|
|
|
Шевченкіана крокує по Надіртишшю | |
Тарас Григорович Шевченко був, є та залишається незаперечним авторитетом не тільки для українців, але й для світової громадськості, хоча навколо його особистості інколи виникають спекулятивні судження окремих політиків, журналістів та поетів, але він назавжди залишиться для українського народу визначною особистістю. Більшість українців його рахують не просто літературним діячем, його з глибокою любов’ю називають Великим Кобзарем, символом нації, котрий своєю творчістю, безперечно вплинув та продовжує впливати на історичні процеси української землі та її народу. Тому - то і не дивно, що його нерідко називають «пророком», «мислителем», «революціонером». Чимало поборників Шевченківського слова та думки, рахують його особою, масштаби якої ще не в повній мірі оцінені.
Важко переоцінити роль Шевченкової спадщини в розвитку не тільки естетичної, а й соціальної і національної свідомості українського народу. Творчість Шевченка стала новим етапом у розвитку естетичного мислення українського народу. Вона визначила на десятиліття вперед дальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і драматургії), прискорила український літературний процес. Шевченко, ім'я якого стоїть в одному ряду з іменами Пушкіна, Лермонтова, Байрона, Міцкевича, підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших літератур світу.
Великий вплив мала творчість Шевченка на літератури слов'янських народів (болгарського, чеського, польського та ін.), що був виразно помітним уже в другій половині XIX ст. Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поетиромантики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова.
Про шанобливе ставлення до Тараса Шевченка у світі свідчить и той факт, що мало можна знайти куточок земної кулі, де б не шанували пам'ять кобзаря. Підтвердженням тому – десятки тисяч вулиць, площ, чимало населених пунктів, названих на його честь, чинно височать пам’ятники Кобзаря у багатьох країнах світу.
Дань пам’яті та глибокої поваги генієві українського народу віддають і українці Павлодарського Надіртишшя. Створюючи дев’ятнадцять років тому українську громаду у місті на берегах красеня – Іртишу, шевченкові правнуки, не вагаючись, одностайно присвоїли її ім’я знаного свого земляка.
І стало доброю традицією щорічно урочисто та святково вшановувати роковини народження українського пророка. Та що там роковини, практично у кожному заході, а вони практично проводяться щомісяця, над Іртишем мелодійно пливуть Тарасові слова і пісні, чаруючи душу та хвилюючи серця дорослих та молоді. За словами ветерана другої світової війни, кавалера ордену України «За мужність» Кабідена Жумабекова, по віршам та пісням на слова Тараса Шевченка можна вивчити справжню історію України, запізнати природу української землі, завзятість українських козаків та дівочу українську вроду.
Останні п'ятнадцять років павлодарці у дні Шевченкових роковин не обмежуються проведенням одного святкового вечора, зазвичай проводиться низка заходів.
Нинішній шевченківський березень був насичений заходами на честь Кобзаря, та і по іншому не могло бути, бо саме 10 березня минало 150 років від дня смерті Великого Сина України, який у сорока семирічному віці пішов із життя. Але залишилися вічно живими його художні твори та пророчі слова.
