Ми насправді досить мало знаємо про життя Віри Річ. Одна журналістка сказала, що, прагнучи підготувати статтю про Віру Річ, знайшла лише мою розмову з нею, опубліковану в «Дзеркалі тижня». Насправді, матеріали про Віру існують, але їх мало (це і блискучі статті близької подруги Віри Річ професорки Роксолани Зорівчак, завідувачки кафедри констрастивної лінгвістики ім. Г. Кочура ЛНУ ім. І. Франка, львівської дослідниці перекладів В. Річ Ганни Косів, мовознавця Віталія Радчука, доцента КНУ ім. Т. Шевченка, й деякі мої статті в «Дні», «Всесвіті», «Слові Просвіти», «Сучасності»). Та ми не вміємо пошановувати нашу пам’ять, святу буденність. А Віра Річ усе життя існувала в цій святій буденності, у вільному леті широкою траєкторією. Ця широта забезпечена горизонтом геніїв, із якими Віра спілкувалася в житті, перекладаючи їхні твори. Проте мені здається, що мало хто розумів ту дитинну, наївну, беззахисну сутність Віри Річ, її вразливість і водночас шалену залюбленість у слово і працю.
Вона жила, посміхаючись на людях, натомість удома кричала щоночі від болю, який виринав із серця, принаймні в останні роки, коли Віра мусила пройти через хіміотерапію, опромінення внаслідок раку. Але вона не здавалась, не казала собі, що слабка. Гордовито йшла вперед. «Хто вам сказав, що я слабка?» — було одним із її улюблених висловлювань. Вона прожила багате життя… І шкода, що наші державні мужі зробили так мало, аби творчий доробок Віри Річ посів належне місце. Пригадую, як кілька років тому прийшов до Миколи Жулинського з пропозицією зробити творчий вечір Віри Річ в Інституті літератури. Для Миколи Григоровича це була несподіванка: як, отак просто взяти і зробити вечір такої знаної людини? А Віра не хотіла офіціозу. Натомість їй важило, щоб прийшли ті, хто відчувають внутрішню потребу прийти і взяти участь у діалозі.
Наприкінці 2007 року за підтримки Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ вийшло прекрасне видання вибраних поезій Т. Шевченка в перекладі Віри Річ (із передмовою академіка Івана Дзюби). Це фундаментальне академічне видання має назву «Тарас Шевченко. Вибрана поезія. Живопис. Графіка», що побачило світ у видавництві «Мистецтво» (твори Шевченка представлено і в оригіналі).
Тепер Віра здобула свободу. Хоча для неї праця була можливістю звільнитися від тягаря буденної екзистенції, яка проходить у порожньому ґелґотінні. Я не забуду той Вірин крик, який лунав із її нутра. Але вона мужньо трималася до останнього, жартуючи, що вірить ворожці, що її іще не час. Так, справді Бог забрав Віру занадто рано, бо її енергія, яка йшла від невтомного розуму, могла б утримувати не одне тіло. Дивна річ: людина втрачає тілесність, але лишається Дух. Страшно, що більше я ніколи не побачу цієї людини, яка зробила багато в моєму житті. Цього літа, коли я разом із колегою повертався в Україну, Віра довго стояла, поки ми остаточно владнаємо всі справи з посадкою на літак у Ґетвіку. А далі вона, помахавши рукою, ця маленька літня жінка з очима кольору волошки, потихеньку пішла собі, розчиняючись у шаленому вирі натовпу. З-поміж сотні людей іде одна маленька літня жінка, але йде шляхами Гігантів. І ніхто, крім мене і моєї колеґині, в ту мить про це не знає… Тепер Віра далеко від суєтності, та головне, щоб її ім’я не розчинилося в нашій пам’яті. Ми ж маємо зробити все можливе, щоб її переклади утривалили існування самої української культури. Чи ми можемо лише пишно говорити?
* *
*
Дмитро Дроздовський
www.vsesvit-journal.com/
Британська українка -
15.04.11
Саме так можна сказати про Віру Річ, британську жінку, яка, живучи у Британії, за тисячі кілометрів від України, більшу частину свого життя посвятила Україні і Тарасу Шевченку. Через свої переклади творів Тараса Шевченка та журналістські статті вона, однією з перших в англомовному і взагалі, і іншомовному середовищі, з такою силою показала велич постаті поета Тараса Шевченка. Саме за це та за популяризацію України у світі у 2006 року британку і було нагороджено орденом Княгині Ольги.
Присвятивши справі популяризації Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Симоненка, Ліни Костенко і України в цілому більшу частину свого життя, вже будучи тяжко хворою, Віра Річ думала про те, щоб її прах покоївся на Україні, в Каневі, неподалік могили Тараса Шевченка.
Минулої п’ятниці друзі, близькі люди перекладачки, поетеси і журналістки Віри Річ (1936-2009р.р.), ті, хто знав її особисто, хто читав її переклади, і хто того дня тільки дізнався про цю талановиту жінку, виконали посмертний заповіт. У запаяній капсулі частина праху небіжчиці, подолавши кілька кордонів, знайшла свій спочинок на цвинтарі, що на Монастирку у Каневі, за кількасот метрів від Тарасової могили. З нагоди перенесення праху і відкриття пам’ятника відомій британці, на її могилі відбувся мітинг.
Виступаючи на відкритті пам’ятника заступник головного редактора журналу «Всесвіт», співробітник Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України Дмитро Дроздовський сказав:
– Віра Річ була однією з тих, хто створив образ Шевченка в іншомовному світі. Це британка, яка пов’язала Британію і Україну.
– Познайомився із Вірою Річ у 1993 році, на відкритті пам’ятника Шевченку у Львові. Я читав її статті, переклади. Але тільки дізнавшись про заповіт цієї жінки, усвідомив: наскільки сильною є її велич, – мовив колишній гендиректор Шевченківського національного заповідника, колишній посол України в Білорусі Ігор Ліховий.
– Я знав її за публікаціями у науковому журналі, де вона працювала журналістом. Вона розповідала про наукові досягнення вчених в колишньому СРСР, вона доносила до західного світу ті труднощі, з якими доводилося стикатися тоді вченим. Віра Річ допомогла мені зрозуміти велич Шевченка і саме тому сьогодні я тут, – сказав виступаючи гість із далекої Британії, вчений-ядерник, доктор Ален Флауерс, який опікується спадщиною Віри Річ на її батьківщині.
Віра Річ перекладала твори не тільки українських, а й білоруських та інших слов’янських поетів. Саме тому віддати данину шани цій жінці на мітинг до Канева прибув білоруський письменник Йозеф Янушкевич.
– Шлях до слов’янської культури у Віри Річ проліг через українську мову. Вивчивши її, поетеса, журналіст і перекладач змогла зрозуміти усіх слов’ян, – сказав він.
Теплі слова про просту британську жінку, яка так високо і гордо багато років свого життя несла світу слово про Україну і Шевченка, мовили гості зі Львова, заступник Канівського міського голови Анатолій Леонтьєв, учні Канівської спеціалізованої школи №6 прочитали вірші Шевченка в перекладі Віри Річ.
* *
*
Катерина Черняк. м. Канів
www.kaniv.net/
Посол української культури -
15.04.11
Віра Річ: «Я вивчила українську, щоб перекладати Шевченка...»
20 грудня 2009 року Україна втратила свого сподвижника – Віру Річ – найталановитішого і найбільш плідного перекладача української художньої літератури англійською мовою. Ім’я англійської поетеси й перекладача, а водночас і літературознавця, публіциста, редактора, видавця, на жаль, маловідоме в Україні. Хоча те, що вона зробила для популяризації серед англомовного читача нашої країни та її культури, не має аналогій.