Цьогорічна Шевченкіана, яка тривала на протязі першої декади березня, розпочалася Шевченковими уроками в навчальних групах українського відділення школи національного відродження, де учителі відділення – Леоніда Рябікіна та Галина Григоріаді знайомили учнів з «Тарасовими шляхами» - життєвим та творчими здобутками, читали його твори, та твори про нього, провели перший тур конкурсу декламаторів творів Тараса Григоровича. У світлиці українського обласного товариства української культури ім. Т. Г. Шевченка можна було познайомитися з книгами творів Кобзаря, його авторськими малюнками, переглянути художні та хронікально-документальні відеофільми, присвячені життю і творчості Тараса
Ну, а на передодні самого Дня пам’яті, в будинку дружби відбувся фінал Шевченківського конкурсу декламаторів творів славетного українського поета, у якому прийняли участь одинадцять учасників із числа учнів українського відділення школи національного відродження та представників молодіжного крила українського товариства. Це дійство важко описати, за ним потрібно спостерігати, щоб упевнитися, як поважають та шанують літературну спадщину велита української поезії, його праправнуки, читаючи вірші і поеми. Членам журі, а ними були поважні та відомі люди: ветеран війни, поет – Михайло Гапон, директор школи національного відродження – Бакитжан Ахажанова, заступник голови українського товариства – Антоніна Маслій, представниця молодіжного крила – Юлія Клочан. Прийшлося не легко, комусь із фіналістів віддати перевагу. Але за умов конкурсу, враховувалися основні критерії: мова, дикція, артистизм, український костюм. Якщо з національними українськими костюмами було все вочевидь ясно – вони в усіх учасників були вишуканими, бо потурбувалося правління товариство, забезпечивши учасників костюмами громади, то над іншими показниками прийшлося дискутувати і винести остаточний вердикт. Уривок із поеми Тараса Шевченка «Причинна» «Така її доля», майстерно, з високим драматичним мистецтвом і творчим піднесенням прочитала Марія Маслій, виборовши звання переможця 16 конкурсу декламаторів Павлодарського обласного товариства української культури ім.. Т. Г. Шевченка. На не багато від неї відстали представниці молодіжного крила Олена Стрюкова і Віка Яроша, посівши, відповідно, другу та третю сходинку конкурсу. Нехай не подумає читач, що у конкурсі не приймали участь представники «сильної половини людського роду». І хоча юнаки не посіли призові місця у перегонах конкурсу, але слід відзначити високий читацько – декламаторський вишкіл, які продемонстрували: учень молодшої групи українського відділення ШНВ Миколка Бойченко, його брат Юрій БОйченко і Сашко Холматов із молодіжного крила української громади.
Голова української громади Павлодару Михайло Парипса вручив призерам конкурсу Почесні грамоти товариства та грошові премії, усі учасники отримала пам’ятні сувеніри. А ветеран праці, художник – аматор Михайло Іванович Ткач одарував кожного конкурсанта своїми картинами з українськими пейзажами. По завершенню конкурсу, його учасники та уболівальники разом поспівали українських пісень на слова Шевченка та переглянули художній відеофільм «Шевченко у Казахстані».
Та справжнім апогеєм свята пам’яті Тараса Григоровича, стала театралізовано – концертна програма у концертному залі «Достик» філіалу Будинку дружби. Жаль, що цей зал не зміг вмістити усіх, бажаючих доторкнутися до цього святого дійства на честь пам’яті Великого Кобзаря.
Перед початком заходу для глядачів, котрі прийшли заздалегідь, щоб зайняти місце у залі, лунали пісні аудіо запису українських кобзарів – бандуристів на слова Шевченка та твори про нього від його земляків. Вишуканий, інкрустований портрет Тараса з дарчим підписом від земляків поета, українській громаді Павлодару дарований під час гастролей на Черкащинні українського хорового колективу, в яскраво вишитому подільському рушникові, гостинно стрічав своїх прихильників і немовби закликав присутніх: «обніміться ж, брати мої …»
Після традиційних позивних та вступу ведучих програми, учасники зустрічі, стоячи прослухали пісню, своєрідний Тарасів гімн, «Реве та стогне Дніпро широкий» у виконані народного хорового колективу під орудою Петра Маслія. А перед виконанням слідкуючої, не менш відомої Тарасової пісні, пролунали слова Кобзаря: О думи мої! І «Сліпую» писав я, і «Тризну»,
А вірші ридають… Отак і життя промине.
Будь прокляті всі, хто відняв у мене вітчизну!
Але у вітчизни ніхто не одніме мене!
І знову сумна, але могутня Тарасова дума полинула по залу, заглядаючи в душу кожного із присутніх, невільно поєднуючи з тим нелегким для Тараса та його земляків, часом. По завершенню хорової пісні «Думи, мої, думи мої», на сцені появилися дід, малі Тарасик із сестричкою Яринкою, а з гучномовця таємничо, але наполегливо лунає - Дід, як древній дуб, -кремезний та міцний, іде рівною ходою, ноги впевнено ступають по закуреному шляху. Малий Тарасик весь час бігає то праворуч, то ліворуч. За дідом та за Тарасом біжить маленька Яринка. Йдуть вони на прощу аж у Матронинський монастир.