Народилася Віра Річ 24 квітня 1936 року в Лондоні в англійській родині – у її жилах не було й краплі української крові. Закінчила Оксфорд за спеціальністю давньоанглійська й давньоскандинавська мови. До захоплення Україною, українською культурою, зокрема поезією, що стало смислом її життя, молоду англійку привело знайомство з поезією та життєвим подвигом Тараса Шевченка. Ще під час навчання в університеті дівчина відвідувала курси української мови. Тоді ж, до свого 20-річчя, 24 квітня 1956 року, вона зробила собі оригінальний подарунок: переклала англійською «Пролог» до поеми Івана Франка «Мойсей». Це був дебют, з якого все й почалося.
З чоловічим характером
Шевченківський ювілейний комітет Великої Британії, який заздалегідь готувався до відзначення ювілеїв Кобзаря у 1961-му та 1964 роках, шукав перекладача, аби здійснити грандіозний задум: видати якомога повніше зібрання творів Шевченка англійською мовою. Проводили конкурси. Симпатії та сподівання значної частини української громади пов’язували з молодим, «буйним» талантом Віри Річ. Але провідний шевченкознавець української діаспори професор Павло Зайцев ніяк не погоджувався: «Та де! Молода дівчина, без досвіду, без належ-
ного знання української мови не може перекладати Шевченка». Проте навіть не це було головним аргументом: «Жінка в принципі не здатна перекласти Шевченка. Тут потрібен твердий чоловічий характер». У справу втрутилася Слава Стецько (на той час голова Антибільшовицького комітету народів, згодом народний депутат України від КУН – Ред.). Вона сказала, що цілком підтримує міркування професора щодо чоловічого характеру й вислала вченому добірку перекладів Віри Річ, не вказуючи автора. «Блискуче, – прорік професор, ознайомившись із перекладами. – Це те, що нам потрібно, тут і справді відчувається чоловіча рука...»
Збірка творів Шевченка, до якої ввійшли 38 поезій, стала першим великим перекладацьким проектом Віри Річ. Вона була названа Song out of Darkness («Пісня з темряви») під впливом статті Івана Франка «Темне царство». Українська вільна академія наук нагородила перекладачку Почесним дипломом шевченкознавця. Згодом у рецензії одного з англійських літературознавців говорилося: «Ця молода, мужня та «сердита» праця знайде відгук у серцях нашого молодого покоління».
У радянській Україні, звісно, цю працю зустріли як ворожий випад. У рецензії, опублікованій у «Літературній Україні», читаємо: «Починаючи від заголовка, крізь вступи і передмову і аж до кінцевих приміток, – все прошито чорною ниткою: умисним намаганням використати ім’я і твори Шевченка для антирадянської пропаганди в дусі холодної війни й підтримати погляди збанкрутілих українських буржуазних націоналістів». Недовірливі українці
«Як? Чому Шевченко? Чому таку талановиту англійку, яка могла б досягти успіху та й кращого заробітку в інших формах занять, цікавить Україна?» – з недовірою запитували її насамперед самі українці. «Бо лише українці, – за словами перекладачки, – є аж надто скромними щодо усвідомлення величі свого національного генія». «Це було в Хайфі, – згадувала пані Віра, – офіцер органів безпеки проводив зі мною обов’язкову для цієї країни співбесіду. Під час розмови виявилося, що я знаю українську мову. «Але чому, – здивувався офіцер, – чому ви вивчили українську? – Для того, щоб перекласти Шевченка, – відповіла я. На тому співбесіда закінчилася. Коли його
секретарка принесла тістечка і чай, ми вже співали, як брат і сестра після довгої розлуки, «Реве та стогне...», «Думи мої...», «Гетьмани, гетьмани...», «Тече вода...» та ще щось, що могли згадати. Офіцер безпеки Ізраїлю, який народився в Києві, більше не запитував, чому я вивчила українську. Ані шведський митник, який побачив «Кобзар» у моїй торбі. А українці продовжують питати».
«Моя мама, – веде далі розповідь Віра Річ, – стала фанаткою Шевченка. Вона цитує його в моїх перекладах за кожної нагоди. «Гамалію» – під час весняного прибирання (They tear the walls down...), «Чигрине, Чигрине» – під час прополювання городу (Rue, rue has grown and choked our freedom down...)... Ці туманні спогади – невелика частина того, що з роками стало для нас сімейним культом».
В Україні твори Шевченка в перекладі Віри Річ вперше вийшли окремою збіркою в лютому 2008 року у видавництві «Мистецтво» під назвою: «Т. Шевченко. Вибрана поезія. Живопис. Графіка». Дуже позитивним є те, що книжка двомовна, де поряд із перекладами розміщені оригінали. Це, звичайно, розши
рює контекст інтерпретаційних можливостей для читача – як англомовного, так і україномовного. Адже зіткнення двох культур відкриває повніший доступ до прихованих смислів, не помітних при звичайному прочитанні текстів в оригіналі.
У доробку Віри Річ є також низка драм і поезій Лесі Українки та Івана Франка. В сукупності перекладачка відтвори-
ла англійською твори 50 українських письменників від Івана Котляревського до сучасної поезії. Це без перебільшення викінчений монумент української літератури, культури, історії трьох останніх сторіч.
1999 року Віра Річ організувала в Лондоні літературну групу Manifold Voices, яка готувала й представляла публіці поетичні програми на різні теми. Так, наприклад, у програмі From Mazeppa to the Maydan розповідається про боротьбу українців за свободу й незалежність від часів Мазепи до всеукраїнського Майдану. В програмі органічно переплітаються як поезії-спостереження самої авторки, так і вірші Івана Мазепи, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Василя Симоненка, Василя Стуса, українські народні пісні. Неймовірно захопливий, оригінальний жанр, у якому поєднані віки, стилі, автори.
Українська тематика завдяки впливу перекладацької діяльності постійно присутня в оригінальній поезії Віри Річ. Слід згадати такі твори, як «Єлизавета, дочка Ярослава Мудрого», «Пам’ятна дата» – поезія, приурочена до 250-річчя Полтавської битви, вірш-присвята Степанові Бандері. Тут до самої поезії додається глибоке дослідження про значення, місце та роль Київської держави поміж інших держав Європи, про давні українські зв’язки із Західним світом. Ще молодою дівчиною вона надрукувала в The Ukrainian Review велику статтю The Second «Captive Nations» Week (1960, №3–4), в якій міститься гострий політичний аналіз ситуації в Україні та заклик до всього вільного Західного світу не залишати українців напризволяще в лабетах комуністичного тоталітарного режиму, а допомогти їм у боротьбі за свободу. Це тільки один із прикладів.
Друга батьківщина
Уперше побачити Україну Віра Річ змогла в 1991 році. Виступаючи зі словом про англомовні переклади поезії Тараса Шевченка, вона, відійшовши від вузької наукової теми, натхненно заговорила про необхідність державної незалежності України, що тоді для неї не обійшлося без клопотів на дипломатичному рівні. 24 серпня 1992 року, вона вже приїхала на святкування першої річниці незалежності. Віра Річ завжди вірила в краще, вірила, що з Україною все буде добре. «А як ви хочете, – казала вона, – демократія – це складний багаторічний процес». 24 серпня 2006 року Указом президента України Віра Річ нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.
У неї було ще багато планів, які вона мріяла реалізувати. Мала намір перекласти весь «Кобзар» до 2011 року – 150-ї річниці з дня смерті поета. Віра Річ – дивовижна постать в історії світового українства. Її часто називали послом української культури в англомовному світі. Ніколи, ніде, нікого подібного до неї в нас не було. Її життя й праця – це без перебільшення, мужній подвиг в ім’я такої далекої й такої близької для неї України. В своєму заповіті Віра Річ написала, що хоче бути похованою в Каневі.