Денис Богдан а Микитка Симонов в сцені діда і Тарасика
Тарас:- Діду, діду, а що ви там все шепочете? Ви краще мені розкажіть.
Дід:- Як я іду цими шляхами, так і згадую батька нашого шанованого, Максима Залізняка, гайдамаків згадую. В оцих
лісах вони збирались, отут панів проклятих били. Не стерпів
народ, пішов у гайдамаки - боронити бідний край. Давно те було, як я ще моло-дим був.
Тарас:- Ну, розкажіть, розкажіть, діду!
Яринка:- Кажіть діду!
Дід:- У тому Матронинському монастирі зібралися до Максима запорожці - панів бити. Хто тільки вмів сокиру підняти, всі до Залізняка - навіть жінки з рогачами у ліси до гайдамаків подались.
Тарас:- А потім?
Дід:- А що потім - зрадили гайдамаків. Цариця Катерина, її військо із шляхтою разом задушили гайдамаків. Максима в Сибір заслали та й пішли ловити гайдамаків по ярах та лісах, вішати, палити.
Тарас:- Діду, діду, чуєте, там про гайдамаків співають.
Яринка:- Дідусю! Попросіть, щоб заспівали про наших славних гайдамаків....
Дід:- Не хвилюйтеся, мої рідні, їх не потрібно просити. Поки у людей є пам’ять - ці пісні буде чути народ.
Зупиняються дід з онуками на край сцени, і зачаровано слухають пісню – реквієм у виконані хору – «Козакам Берестечка».
Тарас:- Діду, а що, якби знову гайдамаки, та на панів, та за волю....
Дід:- Цить, дурне, на базікай такого! (затуляє рот рукою)
Ще почує хто! Панам донесе! Лихо тоді нам буде!
Почув, ось і запам’ятай про це на все життя! (ідуть зі сцени).
Несамовитими, бурхливими оплесками присутні поважають і дякують майстерності самодіяльних артистів – Денисові Богдану та його юним колегам – Микитці Симонову та Улянці Миронець, котрі по справжньому відтворили сцену з життя Тарасової пори.
Завершивши першу частину програми хорових пісень на слова Шевченка та сценами з його дитячого та юнацького життя, сценою надовго заволоділи діти та молодь української громади.
ВІА бандуристів "Чарівні струни"
Вокально – інструментальний ансамбль бандуристів «Чарівні струни» під керівництвом художнього керівника Галини Григоріаді – Підлипної розпочав другий блок програми піснею «Тихо над річкою», А потім під бурю глядацьких аплодисментів проспівали нову співанку «Зацвіла в долині червона калина». Бандурну тематику продовжила солістка ВІА бандуристів Юлія Клочан, акомпануючи собі на бандурі, виконала українську народну пісню «Нащо мені чорні брови». Естафету у бандуристів перебрали учні українського відділення школи національного відродження, виконавши на одному диханні пісні «Садок вишневий коло хати» і «Зоре моя вечірняя».
Співає і грає Юлія Клочан
Вагомий внесок у цей святковий віночок доклали і члени молодіжної гілки українського товариства. Костянтин Григоріаді дебютував з українською народною піснею «Взяв би я бандуру», щоправда бандури тримали Денис Богдан, Сашко Єгоров та Віталій Вшивцев, котрі йому акомпанували, а Настя Буженко ефектно виконала пісню «Бандуристе, орле сизий», призери конкурсу декламаторів творів Т. Шевченка, читали ці твори уже з «великої сцени», що теж було обумовлено цим конкурсом.
Дати народження та смерті Кобзаря межують із датою традиційного жіночого свята, 8 - березня. Напевно, це і закономірно, бо Тарас, майже половину своєї лірики присвятив Берегині роду – матерям, сестрам, дружинам і взагалі непростій жіночій долі. Тому - то у програмі пам’яті Тарасові Григоровичу Шевченку, було відведено чимало уваги і жіночій тематиці. Молодіжний вокальний гурт під шквали оплесків та овацій виконав пісні «Мамина сорочка» і «Дівчина - весна». Природно в програму «вплелися» і українські танці «Привіт з України», «Харківські вихиляси», «Веснянка» у виконані хореографічного колективу української громади, який веде талановита Уляна Дяченко. У цій програмі вдало дебютувала і юна Уляна Миронець, подарувавши усім присутнім у залі мамам, естрадну пісеньку «Рушничок». Своєрідним наказом Кобзаря була сучасна пісня композитора В. Матвієнка «Тарасові слова», яку піднесено виконали учасники молодіжного гурту «Чорнобривці».