Найкраще про перекладача зможуть розповісти його праці. Наприклад, інтерпретації творів Тараса Шевченка «Мені однаково, чи буду...» або «Огні горять, музика грає...» Вони невеликі за обсягом, але виразно демонструють індивідуальний перекладацький стиль Віри Річ, який помітно вирізняє її з-поміж інших перекладачів української літератури англійською мовою. Йдеться про увагу до кожної деталі оригіналу на всіх рівнях, прагнення якомога повніше передати всі тонкощі змісту
й форми, високу адекватність першотвору
* *
*
Ганна Косів
www.ut.net.ua/
Англійську перекладачку Віру Річ поховано у
Каневі -
15.04.11
 15 квітня у Каневі на цвинтарі по вулиці
Монастирок відбулося відкриття пам’ятного знаку із вмонтованим в
нього прахом Віри Річ, видатної англійської перекладачки творів Т.
Шевченка, яка заповіла, щоб її прах знайшов спочинок біля могили
Кобзаря. Віра Річ померла 20 грудня 2009 року у Лондоні де й
проживала.
Над перекладом творів Т. Шевченка вона працювала протягом 20
років. В експозиції музею Т.Г.Шевченка в Каневі у відділі перекладів
поета мовами світу є й англомовні праці англійської
перекладачки.
Делегація по вшануванню пам’яті Віри Річ зібралася на Тарасовій
горі. Учасники заходу поклали квіти на могилу Шевченка, відвідали
музей Кобзаря, виставку видань присвячену творчості перекладачки і
вирушили на траурну церемонію.
Вшанувати пам’ять видатної українки приїхали діячі науки і
культури з Великобританії, Білорусі, Києва та Львова.
Дмитро Дроздовський, заступник головного редактора журналу
«Всесвіт», вісім років співпрацював із Вірою Річ, був у неї в
гостях, автор ряду статей про неї. Анатолій Шпиталь, співробітник
Інституту літератури АНУ, дослідник історико-біографічних романів
пов’язаних із творчістю Т.Шевченка. Ігор Ліховий, генеральний
директор ШНЗ у 1989-2005 роках, Посол України в Республіці Білорусь
у 2007-20010 роках.
У 1950-х роках, Віра та її мати Маґдален Річ як представник
організації Червоного Хреста, допомагали українським та білоруським
еміґрантам, познайомилися з їхніми національними та культурними
традиціями. Білоруський письменник, перекладач Язеп Янушкевич
співпрацював з Вірою у сфері перекладів білоруської літератури, вона
приїздила до нього в Білорусь.
Алан Фловерс - професор (фізик-ядерник) Kingston University в
Лондоні, познайомився з Вірою у 1992 році. Тоді вона була відома як
публіцист з проблем науковців в радянській Україні і Білорусії,
відстоювала їхні права, першою в Британії написала про Чорнобильську
трагедію. Саме йому Віра заповідала поховати її біля могили
Шевченка. Завдяки перекладам Віри, Алан відкрив для себе творчість
Кобзаря.
Язеп Янушкевич і Алан Фловерс поклали на могилу вінок, який у
квітах символічно поєднував символи України і Білорусі. Зі Львову
приїхала Ганна Косів, науковець, дослідниця перекладів В.Річ. Також
з Британії прибули Хіларі Черз – письменниця, перекладачка та Джейн
Тейлор – племінниця Віри Річ (її мата Пегі Стенлі була двоюрідною
сестрою Віриної мами).
Від місцевої влади вшанували пам’ять: Олекій Леонтьєв, заступник
Канівського міського голови; Василь Коломієць, генеральний директор
Шевченківського національного заповідника; наукові співробітники
ШНЗ, працівники гуманітарної сфери, туризму, освітяни, представники
ВУТ «Просвіта імені Тараса Шевченка», ВО «Свобода», УНП, жителі
вулиць Монастирок, Честахівського, Бесарабія.
Як відмітив у своїй промові на могилі Віри Річ Дмитро
Дроздовський: «24 квітня 2006 року Віра Річ відсвяткувала своє
сімдесятиріччя, висловлюючи в такий спосіб пошану до української
землі. В. Річ зізналася, що має одне нереалізоване бажання: щоб
її прах знайшов спочинок в Україні поряд із Чернечою горою, де
покоїться Тарас Шевченко, якому вона віддала все життя.
Українська громада Великобританії шанувала протягом довгих років
її діяльність, у якій вона пропаґувала конкретні знання про
українську культуру та літературу, особливо серед англомовного
суспільства, а 4 січня 2010 року лондонські українці вшанували
пам’ять про неї похоронною Службою Божою, яку відправили в
лондонській кафедрі Української греко-католицької церкви».
На траурному мітингу виступили Ігор Ліховий, Дмитро Дроздовський,
Олексій Леонтьєв, Алан Фловерс, Язеп Янушкевич, Анатолій Шпиталь,
Ганна Косів, учні школи №6 прочитали вірші Шевченка в перекладі Віри
Річ, священник Канівської церкви УАПЦ о.Володимир провів на могилі
панахиду.
На фото: покладання квітів до могили
Т.Шевченка;
делегація біля пам’ятника Т.Шевченка;
відвідування експозиції музею Т.Шевченка;
о.Володимир (Червонніков), Хіларі Черз, Джейн Тейлор,
К.Андрієнко, Дмитро Дроздовський;
Виступи на могилі Віри Річ: Дмитро Дроздовський, Олексій
Леонтьєв, Алан Фловерс, Язеп Янушкевич.
Біографічна довідка:
Віра Річ народилася 24 квітня 1936 р. у Лондоні (Faith Elizabeth
Joan Rich – перше своє ім’я вона переклала з англійської, змінивши
на українське Віра) – відома у світі перекладачка української
літератури англійською мовою; секретар Англо-Українського Товариства
в Лондоні. У лондонському «Українському віснику» 1957 р. вийшов
друком її перший переклад з української мови, а саме «Пролог» до
поеми «Мойсей» Івана Франка. Це був дебют Віри Річ, якщо говорити
про її переклади української поезії. Через 40 років, уже в
незалежній Україні, 1997 р. Спілка письменників України нагородила
її премією імені Івана Франка. Від кінця 1950-х рр. ця англійська
поетеса не розставалася вже з українською поезією до кінця життя –
як її дослідник, популяризатор і перекладач. Протягом усього життя,
починаючи з 1961 року, В. Річ перекладала творчість Т. Шевченка
(«Кобзар» перекладено повністю у 1961 р.), І. Франка, Лесі Українки,
М. Зерова, П. Филиповича, П. Тичини, В. Стуса, В. Симоненка, Л.
Костенко та інших видатних українських письменників. Авторка сотні
статей про українську літературу в англомовних журналах. Авторка
збірок поезій «Outlines» (1960), «Portents and Images» (1964). У
2007 році за підтримки Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ
вийшло видання вибраних поезій Т. Шевченка в перекладі Віри Річ (із
передмовою академіка Івана Дзюби). Це фундаментальне академічне
видання має назву «Тарас Шевченко. Вибрана поезія. Живопис.
Графіка», що побачило світ у видавництві «Мистецтво» (твори Шевченка
представлено і в оригіналі).
«Шевченківський словник»: «Річ Віра – англійська
поетеса і перекладачка ірландського походження. Народилася в Лондоні
(...) Протягом 1960–69 рр. опублікувала переклади 51 твору Шевченка
повністю (в тому числі 9 поем) та уривок (11 рядків) з поеми
«Княжна». 16 творів Шевченка («Причинна», «Неофіти», «Маленькій
Мар’яні», «У тієї Катерини», «І знов мені не привезла», «За сонцем
хмаронька пливе» та інші) перекладено англійською мовою вперше» (т.
ІІ, Київ, 1977).
* *
*
Провідний спеціаліст відділу культури і туризму виконавчого комітету Канівської міської ради К.Е.Андрієнко К.Е.Андрієнко
www.kaniv.net/
|
|
|
Технології