Тараса Шевченка здебільшого знають, як талановитого поета. Але Великий Кобзар був надзвичайно і здібним художником, маючи академічне звання здобуте у Петербурзі, Його твори високо цінилися серед художників того часу.
Особливо чимало Тарас зробив чимало малюнків, перебуваючи в засланні. Він присвятив понад 150 цих малюнків темі, яка віддзеркалювала життя та побут казахів. Саме на Аралі та Каспії, де Шевченко проходив сувору військову службу, перебуваючи в засланні, він практично весь цей час прожив на казахстанській землі.
Відомий казахський письменник Габіден Мустафін відзначає, що Шевченко практично був першим поетом та художником на казахській землі, ставши відомим акином Таразі. Він фактично був і першим послом України в Казахстані. Тому то невипадково вокальний молодіжний гурт «Джерело» у цій програмі презентував пісню казахською мовою «Толгау», з якою нещодавно став абсолютним переможцем в усіх номінаціях конкурсу виконавців патріотичної пісні серед учасників не корінної національності. І у цей вечір квартет у складі Сашка Єгорова, Юрія Бойченка, Насті Буженко і Марії Маслій за співанку дер-жавною мовою отримали визнання глядачів та чимало овацій.
Своєрідним логічним перехідним «місточком» від молодіжного блоку до завершуючої стадії. стала пісня у виконані молодіжного вокального гурту «Україна».
Слова ведучого про те, що ми живемо в час, коли відроджуються національні традиції, а розбудова суверенних країн неможлива без виховання національної гідності, любові до народних святинь землі, та народу, які щедро поділилися дахом над головою та окрайцем духмяного хліба, стали лейтмотивом до виконання пісні казахською та українською мовою на слова Абая «Каламкас».
Був вражаючим і фінал цієї зустрічі, коли на сцену до хорового колективу дорослих приєдналися молодь і діти, а це загалом біля п’ятдесяти учасників, і заспівали разом пісню «На високій дуже кручі».
Підводячи своєрідний підсумок цієї творчої зустрічі, голова місцевого українського товариства Михайло Парипса висловив вдячність чисельним самодіяльним артистам творчих колективів української громади обласного центру і чисельним глядачам, котрі дружньою сімєю ушанували пам'ять Великого Українця. Особливо дружні та вдячні оплески лунали на честь творчих організаторів цієї зустрічі: режисера – постановника і керівника драматичного колективу Ле-оніди рябініної, художнього керівника хорового колективу Петра Маслія, художнього керівника ВІА бандуристів та вокальних гуртів «Чорнобривці» і «Дже-рело» Галини Григоріаді - Підлипної, хореографа Уляни Дяченко.
Квартет вокальної групи "Чорнобривці" Сашко Єгоров, Віталій Вшивцев, Настя Буженко, Маша Маслій
Пан Парипса, зазначив, що це дійство, то результати реалізації стратегії Асамблеї народу Казахстану, яка відкрила широкий шлях для усіх націй та народностей у справі відродженні своєї мови, культури, традицій та звичаїв своїх пращурів. І логічним завершенням цієї пам’ятної зустрічі стала пісня Павлодарських авторів на слова Михайла Гапона та музику Олега Лєнського «Тарасова мова і пісня» у виконанні збірного хорового колективу трьох поколінь.
Спостерігаючи за цим незвичайним дійством українців на казахстанській землі, невільно подумалось, що все – таки слова Тараса Григоровича:
«… Обніміте, ж брати мої
Найменшого брата, -
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
залишаються злободенними на всі часи і для усіх націй та народностей.
* * *
Михайло Голованчук,
Світлини Інни Парипси
|
|
|
Технології
